Людина у високому замку

9

Після двох тижнів майже безперервної роботи майстерні «Едфренк» перша партія була готова. Прикраси лежали на двох дощечках, вкритих чорним оксамитом і запакованих у квадратні японські кошики з вербової лози. А ще Ед Маккарті та Френк Фрінк зробили собі візитні картки. З резинових гумок вони вирізали печатки зі своїми іменами, вмочили їх у червону фарбу, а потім за допомогою іграшкової ротаційної машинки надрукували картки. Вийшло вражаюче: вони використовували кольоровий картон для різдвяних листівок, якісний і цупкий.

У кожному аспекті своєї роботи вони діяли професійно. Ані прикраси, ані візитні картки, ані вітрина не мали дилетантського вигляду. «А хіба може бути інакше? — подумав Френк Фрінк.— Ми обоє профі. Не як ювеліри, але як майстри загалом».

На вітринах красувалися різноманітні вироби. Браслети з латуні, міді, бронзи і навіть заліза гарячої ковки. Переважно латунні кулони, трохи оздоблені сріблом. Срібні сережки. Срібні та латунні шпильки. Срібло дорого їм обійшлось. За самі лише срібні спайки довелося викласти кругленьку суму. Вони купили також декілька напівдорогоцінних каменів, щоб прикрасити ними шпильки: перлини неправильної форми, шпінель, нефрит, шматки вогненного опалу. А якщо справи підуть добре, вони спробують також золото і, можливо, п'яти-шестикаратні діаманти.

Справжніх прибутків можна було очікувати від золотих прикрас. Ед і Френк уже почали шукати, де можна купити золотий лом, переплавлені старі вироби, які не мали художньої цінності, — це було набагато дешевше, ніж купувати нові злитки. Але навіть за таких умов це означало величезні витрати. І все ж одна золота шпилька могла принести більший прибуток, ніж чотири десятки латунних. На роздрібному ринку вони могли призначати фактично будь-яку ціну за справді оригінальну і майстерно зроблену золоту шпильку — якщо, як зазначив Фрінк, їхній товар взагалі продаватиметься.

Поки що вони не намагалися нічого продати, але вже вирішили технічні проблеми, які здавалися першочерговими: встановили станок із моторами, кабельне обладнання, шліфувальні й полірувальні кола. Насправді вони мали повний набір інструментів для обробки: від грубих дротяних і латунних щіток й абразивних кругів до делікатніших полірувальних знарядь із полотна, льону, шкіри, замші, вкритих різними матеріалами — від наждаку і пемзи до найдрібнішого порошку з оксидом заліза. І, звичайно ж, у них були спеціальні костюми для ацетилено-кисневого зварювання, а також усі необхідні контейнери, вимірювальні прилади, шланги, насадки та захисні щитки.

І чудові ювелірні інструменти. Обценьки з Німеччини та Франції, мікрометри, свердла з діамантовими головками, пилки, щипці, мікропінцети, паяльники, затискачі, полірувальні тканини, ножиці, крихітні, вилиті вручну молоточки... Повний комплект надточного обладнання. А також запас електродів для пайки різного діаметра, листове залізо, заготовки для шпильок, з'єднувачі, застібки для сережок. Вони вже майже повністю витратили ті дві тисячі доларів, на банківському рахунку підприємства лишилося всього двісті п'ятдесят. Однак вони організували все офіційно і навіть отримали дозволи від ТША. Лишилося тільки продавати.

Роздивляючись вітрину, Фрінк подумав: «Жоден продавець не міг би перевірити товар прискіпливіше, ніж ми». Ці декілька відібраних прикрас були справді гарні — вони ретельно оглянули їх на наявність недошліфованих швів, незачищених або гострих країв, палених плям від паяльника... Внутрішній контроль якості був першокласним. Найменші тьмяні цятки чи подряпини означали, що прикраса повертається у майстерню. «Ми не можемо дозволити собі халтурити; одна непомічена чорна цяточка на срібному намисті — і нам кінець».

У їхньому списку крамниця Роберта Чілдена стояла першою. Однак піти туди міг лише Ед; Френка Фрінка Чілден би неодмінно пригадав.

