Людина у високому замку

15

Капітан Рудольф Веґенер, який тепер подорожував як Конрад Ґольц, оптовий постачальник медичних препаратів, поглянув в ілюмінатор ракети МЕ9-Е «Люфтганзи». Попереду була Європа. «Швидкість просто вражає,— подумав він. Ми сядемо в „Темпельгофі“ приблизно за сім хвилин».

«Чи мені щось вдалося? — запитав він себе, споглядаючи, як наближається земля внизу.— Тепер усе залежить від генерала Тедекі. Якщо він зможе чогось досягти на Рідних Островах. Але ми принаймні передали їм інформацію. Зробили, що могли.

Проте підстав для оптимізму немає. Мабуть, японці не зможуть вплинути на внутрішню політику Німеччини. Уряд Ґеббельса при владі й, імовірно, втримається. Закріпивши позиції, вони знову візьмуться до операції „Кульбаба“. І заради божевільного, фанатичного ідеалу буде зруйновано ще одну велику частину планети з усім її населенням.

Що як нацисти врешті-решт знищать усе? Перетворять увесь світ на безплідний попіл? Вони на таке здатні, у них є воднева бомба. Немає сумніву, що так вони і зроблять. Їхнє мислення тяжіє до Götterdämmerung[98]. Може, вони цього і жадають, шалено цього прагнуть: остаточного голокосту для всіх.

А що залишиться опісля — божевілля Третього світу? Чи це покладе край усьому живому, всім видам, скрізь? І наша планета стане мертвою від наших власних рук?»

Він не міг у це повірити. «Навіть якщо всі форми життя на нашій планеті буде знищено, десь мають бути інші, про які ми нічого не знаємо. Не може бути, щоб наш світ був єдиним. Має бути ще багато світів, невидимих для нас, у якійсь частині всесвіту або вимірі, яких ми не здатні сприйняти.

І навіть якщо я не можу цього довести, навіть якщо це нелогічно, я в це вірю»,— сказав він собі.

— Meine Damen und Herren. Achtung bitte[99],— долинуло з гучномовця.

«Маємо незабаром приземлитися,— сказав собі капітан Веґенер,— і я майже не сумніваюся, що мене зустрічатимуть люди з Sicherheitsdienst[100]. Питання в тому, на чиєму вони боці? Ґеббельса? Гайдриха? Це якщо генерал Гайдрих досі живий. Поки я летів, його могли схопити й застрелити. У перехідний період у тоталітарному суспільстві все відбувається швидко. У нацистський Німеччині й раніше ходили пошарпані списки імен, в які уважно вчитувалися люди, перш ніж...»

За кілька хвилин, коли ракета вже приземлилася, Веґенер підвівся й рушив до виходу, перекинувши пальто через руку. Нетерплячі пасажири позаду й попереду.

«Цього разу молодого художника-нациста немає,— міркував він.— Ніякого Лотце, який доводив би мене до сказу своїм маразмом».

Представник авіакомпанії в уніформі — Веґенер зауважив, що той одягнений, мов сам райхсмаршал,— по черзі допоміг кожному з пасажирів зійти вниз східцями трапа. Там, біля входу до зали аеропорту, стояла група чорносорочників. «Це по мене?» — Веґенер повільно відходив від непорушної ракети. На віддалі виднілися чоловіки й жінки, які чекали, махали руками, до когось гукали... Було навіть кілька дітей.

Один із чорносорочників, блондин із невиразним застиглим обличчям, одягнений в уніформу з емблемою військ СС, елегантно підійшов до Веґенера, клацнув підборами своїх чобіт і відсалютував.

— Ich bitte mich zu entschuldigen. Sind Sie nicht Kapitan Rudolf Wegener, von der Abwehr?[101]

— Перепрошую,— відповів Веґенер,— я Конрад Ґольц. Представник A. G. Chemikalien, підприємства, яке виробляє медичні препарати.

Він рушив далі.

До нього підійшли ще двоє чорносорочників, теж із військ СС. Усі троє крокували поруч, відтак, хоча він і продовжував рухатися у власному темпі й напрямку, але одразу ж опинився під надійним конвоєм. Двоє з людей СС мали під плащами автомати.

— Ви — Веґенер,— сказав один із них, коли вони увійшли до будівлі аеропорту.

