Людина у високому замку

6

Рано-вранці, насолоджуючись прохолодою і яскравим сонцем, місіс Джуліана Фрінк вийшла купити продукти. Простуючи тротуаром, вона несла два коричневі паперові пакети, зупиняючись перед кожним магазином, щоб роздивитися вітрину. Вона не поспішала.

Чи потрібно їй щось в аптеці? Вирішила зазирнути. Її зміна у школі дзюдо сьогодні починалася лише по обіді, а зараз у неї був вільний час. Сівши на стілець перед прилавком і поставивши пакети, вона почала гортати журнали.

У новому номері «Лайф» було надруковано велику статтю під заголовком «Телебачення в Європі: погляд у майбутнє». Зацікавившись, вона знайшла статтю і побачила фотографію німецької родини, яка дивиться телевізор у вітальні. У статті йшлося про те, що уже зараз із Берліна передають чотири години телетрансляцій щодоби. Колись телецентри будуть в усіх основних європейських містах. А до 1970-го телецентр побудують і в Нью-Йорку.

На одній із ілюстрацій до статті було зображено інженерів-електроніків Райху на місці будівництва телецентру в Нью-Йорку, які консультували місцевих фахівців. Легко було визначити, де на фотографії німці. У них був особливо здоровий, чистий, енергійний та впевнений у собі вигляд. Американці ж на вигляд були... звичайними людьми. Вони могли бути ким завгодно.

Видно було, як один із німецьких спеціалістів на щось вказує, а американці намагаються розгледіти, на що саме. «Мабуть, у них зір кращий, ніж у нас,— вирішила Джуліана.— Протягом останніх двадцяти років вони краще харчувалися. Нам про це розповідали. Вони здатні бачити таке, що нікому іншому не відкриється. Можливо, причина у вітаміні А?

Цікаво, як воно: сидіти вдома, у своїй вітальні, і бачити весь світ у сірій скляній коробочці. Якщо ці нацисти можуть літати туди-сюди між Землею і Марсом, то чому б їм не впоратися з телебаченням? Думаю, я б саме це і обрала — дивитися комедійні шоу, побачити, які насправді на вигляд Боб Гоуп[39] і Джиммі Дуранте[40], а не блукати десь Марсом».

«Може, цим все і пояснюється,— міркувала вона,— поклавши журнал на стійку,— у нацистів немає почуття гумору, то навіщо їм телебачення? Так чи інакше, вони вбили майже всіх справді класних коміків. Тому що більшість із них були євреями. Вони фактично винищили майже всіх, хто був дотичним до індустрії розваг,— збагнула Джуліана. І як Гоупу вдається виживати з усіма його жартами? Звісно, йому доводиться працювати з Канади. Там трохи вільніше. Однак Гоуп справді говорить дуже небезпечні речі. Як отой жарт про Ґеринґа, в якому він купує Рим, наказує доставити його у свій гірський маєток і там відбудувати заново. А також відроджує християнство, щоб його домашні леви мали...»

— Міс, ви хочете купити цей журнал? — підозріло запитав власник аптеки, висохлий старий чоловічок.

Вона винувато відклала «Рідерз дайджест», який вже почала гортати.

Знову крокуючи тротуаром з пакетами в руках, Джуліана подумала: «Мабуть, Ґеринґ стане наступним фюрером, коли помре цей Борман. Здається, він дещо відрізняється від інших. Борман вибився нагору лише завдяки тому, що вчасно підібрався до Гітлера, коли той зрозумів, як мало йому лишилося. Старий Ґеринґ був далеко, у своєму гірському палаці. Після Гітлера фюрером мав стати Ґеринґ, адже саме його люфтваффе знищило англійські радіолокаційні станції, а тоді покінчило з Королівським повітряним флотом. Гітлер, натомість, розбомбив би Лондон, як це трапилось із Роттердамом».

«Однак, ймовірно, посаду отримає все-таки Ґеббельс,— вирішила вона.— Усі про це говорять. Аби лише не це чудовисько Гайдрих. Він нас усіх повбиває. Справжній псих».

«Хто мені подобається,— міркувала вона далі,— то це Бальдур фон Ширах[41]. Принаймні серед них усіх лише він з вигляду нормальний. Але в нього немає шансів».

Звернувши з вулиці, вона піднялася сходами до дверей старого дерев'яного будинку, в якому мешкала.

Відімкнувши двері квартири, вона побачила, що Джо Чіннаделла й досі лежить у такій самій позі, в якій вона його залишила: на животі посеред ліжка, розкинувши руки. Він досі спав.

«Ні,— подумала вона.— Він не може бути й досі тут. Вантажівка поїхала. Він спізнився? Очевидно, що так».

Зайшовши на кухню, вона поставила пакети з продуктами на стіл біля посуду, що лишився після сніданку.

«Але чи він спізнився навмисне? — запитала вона себе.— От що мене цікавить».

Дивний чоловік... Він був таким невтомним із нею, не міг вгамуватися майже всю ніч. І все ж здавалося, ніби він не тут, ніби усе робить несвідомо. Мабуть, думав про щось інше.

Вона почала автоматично складати продукти у старий холодильник «Дженерал електрик». А потім взялася прибирати зі столу.

«Може, це тому, що раніше він це робив дуже часто,— вирішила вона.— І це стало його другою натурою. Тіло просто рухається, як моє зараз, коли я складаю посуд і столове приладдя в мийку. Він міг би це робити, навіть якби йому видалили три п'ятих мозку, мов та жаб'яча лапка на уроці біології».

— Агов,— гукнула вона,— прокидайся!

Джо заворушився в ліжку, фиркнув.