— Насправді продавати будеш переважно ти,— сказав Ед.

Але переговори з Чілденом йому довелося взяти на себе. Він придбав хороший костюм, нову краватку і білу сорочку, щоб справити гарне враження. Однак вигляд він мав невпевнений.

— Я знаю, що прикраси гарні,— всоте сказав він,— але... дідько б його взяв!

Більшість виробів мали абстрактний дизайн: завороти і петлі, форми, яких розплавлений метал набував до певної міри самостійно. Деякі були делікатними, мов павутиння, й повітряно-легкими, в інших відчувалася масивна, потужна, майже варварська важкість. Приголомшливе розмаїття форм, зважаючи на те, як мало прикрас лежало на вкритих оксамитом підставках. «І ми могли б усе це продати в одну крамницю,— усвідомив Фрінк.— У кожній крамниці ми побуваємо лише раз — якщо не матимемо успіху. Але якщо у нас вийде, якщо вони візьмуть нашу колекцію на продаж, то ми будемо регулярно підвозити їм новий товар до кінця життя».

Вони разом склали застелені оксамитом дощечки у кошики з вербової лози.

«У найгіршому разі,— подумав Фрінк,— ми зможемо повернути якісь гроші, продавши метали. А також обладнання та інструменти. Втратимо на продажі, але принаймні щось за них отримаємо».

Саме час запитати в оракула: «Як Ед впорається зі своїм першим виїздом?» Але Фрінк занадто нервувався. Віщування могло б бути несприятливим, а він не відчував у собі сил впоратись із такою відповіддю. У будь-якому разі жереб було кинуто, прикраси виготовлено, майстерню облаштовано — тому байдуже, що «І цзін» бовкнула б на цьому етапі.

«Вона не може продати прикраси замість нас. Не може зробити так, щоб нам пощастило».

— Спершу я візьмуся за крамницю Чілдена,— сказав Ед,— щоб швидше покінчити з цим питанням. А потім ти зможеш зазирнути до кількох інших. Ти ж зі мною, правда? Посидиш у вантажівці, я припаркуюся за рогом.

Коли вони вже залізли у пікап зі своїм плетеним кошиком, Фрінк подумав: «Бог його знає, чи хороший продавець із Еда або з мене. Чілдену можна продати, але потрібно, як то кажуть, зуміти його переконати».

«Якби Джуліана була зараз тут,— подумав він,— то зайшла б туди і все провернула, навіть оком не змигнувши. Вона гарна, вміє знайти спільну мову з ким завгодно; і вона жінка. Врешті-решт, це жіночі прикраси. Вона могла б показати їх на собі».

Заплющивши очі, він намагався уявити, який вигляд вона б мала з одним із цих браслетів. Або з одним із масивних срібних намист. З її чорним волоссям, світлою шкірою, меланхолійним проникливим поглядом... у сірому светрі із джерсі, трохи тіснуватому. Срібло лежало б на оголеній плоті, піднімаючись та опадаючи в такт із її диханням...

Господи, зараз вона поставала в його уяві так виразно, немов була поряд. Беручи своїми сильними тонкими пальцями кожну зроблену ними прикрасу, роздивляючись її, відкинувши голову назад, високо піднімаючи кожну річ. Джуліана оцінювала. Вона завжди була свідком того, що він робив.

«Найбільше їй би пасували сережки,— вирішив він.— Яскраві, довгі, особливо ті, що з латуні. Зібрати її волосся на потилиці або коротко підстригти, щоб шия та вуха були відкритими. Ми могли б використовувати її фотографії для реклами та оздоблення вітрин». Вони з Едом уже обговорювали ідею зробити каталог, щоб розсилати його поштою до крамниць по всьому світі. Вона мала б чудовий вигляд... У неї гарна шкіра, дуже здорова, пружна, без зморшок, красивий колір обличчя.

«Чи погодилася б вона, якби мені вдалося її відшукати? Хоч би що вона про мене думала, це не має нічого спільного із нашим особистим життям. Це була б суто ділова домовленість.

