Людина у високому замку

8

О восьмій ранку фрайгер Г'юґо Райс, консул Райху у Сан-Франциско, вийшов зі свого авто «Мерседес-Бенц 220-Е» і швидко піднявся сходами консульства. За ним ішли двоє молодих співробітників Міністерства закордонних справ. Підлеглі Райса відчинили перед ним двері, і він зайшов усередину, піднятою рукою вітаючи двох телефоністок, віце-консула — гера Франка,— а потім, вже у кабінеті, свого секретаря, гера Пфердегуфа.

— Фрайгере,— мовив Пфердегуф,— щойно ми отримали зашифровану радіограму з Берліна. На початку цифра 1.

Це означало, що справа термінова: потрібно зняти пальто і віддати Пфердегуфу, щоб він його повісив.

— Десять хвилин тому телефонував гер Кройц фон Мере. Він попросив, щоб ви передзвонили.

— Дякую,— сказав Райс.

Він сів за столик біля вікна і підняв кришку з тарілки зі своїм сніданком — булочка, яєчня та ковбаса. Налив собі гарячої чорної кави зі срібного кавника і розгорнув ранкову газету.

Кройц фон Мере, який телефонував, був головою Служби безпеки у регіоні Тихоокеанських Штатів Америки. Його таємна штаб-квартира розмістилася у терміналі аеропорту. Стосунки між Райсом та Кройцем фон Мере були доволі напруженими. Їхні сфери діяльності перетиналися у незліченних питаннях — поза сумнівом, це була свідома політика достойників у Берліні. Райс мав почесне офіцерське звання в СС, був майором, і тому формально вважався підлеглим Кройца фон Мере. Звання йому присвоїли кілька років тому, і Райс уже тоді розумів, навіщо це зробили, але нічого вдіяти не міг. І це досі його дратувало.

Райс уважно прочитав першу шпальту газети «Франк-фуртер цайтунґ», яку щоранку о шостій доставляли «Люфтганзою». Фон Ширах під домашнім арештом. Можливо, уже мертвий. Погано. Ґеринґ на тренувальній базі люфтваффе в оточенні досвідчених ветеранів війни, вірних Товстуну. Ніхто не прослизнув би до нього. Жодні вбивці зі Служби безпеки. А що з доктором Ґеббельсом?

Мабуть, він у самому серці Берліна. Як завжди покладається на свою кмітливість, на свою здатність виплутатися з будь-якої ситуації за допомогою добре підвішеного язика. «Якщо Гайдрих пришле загін, щоб його порішити,— міркував Райс,— Маленький Доктор не лише відрадить їх від цього, а й, імовірно, вмовить перейти на свій бік. Завербує у Міністерство пропаганди та суспільної просвіти».

Він уявляв собі, як цієї миті доктор Ґеббельс в апартаментах якоїсь розкішної кіноакторки презирливо позирає на біганину вермахту по вулицях. Цього Kerl[59] ніщо не могло налякати. Ґеббельс лише глумливо усміхнувся б, лівою рукою пестячи груди розкішної дами, а правою пишучи статтю для сьогоднішнього випуску «Анґріф»...

Секретар постукав у двері, перериваючи хід думок Райса.

— Даруйте. Кройц фон Мере знову на лінії.

Підвівшись, Райс підійшов до письмового столу і підняв слухавку.

— Райс.

Почувся важкий баварський акцент місцевого начальника Служби безпеки.

— Є новини про людину з контррозвідки?

Здивований Райс намагався зрозуміти, кого Кройц фон Мере має на думці.

— Гм,— пробурмотів він,— наскільки мені відомо, таких людей на Тихоокеанському узбережжі зараз троє-четверо.

— Я про того, який прилетів «Люфтганзою» минулого тижня.

— А,— Райс притиснув слухавку до вуха плечем і потягнувся за портсигаром.— Сюди він не приходив.

— Що він робить?

— Господи, я не знаю. Запитайте Канариса.

— Я хочу, щоб ви зателефонували у Міністерство закордонних справ і наказали їм зв'язатися з адміністрацією канцлера. Нехай хтось — хоч хто там є на місці — зателефонує в Адміралтейство і скаже, що контррозвідка має або забрати своїх людей, або пояснити нам, що ці люди тут роблять.

— А ви не можете цього зробити?

— Усюди сум'яття.

