Людина у високому замку

5

Телефонний дзвінок від Рея Келвіна спантеличив Віндема-Метсона. Він ніяк не міг зрозуміти, про що тому йшлося. Частково через манеру Келвіна говорити швидко, а частково через пізню годину — Келвін зателефонував о пів на дванадцяту ночі, коли Віндем-Метсон розважав гостю у своїх апартаментах в готелі «Муромачі».

— Слухайте, друже мій,— сказав Келвін,— ми повертаємо усю останню партію, що надійшла від вас. Я би відіслав назад й отримане раніше, але ми вже все оплатили, окрім останньої партії. Тієї, за яку потрібно розрахуватися до вісімнадцятого травня.

Звичайно, Віндем-Метсон запитав чому.

— Бо це жалюгідні підробки.

— Але ж ви знали про це.— Віндем-Метсон був ошелешений.— Рею, ви ж завжди були в курсі ситуації.

Він роззирнувся довкола. Дівчина кудись вийшла. Мабуть, пудрила носик.

— Я знав, що це підробки,— сказав Келвін.— Я не про це. Я про їхню жалюгідну якість. Слухайте, мені все одно, чи зброя, яку ви нам надсилаєте, справді використовувалася під час Громадянської війни. Мені лише потрібно, щоб вона була пристойної якості. Кольт 44-го калібру, такий-то номер у вашому каталозі. Усе повинно відповідати стандартам. Знаєте, хто такий Роберт Чілден?

— Так.

Виплив якийсь туманний спогад, але зараз він не міг точно пригадати, про кого йдеться. Про якусь важливу персону.

— Він сьогодні був тут. У мене в офісі. Я телефоную не з дому, а з офісу. Ми тут досі з цим розбираємося. У всякому разі, він прийшов і вивалив на мене усе це. Був злий як чорт. Геть нетямився. Схоже, що до нього навідався чи прислав свою людину важливий клієнт, якийсь японський адмірал. Чілден говорив про двадцятитисячну угоду, але, мабуть, перебільшував. Хоч там як, трапилося от що — і я не маю підстав сумніватися у цій частині розповіді,— японець прийшов, хотів дещо придбати, глянув на один із тих кольтів 44-го калібру, які виготовляють ваші люди, з першого погляду розпізнав підробку, поклав гроші назад у кишеню і пішов. Що ви на це скажете?

Віндем-Метсон не знайшов, що відповісти. Але одразу прийшла думка: «Це Фрінк і Маккарті. Вони казали, що так цього не залишать, і ось тобі й маєш. Але...» Він не міг збагнути, що саме вони зробили, не міг зрозуміти, як це пов'язано з історією, яку йому розповів Келвін.

Його охопив якийсь забобонний страх. Ці двоє... Як їм вдалося відшукати кольт із партії, виготовленої ще у лютому? Він припускав, що вони можуть піти до поліції, газет або навіть до пінокського уряду в Сакраменто, і, звісно, про все це подбав. Жах якийсь. Він не знав, що сказати Келвіну. Щось мимрив — здається, нескінченно довго,— і врешті спромігся завершити розмову.

Повісивши слухавку, він з жахом усвідомив, що Рита вийшла зі спальні і чула все від початку до кінця. Вона роздратовано походжала туди-сюди у самій лише шовковій чорній нічній сорочці. Розпущене біляве волосся вільно спадало на плечі, де-не-де всіяні веснянками.

— Зверніться до поліції,— сказала вона.

«Дешевше було б запропонувати їм кілька тисяч,— подумав Віндем-Метсон.— Вони візьмуть гроші. Мабуть, лише це їм і потрібно. Дрібні людці такого типу зазвичай мислять дріб'язково. Для них це буде величезна сума. Вони вкладуть її у свій новий бізнес і за місяць прогорять, знову все втративши».

— Ні,— відповів він.

— Чому ні? Шантаж — це злочин.

Він не знав, як їй пояснити. Він звик платити людям. Це було необхідним видатком, як оплата комунальних послуг. Якщо йшлося про не надто велику суму... Але частково вона таки мала рацію. Він обдумував ситуацію.

