Людина у високому замку

11

Для райхсконсула у Сан-Франциско, фрайгера Г'юґо Райса, початок робочого дня виявився неочікуваним і тривожним. В офісі на нього чекав відвідувач: огрядний немолодий чоловік із важкою щелепою, рябою шкірою і осудливо нахмуреними бровами, чорними й кошлатими. Чоловік встав і підняв руку, пробурмотівши партійне привітання: — Гайль.

— Гайль,— відповів Райс.

Подумки він застогнав, але спромігся зберегти на обличчі ввічливу офіційну усмішку.

— Гер Кройц фон Мере. Я здивований. Проходьте. Він відімкнув кабінет, роздумуючи, де віце-консул і хто впустив сюди шефа Служби безпеки. Хай там як, він був тут. Із цим уже нічого не можна було вдіяти.

Йдучи за ним слідом, заклавши руки в кишені свого темного шерстяного пальта, Кройц фон Мере сказав: — Слухайте, фрайгере, ми знайшли цього агента контррозвідки. Цього Рудольфа Веґенера. Він приходив до їхнього старого пункту зв'язку, за яким ми спостерігаємо,— Кройц фон Мере загиготів, оголюючи величезні золоті зуби,— і ми простежили за ним до готелю.

— Добре,— сказав Райс, помітивши, що пошта уже лежить на столі.

Отже, Пфердегуф десь тут. Поза сумнівом, він не відчиняв кабінет, щоб не дати шефу Служби безпеки провести маленький неформальний обшук.

— Це важливо,— сказав Кройц фон Мере,— я доповів про це Кальтенбруннеру. Найвища пріоритетність. Вам от-от надійде повідомлення з Берліна, якщо, звісно, ці Unratfressers[74] там, удома, нічого не наплутали.

Він сів на стіл консула, дістав з кишені пальта стосик складених удвоє паперів й акуратно розгорнув їх, ворушачи губами.

— Він використовує ім'я Бейнс. Удає з себе шведського промисловця, торгового представника чи когось, пов'язаного із виробництвом. Сьогодні вранці о восьмій десять йому зателефонував японський чиновник. Говорив про зустріч о десятій двадцять в його офісі. Ми зараз намагаємося відстежити цей дзвінок. Можливо, за півгодини будемо вже все знати. Мені повідомлять сюди.

— Ясно.

— Тепер ми можемо затримати цього агента,— говорив далі Кройц фон Мере.— Якщо нам це вдасться, ми, звісно, відправимо його назад у Райх першим же літаком «Люфтганзи». Однак японоси чи уряд у Сакраменто можуть висловити протест і спробувати цьому перешкодити. У такому разі вони направлять протест вам. Правду кажучи, вони можуть чинити величезний тиск. І підженуть навіть вантажівку цих горлорізів з ток-коки в аеропорт.

— Ви не зможете приховати це від них?

— Надто пізно. Він уже прямує на зустріч. Можливо, нам доведеться схопити його прямо там, на місці. Увірватися, скрутити його і вшитися.

— Мені це не подобається,— сказав Райс,— що як у нього там зустріч із дуже важливим японським достойником? Можливо, зараз у Сан-Франциско перебуває особистий представник імператора. Днями про це ходили чутки...

— Це не має значення,— перервав його Кройц фон Мере,— він громадянин Німеччини. Підпорядковується законам Райху.

«А ми знаємо, який у Райху закон»,— подумав консул.

— У мене напоготові загін,— продовжував Кройц фон Мере,— п'ятеро гарних хлопців,— він захихотів.— На вигляд — скрипалі. Милі аскетичні обличчя. Натхненні. Трохи схожі на студентів-богословів. Вони проникнуть всередину. Японоси подумають, що це струнний квартет...

— Квінтет.

— Так. Вони пройдуть аж до дверей — одягнені вони саме так, як треба,— фон Мере поглянув на консула.— Приблизно як ви.

«Спасибі»,— подумав Райс.

— Вони підійдуть до цього Веґенера, не криючись, серед білого дня. Оточать його. Удаватимуть, ніби хочуть щось передати. Якесь важливе повідомлення,— бубонів далі Кройц фон Мере, а консул тим часом почав проглядати свою пошту.— Жодного насильства. Просто: «Гере Веґенер. Пройдіть, будь ласка, з нами. Ви ж розумієте». І маленька голка втикається між його хребцями. Раз — і верхній нервовий вузол паралізовано.