«Вони повністю втратили слід людини контррозвідки,— вирішив Райс.— Їм, місцевому відділу Служби безпеки, хтось із людей Гайдриха наказав стежити за ним, а вони його загубили. І тепер хочуть, щоб я допоміг їм».

— Якщо він тут з'явиться, я когось до нього приставлю, можете на це розраховувати,— пообіцяв Райс.

Звісно, шансів, що він прийде, було дуже мало або не було взагалі. І вони обоє це знали.

— Поза сумнівом, він узяв інше ім'я,— тягнув далі Кройц фон Мере,— і, ясна річ, ми не знаємо яке. Зовнішність аристократична. Приблизно сорок років. Капітан. Справжнє ім'я Рудольф Веґенер. Нащадок однієї з тих монархістських родин зі Східної Пруссії. Можливо, підтримував фон Папена під час Systemzeit[60].

Райс зручніше влаштувався в кріслі, поки фон Мере провадив далі:

— На мою думку, цим монархістським дармоїдам можна дати раду, лише зменшивши бюджет флоту, щоб там не могли собі дозволити...

Райс нарешті зміг завершити розмову. Повернувшись до свого сніданку, він виявив, що булочка вже холодна. Однак кава ще була гарячою, і він почав її пити, читаючи газету.

«Нема цьому кінця-краю,— подумав він,— у Службі безпеки і вночі хтось чергує. Телефонують о третій ночі».

Його секретар Пфердегуф просунув голову у двері, побачив, що Райс вже завершив розмову, і сказав:

— Щойно телефонували із Сакраменто. У них там великий переполох. Стверджують, що по вулицях Сан-Франциско бігає єврей.

Вони з Райсом розреготалися.

— Добре,— сказав Райс,— нехай заспокояться і надішлють нам запит як належить. Щось іще?

— Повідомлення зі співчуттями.

— Нові?

— Декілька. Вони будуть у мене на столі, якщо захочете поглянути. Я уже розіслав відповіді.

— Я маю виступити на тій сьогоднішній зустрічі,— сказав Райс,— о першій. Із бізнесменами.

— Я вам нагадаю.

Райс відкинувся на спинку крісла.

— Хочете зробити ставку?

— Не на те, чим завершиться боротьба в Партії, якщо ви про це.

— Це буде Вішальник.

Пфердегуф замислено сказав:

— Гайдрих зайшов так далеко, як лише міг. Таким людям ніколи не дорватися до контролю над Партією, бо їх усі бояться. У партійних очільників буде інфаркт від самої лише думки про це. Вони укладуть між собою союз за двадцять п'ять хвилин, щойно перший автомобіль СС вирушить із Принц-Альбрехт-штрассе. І до них доєднаються усі ці фінансові магнати, як-от Крупп та Тіссен...

Він раптово вмовк — підійшов один із криптографіє із конвертом.

Райс простягнув руку. Секретар передав йому конверт.

Це була термінова шифрована радіограма, яку розкодували і надрукували.

Закінчивши читати, він помітив, що Пфердегуф чекає на новини. Райс зім'яв папірець, кинув його у велику керамічну попільницю на столі і підпалив запальничкою.

— Є припущення, що сюди інкогніто прибуде японський генерал. Тедекі. Вам варто піти у міську бібліотеку і пошукати офіційні воєнні японські журнали — там має бути його фотографія. Безумовно, не варто привертати до себе уваги. Не думаю, що у нас тут на нього щось є.

Він рушив до замкненої на ключ картотеки, але передумав.

— Зберіть інформацію, яку зможете. Статистичні дані. У бібліотеці вони мають бути. Кілька років тому цей Тедекі був головою генерального штабу,— додав Райс.— Пригадуєте щось про нього?

— Зовсім трохи. Відчайдушний боєць. Йому зараз має бути років вісімдесят. Здається, він намагався просунути якусь програму, щоб прискореними темпами зробити Японію космічною державою.

— І це йому не вдалося,— сказав Райс.

— Не здивуюся, якщо він їде сюди лікуватися,— сказав Пфердегуф.— Сюди вже приїздило досить багато літніх японських військових, щоб скористатися великою лікарнею Каліфорнійського університету. У такий спосіб вони отримують доступ до німецьких хірургічних технологій, яких немає в них удома. Безумовно, вони цього не розголошують. Патріотичні міркування, як ви розумієте. Тому, можливо, нам варто стежити за лікарнею Каліфорнійського університету, якщо в Берліні не хочуть втрачати цю людину з поля зору.