«Я дам їм дві тисячі, але зв'яжуся також зі знайомим з адміністративного центру, з тим інспектором поліції. Нехай перевірять Фрінка та Маккарті, подивимось, що на них є. І тоді, якщо вони знову поткнуться, я знатиму, як дати собі з ними раду.

Наприклад, мені казали, що Фрінк — жид. Змінив ім'я і ніс. Мені досить лише сповістити місцевого німецького консула. Звичайна річ. Той подасть до японосів запит про екстрадицію. І цю сволоту задушать газом, щойно вивезуть за демаркаційну лінію. Здається, у Нью-Йорку є один табір. Із тих, що з печами».

— Мені дивно, що хтось може шантажувати людину, яка займає таке високе становище, як ви,— сказала дівчина.

Вона пильно дивилася на нього.

— Знаєш, що я тобі скажу? Увесь цей клятий «історичний» бізнес — нонсенс, а японці — недоумки. Я тобі доведу.

Підвівшись, він швидко приніс із кабінету дві запальнички і поклав їх на столик.

— Поглянь. З вигляду однакові, правда? Тепер слухай: одна з них — «історична».— Він вишкірився.— Візьми їх у руки. Роздивися. Одна коштує... десь сорок-п'ятдесят тисяч доларів на колекційному ринку.

Дівчина обережно взяла дві запальнички і почала роздивлятися.

— Ну як? Відчуваєш історичність? — дражнив її він.

— Що таке історичність?

— Це коли річ містить у собі історію. Слухай. Одна з цих запальничок лежала у кишені Франкліна Делано Рузвельта, коли його вбили. А інша ні. Одна з них до біса історична. Наскільки будь-яка річ взагалі може бути історичною. А інша — ні. Відчуваєш? — він злегка підштовхнув її ліктем.— Не відчуваєш. Ти не можеш сказати, яка з них яка. Жодної «містичної плазмоподібної присутності», жодної «аури» навколо.

— Bay! — зачаровано сказала дівчина.— Це правда? Він дійсно мав одну із цих запальничок при собі того Дня?

— Звісно. І я знаю котру. Розумієш, що я хочу сказати? Усе це — просто велике шахрайство. І вони самі себе дурять. Наприклад, револьвером користуються під час відомої битви, такої як Мез-Аргонський наступ[32], але в самому револьвері нічого не змінюється, якщо ти про це не знаєш. Усе тут,— він постукав себе по голові.— Це все твоя свідомість, а не сама річ. Я колись був колекціонером. Насправді, так і потрапив у цей бізнес. Збирав марки. Раннього колоніального періоду Британської імперії.

Тепер дівчина стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях, позираючи на освітлений вогнями центр Сан-Франциско.

— Мама і тато завжди казали, що ми б виграли війну, якби його не вбили.

— Гаразд,— продовжив Віндем-Метсон,— тепер уявімо собі, що минулого року канадський уряд або хтось інший, хто завгодно, знайшов обладнання, на якому штампували старі марки. І чорнило. І запас...

— Я не вірю, що хоч одна із цих запальничок належала Франкліну Рузвельту.

— Я про це й кажу,— захихотів Віндем-Метсон.— Мені б довелося підтвердити це якимось документом. А інакше — все підробка і масовий самообман. Цінність підтверджується документом, а не самим предметом!

— Покажіть мені документ.

— Звісно.

Зірвавшись з місця, він повернувся у кабінет і зняв зі стіни обрамлений сертифікат Смітсонівського інституту. Сертифікат і запальничка обійшлися йому страшенно дорого, але вони були того варті, адже тепер він міг довести свою правоту, довести, що слово «підробка» насправді нічого не означає, оскільки слово «оригінал» насправді теж не має сенсу.

— Кольт 44-го калібру — це завжди кольт 44-го калібру,— гукнув він до дівчини, поспішаючи назад до вітальні,— вся суть у калібрі та моделі, а не в тому, коли його виготовили. Річ у...

Вона простягнула руку. Він дав їй документ.

— Отже, вона справжня,— нарешті сказала Рита.

— Так. Оця.

Він узяв запальничку із довгою подряпиною збоку.

— Гадаю, мені вже час,— сказала дівчина,— завітаю до вас якось іншим разом.

Вона поклала сертифікат та запальничку і попрямувала до спальні, де лишився її одяг.