Райс кивнув.

— Ви слухаєте?

— Ganz bestimmt[75].

— Потім вони вийдуть. В машину його. І швиденько до мого офісу. Японоси піднімуть страшенний галас. Але до останнього зберігатимуть ввічливість.— Кройц фон Мере незграбно підвівся, перекривлюючи японські поклони.— Дуже нечемно з вашого боку, гере Кройц фон Мере. Однак, гере Веґенер, прощавайте...

— Бейнс,— поправив Райс,— хіба він не це ім'я використовує?

— Бейнс. Як прикро, що ви їдете! Можливо, наступного разу ми зможемо довше поспілкуватися.

На столі Райса задзвонив телефон, і Кройц фон Мере припинив свою виставу.

— Мабуть, це до мене.

Він потягнувся до телефону, але Райс підійшов і сам підняв слухавку.

— Райс слухає.

Незнайомий голос сказав:

— Консуле, це Ausland Fernsprechamt[76] у Новій Шотландії. Трансатлантичний телефонний дзвінок із Берліна. Терміново.

— Гаразд,— сказав Райс.

— Секунду, консуле.

Тихе потріскування у слухавці.

Потім інший голос, жінки-операторки:

— Kanzlei[77].

— Так, це Ausland Fernsprechamt у Новій Шотландії. Телефонний дзвінок для райхсконсула у Сан-Франциско. Консул слухає.

— Зачекайте.

Довга пауза. Поки вона тривала, Райс і далі однією рукою гортав листи.

Кройц фон Мере спокійно дивився на нього.

— Гере консуле, даруйте, що забираю ваш час,— промовив чоловічий голос.

У жилах Райса вмить застигла кров. Баритон. Райс упізнав цей ввічливий, добре поставлений голос.

— Це доктор Ґеббельс.

— Так, канцлере.

По той бік столу Кройц фон Мере повільно розплився в усмішці. Його щелепа уже не звисала.

— Генерал Гайдрих попросив мене зателефонувати вам. У Сан-Франциско перебуває агент контррозвідки. Його звати Рудольф Веґенер. Ви маєте всіляко співпрацювати з поліцією у цій справі. Немає часу пояснювати. Просто надайте своїх людей у повне розпорядження поліції. Ich danke Ihnen sehr dabei[78].

— Я зрозумів, гере канцлере,— сказав Райс.

— На все добре, консуле.

Райхсканцлер повісив слухавку.

Коли Райс і собі поклав слухавку, Кройц фон Мере уважно подивився на нього.

— Ну як, я не помилився?

— Нема про що сперечатися,— знизав плечима Райс.

— Випишіть нам дозвіл на примусову екстрадицію цього Веґенера до Німеччини.

Діставши ручку, Райс виписав дозвіл, підписав його і передав шефу Служби безпеки.

— Дякую. Отже, коли вам зателефонують японоси і почнуть скаржитися...

— Якщо вони зателефонують.

Кройц фон Мере пильно поглянув на нього.

— Зателефонують. Зв'яжуться з вами через п'ятнадцять хвилин після того, як ми схопимо цього Веґенера.

Від його жартівливої клоунської манери не лишилося й сліду.

— Ніяких струнних квінтетів,— сказав Райс.

Кройц фон Мере не відповів.

— Ми схопимо його десь до обіду, отже, будьте напоготові. Можете сказати японосам, що він гомосексуал чи шахрай. Щось таке. Що вдома його розшукують за тяжкі злочини. Не кажіть, що він політичний злочинець. Ви ж знаєте, вони не визнають дев'яноста відсотків націонал-соціалістичних законів.

— Я знаю,— сказав Райс,— і знаю, що робити.

Він почувався роздратованим і пригніченим.

«Влаштували все за моєю спиною,— сказав він собі,— як завжди. Зв'язалися з управлінням канцлера. Виродки».

У нього трусилися руки.

«Це через дзвінок доктора Ґеббельса? Трепет перед всесильним? Чи гіркота, відчуття, що тебе загнали у глухий кут?.. Щоб її, цю поліцію. Вони стають дедалі сильнішими. Уже й Ґеббельс на них працює, вони правлять Райхом.

Але що я можу зробити? Що тут взагалі можна зробити?»

«Краще співпрацювати,— неохоче подумав він.— Зараз не час виступати проти цієї людини. Очевидно, він може домогтися вдома чого завгодно, і навіть відставки будь-кого, хто налаштований до нього вороже».