Він промовчав.

— У нас машина,— продовжував есесівець.— Нам наказано зустріти вас біля ракети, встановити з вами контакт і негайно доправити вас до генерала СС Гайдриха, який разом із Зеппом Дітріхом перебуває у штабі дивізії «Лейбштандарт». Зокрема, ми не повинні підпускати до вас представників вермахту чи Партії.

«Отже, мене не застрелять,— сказав собі Веґенер.— Гайдрих живий і перебуває у безпечному місці. Він намагається посилити свої позиції, щоб протистояти уряду Ґеббельса.

Може, уряд Ґеббельса все-таки не втримає владу,— подумав він, коли його посадили у службовий седан СС марки „Даймлер“.— Загін військ СС оперативно десантується вночі, знімає варту Райхсканцелярії, ставить своїх людей. Із поліцейських відділків у Берліні вихоплюються озброєні люди Служби безпеки — вимкнено радіо та подачу електроенергії, „Темпельгоф“ зачинено. У темряві головними вулицями гуркоче важка бойова техніка.

Але яке це має значення? Навіть якщо доктор Ґеббельс втратить владу, а операцію „Кульбаба“ скасують? Все одно вони залишаться: чорносорочники, Партія, плани. Якщо не на Сході, то деінде. На Марсі та Венері».

«Не дивно, що містер Таґомі не зміг цього витримати,— подумав Веґенер.— Моторошна дилема нашого життя. Куди не поверни, всюди безмірне зло. Тоді навіщо боротися? Навіщо вибирати? Якщо всі альтернативи однакові...

Очевидно, ми житимемо, як жили й раніше. З дня на день. Зараз ми боремося проти операції „Кульбаба“. Пізніше, за інших обставин, боротимемося проти поліції. Але ми не можемо робити усе це одночасно, має бути послідовність. Поступовий процес. Ми можемо впливати на результат, лише здійснюючи вибір на кожному етапі».

«Ми можемо тільки сподіватися,— подумав він,— і намагатися».

«Можливо, в якомусь іншому світі все не так. Краще. Там є чітке розмежування між добром і злом. Без цих тьмяних домішок, без плутанини, складові якої нам не під силу розділити.

У нас не ідеальний світ, не такий, якого ми хотіли, де моральний вибір був би простим, оскільки простим є саме пізнання. Де людина може чинити правильно без жодних зусиль, адже здатна розгледіти очевидне».

Даймлер рушив з місця. Капітан Веґенер сидів на задньому сидінні. Справа і зліва — чорносорочники з автоматами на колінах. За кермом також чорносорочник.

«А що як навіть зараз — обман? — подумав Веґенер, поки авто мчало жвавими вулицями Берліна.— Що як мене везуть не до генерала СС Гайдриха у штаб дивізії „Лейб-штандарт“, а у в'язницю, де мене катуватимуть і врешті вб'ють? Але я зробив свій вибір. Я вирішив повернутися до Німеччини, хоча й знав, що мене можуть схопити, перш ніж я дістануся до людей із контррозвідки і буду в безпеці.

Смерть може прийти щомиті. Це єдиний шлях, завжди відкритий для нас. І врешті-решт ми вибираємо його, хоч і не з власної волі. Або ж припиняємо боротися і приймаємо її свідомо». Він дивився, як за вікном пролітають берлінські будинки. «Мій Volk[102],— подумав він,— ми з тобою знову разом».

Звернувшись до трьох есесівців, він запитав:

— Як справи? Які останні політичні новини? Мене кілька тижнів не було, власне, я поїхав ще до смерті Бормана.

Чоловік справа відповів:

— Натовп, звісно, в істеричному захваті від Маленького Доктора. Саме натовп привів його до влади. Однак, коли переможуть більш помірковані елементи, малоймовірно, що вони захочуть підтримати каліку й демагога, вся влада якого залежить від його здатності розпалювати маси за допомогою захопливих побрехеньок.

— Зрозуміло,— сказав Веґенер.

«Усе продовжується,— думав він.— Міжусобиці й ненависть. Можливо, саме в цьому паростки майбутнього. Вони врешті-решт перегризуть одне одному горлянки, залишивши живими хоча б декого з нас. І нас ще буде достатньо, щоб будувати й сподіватися, і планувати щось просте на майбутнє».