— Чому? — нетямлячись, крикнув він, ідучи за нею.— Ти ж знаєш, що нам зовсім немає про що турбуватися. Моєї дружини не буде ще кілька тижнів. Я тобі все пояснював. Відшарування сітківки.

— Не в тім річ.

— Тоді що таке?

— Будь ласка, викличте для мене велотаксі, поки я одягатимусь.

— Я сам відвезу тебе додому,— пробуркотів він.

Рита вдягнулася, і поки він діставав із шафи її пальто, почала мовчки блукати апартаментами. Вона здавалася замисленою, зануреною у себе і навіть трохи пригніченою. «Від минулого людям стає сумно,— збагнув він.— Прокляття! Навіщо мені було заводити про це мову? Але чорт забирай, вона така юна. Я думав, вона й імені Рузвельта не згадає».

Біля книжкової шафи вона стала на коліна.

— Ви це читали? — запитала вона, взявши до рук одну з книжок.

Він короткозоро примружився. Похмура обкладинка. Роман.

— Ні. Це дружина купила. Вона багато читає.

— Обов'язково прочитайте.

Усе ще відчуваючи розчарування, він вихопив у неї книгу, глянув на назву. «І обтяжіє сарана»[33].

— Одна з тих книжок, заборонених у Бостоні? — запитав він.

— Вона заборонена по всіх Сполучених Штатах. І, звісно ж, в Європі.

Рита підійшла до дверей і тепер стояла там, чекаючи.

— Я чув про цього Готорна Абендсена.

Але насправді ім'я було йому незнайомим. Про цю книгу він міг пригадати лише... що? Що зараз вона дуже популярна. Ще одне минуще захоплення. Масовий психоз. Він нахилився і втиснув книгу на полицю.

— Я не маю часу на белетристику. У мене забагато роботи.

«Секретарки читають цей мотлох,— уїдливо подумав він,— вдома, на самоті, лежачи в ліжку посеред ночі. Це їх розпалює. Замість зайнятися чимось справжнім. Бо воно їх лякає. Хоча, насправді, вони цього й жадають».

— Любовна історія? — запитав він, похмуро відчиняючи двері.

— Ні. Це про війну.

Дорогою до ліфта вона додала:

— Він говорить те ж саме, що і мої мама з татом.

— Хто? Цей Абботсон?

— У нього є теорія. Якби Джо Занґара не влучив у Рузвельта, той би витягнув Америку з Депресії, і так би її озброїв, що...

Рита вмовкла на півслові. Вони підійшли до ліфта, де чекали інші люди.

Потім, коли вони вже їхали нічними вулицями у мерседес-бенц Віндема-Метсона, вона повернулася до своєї розповіді:

— Теорія Абендсена полягає в тому, що Рузвельт був би дуже сильним президентом. Таким сильним, як Лінкольн. Він це показав усіма своїми нововведеннями за той рік, що пробув при владі. Ця книга — вигадка. Я маю на увазі, що художня. Рузвельта не вбили в Маямі. Він живе й далі, і його переобирають у 1936 році, тобто він лишається президентом до 1940-го, коли уже йде війна. Розумієте? Він досі президент, коли Німеччина нападає на Англію, Францію та Польщу. І він усе це бачить. Він зміцнює Америку. Ґарнер був направду жахливим президентом. Багато з того, що трапилося, на його совісті. А тоді, у 1940-му, обирають не республіканця Брикера, а демократа...

— Ну, це за тим Абельсоном,— перебив її Віндем-Метсон.

Він глянув на дівчину, яка сиділа поруч. «Господи. Прочитають книжку, а потім розводяться без кінця-краю».

— Згідно з його теорією, після Рузвельта президентом став би не прихильник політики невтручання, Брикер, а Рексфорд Таґвел.

Її гладеньке обличчя, вкрите миготливими відблисками автомобільних фар, світилося від збудження. Широко розплющивши очі, вона супроводжувала свої слова жестами.

— І він дуже активно продовжував би антинацистську політику Рузвельта. Тому у 1941-му Німеччина побоялася б прийти на допомогу Японії. Вони порушили б угоду. Розумієте?

Розвернувшись до нього, вона енергійно вчепилася йому в плече і сказала:

— І тому Німеччина та Японія програли б війну!

Він розсміявся.