Та я б навіть не став її фотографувати! Ми б найняли професійного фотографа. Їй би це сподобалося. Мабуть, вона лишилася такою ж марнославною. Їй завжди подобалося, коли люди на неї дивляться, милуються нею — байдуже хто. Гадаю, більшість жінок такі. Вони весь час жадають уваги. У цьому вони як діти».

«Джуліана ніколи не могла бути сама,— подумав він.— Я весь час мав бути поряд і робити компліменти. З маленькими дітьми так. Їм здається, що коли батьки не дивляться на те, що вони роблять, то цього мовби не існує. Поза сумнівом, якийсь хлопець дивиться на неї зараз. Говорить їй, яка вона гарна. Її ноги. Її гладенький плаский живіт...»

— Що трапилося? — запитав Ед, зиркаючи на нього.— Страх бере?

— Ні,— відказав Фрінк.

— Я не збираюся просто стовбичити там,— сказав Ед,— я маю декілька власних ідей. І скажу тобі ще дещо: я не боюся. Мене не лякає це модне місце і те, що мені довелося нап'ясти цей модний костюм. Так, мені не подобається такий вишуканий одяг. Так, мені незручно. Але це не має анінайменшого значення. Все одно я туди зайду і переконаю того бовдура.

«Радий за тебе»,— подумав Фрінк.

— Господи, якщо ти зміг отак зайти туди і розповісти йому, що служиш на кораблі японського адмірала, то вже я повинен якось спромогтися викласти йому чисту правду — що це дійсно якісні, оригінальні ручні прикраси, які...

— Прикраси ручної роботи,— поправив Фрінк.

— Ага. Я саме це мав на увазі. Я зайду туди і не облишу його, допоки він не викладе переді мною свої гроші. Він повинен це купити, якщо має бодай якусь клепку в голові. Я всюди шукав: ніде не продається нічого подібного. Господи, варто лише мені подумати, що він може поглянути на них і не купити — просто дах зносить і трусити починає.

— Обов'язково скажи йому, що це справжні метали, а не покриття. Суцільна мідь і суцільна латунь.

— Дозволь мені працювати по-своєму,— сказав Ед,— у мене декілька справді гарних ідей.

«Я можу зробити от що,— подумав Фрінк,— взяти кілька прикрас — Ед нічого не матиме проти — запакувати і надіслати їх Джуліані. Щоб вона побачила, над чим я працюю. Служба доставки знайде її, я відправлю посилку на її останню відому мені адресу. Що вона скаже, відкривши коробку? Я маю написати записку і пояснити, що зробив це сам, що став партнером у невеличкому бізнесі з виготовлення оригінальних прикрас. Підживлю її уяву, розкажу трохи, щоб їй захотілося дізнатися більше, щоб вона зацікавилася. Напишу про коштовні камені та метали. Про модні крамниці, де продаються наші вироби...»

— Це десь тут? — запитав Ед, пригальмовуючи. Вони були у центрі міста, у жвавому потоці машин. Будівлі заступали небо.— Краще припаркуватися.

— Ще п'ять кварталів,— сказав Фрінк.

— Є сигаретка з марихуаною? Мене б це заспокоїло.

Фрінк передав йому пачку T'ien-lais, «Небесної музики». Він почав курити ці сигарети у корпорації «В.-М.».

«Я знаю, що вона з кимось живе,— сказав собі Фрінк.— Спить із ним. Наче його дружина. Я знаю Джуліану. По-іншому їй не вижити. Я знаю, яка вона надвечір. Коли стає темно і холодно, і всі збираються у своїх вітальнях. Вона не створена для самотності. Як і я»,— раптом усвідомив він.

«Можливо, він справді непоганий хлопець. Якийсь сором'язливий студент, якого вона підчепила. З неї була б хороша партнерка для якого-небудь молодого хлопця, який досі не мав сміливості підійти до жінки. Вона не жорстка, не цинічна. Йому це піде на користь. Дуже сподіваюся, що вона не знайшла собі когось старшого. Цього я б не витримав. Щоб нею попихав якийсь досвідчений мерзотник із зубочисткою в роті».

Він піймав себе на тому, що важко дихає. Лише уявити собі товстого волохатого мужика, який не дає Джуліані спуску, перетворює її життя на пекло...