— Я бачу,— сказав він уголос,— що ви не перебільшували важливість цієї справи, Herr Polizeifuhrer[79]. Очевидно, безпека всієї Німеччини залежить від того, наскільки швидко ви викриєте цього шпигуна, зрадника, чи ким він там є.

У глибині душі він корчився від власних слів.

Однак Кройцу фон Мере, здається, сподобалося.

— Дякую вам, консуле.

— Можливо, ви всіх нас урятували.

— Ми його ще не взяли,— похмуро сказав Кройц фон Мере.— Почекаємо. Швидше б уже мені зателефонували.

— Я розберуся з японцями,— сказав Райс,— у мене неабиякий досвід, ви ж знаєте. Їхні скарги...

— Не базікайте,— перервав його фон Мере,— я маю зосередитися.

Його явно розтривожив дзвінок від канцлера, і тепер він відчував тягар відповідальності.

«Можливо, цей тип утече, і тобі це коштуватиме посади,— подумав консул.— Ти і я — ми обоє будь-якої миті можемо опинитися на вулиці. Твоє становище не надійніше за моє».

«Взагалі-то,— подумав він,— добре було б, якби якісь невеликі затримки пригальмували твою роботу, Herr Polizeifuhrer. Якась незначна перешкода, яку ніхто не зможе відстежити. Наприклад, коли японці прийдуть сюди скаржитися, мені, можливо, вдасться натякнути їм, яким рейсом „Люфтганзи“ цього суб'єкта мають доправити додому... Або, навіть не вдаючись до таких кроків, я можу ще більше роздмухати їхнє обурення, скажімо, ледь помітним презирливим вишкіром, який покаже їм, що Райх із них насміхається, не сприймає жовтих чоловічків всерйоз. Їм легко допекти. І якщо вони достатньо роздратуються, вони можуть звернутися безпосередньо до Ґеббельса.

Багато можна зробити. Служба безпеки насправді вивезе цього суб'єкта за межі ТША без моєї активної співпраці. Якщо мені тільки вдасться натиснути на потрібну кнопку...»

«Терпіти не можу, коли мене намагаються обійти,— сказав собі фрайгер Райс,— збіса дискомфортне відчуття. Це так нервує, що я не можу спати, а коли я не можу спати, то не можу виконувати свою роботу. Отже, мій обов'язок перед Німеччиною — владнати цю проблему. Мені буде набагато спокійніше вночі, та, власне, і вдень, якщо цей неотесаний баварський горлоріз повернеться додому і писатиме звіти в якомусь провінційному поліцейському відділку.

Проблема в тому, що момент непідхожий. Поки я намагаюся вирішити, як...»

Задзвонив телефон.

Цього разу Кройц фон Мере швидше простягнув руку до слухавки, і консул Райс його не перепиняв.

— Алло,— сказав фон Мере.

Тиша — він мовчки слухав.

«Уже?» — подумав Райс.

Але шеф Служби безпеки простягнув йому слухавку.

— Це до вас.

Зітхнувши з полегшенням у глибині душі, Райс узяв слухавку.

— Якийсь учитель,— пояснив фон Мере,— запитує, чи немає у вас плакатів із краєвидами Австрії для їхньої школи.

Близько одинадцятої дня Роберт Чілден замкнув свою крамницю і пішки вирушив до офісу Пола Касоури.

На щастя, Пол був не зайнятий. Він ввічливо привітав Чілдена і запропонував йому чай.

— Я не заберу у вас багато часу,— сказав Чілден, коли напій уже принесли.

Кабінет Пола, хоч і маленький, був обставлений у сучасному мінімалістичному стилі. На стіні висіла всього одна прекрасна картина — «Тигр» Муці Фанчаня[80], шедевр кінця XIII століття.

— Завжди радий вас бачити, Роберте,— сказав Пол тоном, який здався Чілдену прохолодним.

Чи, можливо, це йому просто почулося. Чілден обережно подивився на Пола з-понад чашки. Той, безумовно, мав дружній вигляд. І все ж Чілден відчував якусь зміну.

— Вашу дружину розчарував мій недолугий подарунок. Можливо, я навіть образив її. Однак, як я пояснював, передаючи вам подарунок, коли йдеться про щось нове та невипробуване, то це важко достеменно оцінити — принаймні простому торговцеві. Безумовно, ви з Бетті краще можете судити про це, аніж я.