Райс кивнув. А ще, можливо, старий генерал вплутався у якісь комерційні спекуляції, яких у Сан-Франциско не бракувало. Зараз, вийшовши у відставку, він міг скористатися певними знайомствами, які зав'язав під час служби. Але чи справді він вийшов у відставку? У радіограмі було сказано «генерал», а не «відставний генерал».

— Щойно матимете фотографію, передайте копії нашим людям в аеропорту та у гавані,— сказав Райс.— Можливо, він уже прибув. Ви ж знаєте, скільки вони могли згаяти часу, перш ніж ми це отримали.

І звісно, якщо генерал уже дістався Сан-Франциско, в Берліні будуть розлючені на консульство в ТША. Консульство, на їхню думку, мало би перехопити його... ще до отримання наказу з Берліна.

— Я проставлю штамп із датою на шифрованій радіограмі: якщо потім у Берліні виникнуть питання, ми зможемо показати, коли саме її отримали. Точний час.

— Дякую,— сказав Райс.

Люди в Берліні були неперевершеними майстрами перекладати з хворої голови на здорову, а йому вже набридло бути крайнім. Це траплялося надто часто.

— Просто щоб убезпечитися,— сказав Райс.— Я думаю, краще, щоб ви відповіли на це повідомлення. Наприклад, так: «Ваш наказ дуже запізнився. Цю особу вже помічено у регіоні. На цьому етапі шансів на успішне перехоплення мало». Додайте щось іще у тому ж дусі і надсилайте. Щоб було доброзичливо і розмито. Ви розумієте.

— Одразу ж надішлю,— кивнув Пфердегуф,— і зафіксую точний час надсилання.

Він зачинив за собою двері.

«Потрібно пильнувати,— подумав Райс,— бо й озирнутися не встигнеш, як станеш консулом серед купи чорнопиких десь на острові біля Південної Африки. А потім і оком не змигнеш, а у тебе вже стара негритоска за коханку і десяток негренят, які називають тебе татком».

Повернувшись за столик біля вікна, він запалив сигарету Egyptian Simon Arzt № 70, обережно замкнувши металевий контейнер. Схоже, протягом певного часу його ніхто не турбуватиме, тому він дістав зі свого портфеля книжку, яку саме читав, розгорнув її на закладці, влаштувався зручніше і почав з того місця, на якому його перервали.

«...Невже колись він і справді ходив вулицями, на яких мирно дрімали припарковані машини? Тиша недільного ранку у Тіргартені — невже це і справді таке далеке? Інше життя. Морозиво — смак, якого просто не могло існувати. Зараз вони варили кропиву і раділи, якщо могли дістати хоча б її. „Господи! — заволав він.— Невже вони не зупиняться?“ Величезні британські танки насувалися. Ще одна будівля: багатоквартирний будинок чи крамниця, школа чи офісний центр — він не міг визначити — осипалася руїнами, розлітаючись на шматки. Там, унизу, під уламками було поховано ще купку вцілілих. Вони навіть не кричали перед смертю. Смерть панувала однаково над усіма — над живими, пораненими і нашаруваннями трупів, які вже почали смердіти. Труп Берліна смердів і звивався в судомах. Порожні гарматні башти, які досі стриміли вгору, покірно зникали, як оця безіменна будівля, яку колись із гордістю збудували люди.

Хлопчик помітив, що руки в нього вкриті сірою плівкою — попелом, частково неорганічного походження, а частково — дрібними спаленими рештками колись живих істот. Він розумів, що зараз усе змішалося, і стер цей попіл зі своїх рук. Більше він про це не думав. Йому не давала спокою інша думка, якщо взагалі можна було думати серед цих криків та невпинних вибухів артилерійських снарядів. Голод. Впродовж шести днів він не їв нічого, окрім кропиви, а тепер і вона закінчилася. Бур'янове пасовисько зникло у величезній вирві. Інші невиразні змарнілі постаті з'являлися на її краю, мовчки стояли, як і хлопчик, і плентались кудись далі. Стара матір із хустиною на сивій голові, із порожнім кошиком на плечі. Однорукий чоловік, в очах якого було порожньо, як у тому кошику. Дівчинка. Всі вони зникли серед повалених дерев, де ховався хлопчик Ерик.