О першій годині по обіді Джуліана Фрінк в'їхала у Шаєнн, штат Вайомінґ. Вона зупинилися у центральному діловому районі біля величезного старого залізничного депо і купила у тютюновій крамничці дві газети. Припаркувавшись на узбіччі, почала проглядати шпальти й врешті відшукала новину, яка її цікавила:

«ВИХІДНІ СКІНЧИЛИСЯ РІЗАНИНОЮ»

«Місіс Джо Чіннаделла розшукується для допиту щодо смертельного поранення, завданого її чоловікові у шикарному номері готелю „Президент Ґарнер“ у Денвері. Згідно з інформацією, наданою співробітниками готелю, місіс Джо Чіннаделла із Кеньйон-Сіті поїхала одразу після того, що, очевидно, стало трагічним завершенням подружнього конфлікту. У номері було знайдено леза для гоління, які, за іронією, готель надає безкоштовно гостям для їхнього комфортного перебування. Імовірно, саме ці леза використала місіс Чіннаделла — за описом, приваблива, добре вдягнена струнка брюнетка, приблизно тридцяти років, — щоб перерізати горло своєму чоловікові. Тіло знайшов Теодор Ферріс, співробітник готелю, який усього за півгодини до цього забрав у містера Чіннаделли сорочки і повертався, щоб віддати їх, як йому й наказали, а натрапив на страшне видовище. За словами поліції, у номері готелю лишилися ознаки боротьби, що наводить на думку про запеклу сварку, яка...»

«Отже, він мертвий,— подумала Джуліана, складаючи газету.— І ще дещо: вони не знають мого справжнього імені. Не знають, хто я. Взагалі не мають про мене жодної інформації».

Почуваючись набагато спокійніше, вона їхала далі, аж поки знайшла підходящий мотель. Винайнявши кімнату, перенесла свої речі з машини. «Тепер я можу не поспішати,— сказала вона собі.— Я навіть можу поїхати до Абендсенів аж увечері. Тоді матиму нагоду вдягнути свою нову сукню. Удень у ній не личить ходити — таке вдягають лише на вечерю.

І я зможу дочитати книгу».

Вона зручно влаштувалася у кімнаті, ввімкнула радіо, замовила собі кави у барі мотелю і всілася на охайно застелене ліжко, взявши до рук новенький примірник «Сарани», який купила у готельній книгарні в Денвері.

Увечері, о шостій п'ятнадцять, вона закінчила книгу. «Цікаво, чи Джо дочитав до кінця? — подумала вона.— Тут багато такого, що він навряд чи міг зрозуміти. Що ж Абендсен хотів сказати? Цей уявний світ тут геть ні до чого. Невже лише я це зрозуміла? Готова закластися, що так воно і є: крім мене, ніхто насправді не розуміє цей роман, вони лише думають, що розуміють».

Її досі трохи трусило, коли вона сховала книгу у валізу, вдягнула пальто і вийшла з кімнати, щоб знайти, де б повечеряти. У повітрі приємно пахло, вогні та вивіски у Шаєнні здавалися особливо принадними. Біля входу до бару сварилися дві симпатичні темноокі індіанки-повії — Джуліана сповільнила крок, щоб роздивитися.

Вулицями, виблискуючи, снували автомобілі. Усе довкола було напоєне чимось яскравим та довгоочікуваним, передчуттям якоїсь радісної та важливої події, а не споминами про минуле... «Минуле,— подумала вона.— Сповнене похмурої затхлості, де почуваєшся знесиленою й нікому не потрібною».

У дорогому французькому ресторані, де чоловік у білому смокінгу паркував машини відвідувачів, на кожному столі горіла свічка, вставлена у величезний келих для вина, а масло подавали не кубиками, а збитими кружечками, що нагадували блідий мармур, вона з'їла чудову вечерю, а тоді, маючи ще дуже багато часу, повільно подалася назад до мотелю. Банкноти Райхсбанку майже закінчилися, але вона цим не переймалася; це не мало значення. «Він розповів нам про наш власний світ,— думала вона, відчиняючи двері своєї кімнати.— Про те, що нас оточує». Опинившись усередині, вона знову ввімкнула радіо. «Він хоче, щоб ми бачили все таким, яким воно є. І я бачу все саме так, і з кожною миттю ясніше».