— Слухав останнє шоу Боба Гоупа кілька днів тому? Там був дуже смішний жарт про німецького майора, який допитує марсіан. Ті не можуть надати документи на підтвердження того, що їхні предки були арійцями. І німецький майор надсилає у Берлін звіт, що Марс населений євреями.

Зайшовши до вітальні, де лежав Джо, вона додала:

— А вони близько фута заввишки і мають по дві голови... Ну, ти знаєш Боба Гоупа.

Джо розплющив очі. Він нічого не казав, лише пильно дивився на неї. Чорне від щетини підборіддя, сповнені болю очі. Під цим поглядом вона теж затихла.

— Що таке? — запитала врешті вона.— Ти боїшся?

«Ні, це Френк боїться. А тут — я не знаю, в чому річ».

— Фура поїхала без мене,— сказав Джо, сідаючи на ліжку.

— І що ти робитимеш?

Вона сіла на краєчку ліжка, витираючи руки рушником для посуду.

— Перехоплю його на зворотному шляху. Він нікому нічого не скаже. Знає, що я для нього зробив би те саме.

— З тобою таке вже траплялося?

Джо не відповів. «Ти навмисне залишився,— подумала Джуліана.— Я одразу здогадалася».

— А якщо він повертатиметься іншим шляхом?

— Він завжди їде п'ятдесятою трасою, ніколи не користується сороковою. На сороковій він якось потрапив в аварію. На дорогу вибігли коні, і він у них врізався. У Скелястих Горах.

Узявши зі стільця свої речі, він почав одягатися.

— Скільки тобі років, Джо? — запитала вона, роздивляючись його оголене тіло.

— Тридцять чотири.

«Тоді ти мав воювати». Вона не бачила явних каліцтв. Взагалі-то у нього було доволі гарне струнке тіло з довгими ногами. Помітивши її уважний погляд, він насупився і відвернувся.

— Ти не хочеш, щоб я тебе розглядала? — запитала вона, не розуміючи, чому ні.

«Цілу ніч були разом, а тут така цнотливість».

— Хіба ми блощиці? Не можемо дивитися одне на одного вдень і заповзаємо у щілини?

Щось похмуро пробурчавши, він подався до ванної в самих трусах і шкарпетках, потираючи підборіддя.

«Це мій дім,— подумала Джуліана,— я дозволила тобі залишитися, а тепер мені не можна дивитися на тебе. Тоді навіщо ти захотів лишитися?»

Вона пішла за ним до ванної. Він почав набирати в раковину гарячу воду, щоб поголитися.

На плечі в нього вона побачила татуювання, синю літеру К.

— Що це означає? Ім'я твоєї дружини? Конні? Коринна?

— Каїр,— вмиваючись, відповів Джо.

«Яке екзотичне ім'я,— заздрісно подумала Джуліана». А потім відчула, як червоніє.

— Оце я дурна,— сказала вона.

Італієць, тридцять чотири роки, з нацистської частини світу... Звісно, він воював. Але за країни Осі. І брав участь у битві за Каїр. Татуювання засвідчувало їхнє братерство — німецьких та італійських ветеранів цієї кампанії, в якій британська та австралійська армія генерала Ґотта зазнала поразки від Африканського корпусу Роммеля.

Вона вийшла з ванної, повернулася до вітальні і почала застеляти постіль. Її руки плавно рухалися.

Речі Джо були акуратно складені на стільці — одяг, валізка і різний дріб'язок. Джуліана помітила обтягнутий оксамитом футляр, трохи схожий на футляр для окулярів. Вона взяла його до рук, відкрила і зазирнула всередину.

«Ти й справді брав участь у тій битві за Каїр,— подумала вона, побачивши Залізний хрест другого ступеня із назвою міста і датою — 10 червня 1945 року,— вигравіюваними згори.— Таке не всім давали, а лише винятково мужнім. Що ж ти такого зробив?.. Тобі тоді було лише сімнадцять років».

Джо з'явився у дверях ванної, саме коли вона виймала орден із оксамитового футляра. Помітивши його, вона здригнулася, відчуваючи провину. Але він, здавалося, не злився.

— Я просто дивилася,— сказала Джуліана,— ніколи ще не бачила Залізного хреста. Його сам Роммель вручав?

— Вручав генерал Баєрляйн. Роммеля тоді вже перевели до Англії, щоб усе там завершити.

Говорив спокійно, але рука вже вкотре потягнулася до чола. Він запускав пальці у волосся, немовби пригладжуючи його, — це схоже було на хронічний нервовий тик.

— Розкажеш? — запитала Джуліана, коли він знову подався до ванної і продовжив голитися.

Голячись, а потім довго стоячи під гарячим душем, Джо Чіннаделла трохи їй розповів. Однак аж ніяк не таку історію, яку вона хотіла б почути. Двоє його старших братів служили ще під час Ефіопської кампанії, а він, тоді тринадцятирічний, був членом фашистської молодіжної організації у своєму рідному місті, Мілані. Потім його брати вступили до елітної артбатареї майора Рикардо Парді. І коли почалася Друга світова війна, Джо зміг до них приєднатися. Вони воювали під командуванням Ґраціані[42]. Техніка, особливо танки, була у жахливому стані. Англійці відстрілювали їх, навіть офіцерів найвищого рангу, мов кроликів. Під час бою люки танків доводилося підпирати мішками з піском, щоб не відчинялися. Проте майор Парді збирав стріляні артилерійські снаряди, чистив та змащував їх і знову ними стріляв. Його батарея зупинила великий відчайдушний наступ танків генерала Вейвелла у 43-му.

— Твої брати ще живі? — запитала Джуліана.

Їх убили у 44-му. Задушили колючим дротом британські диверсанти із Пустельної групи далекої розвідки. Вони діяли в тилу військ Осі і просто знавісніли під час останнього етапу війни, коли стало ясно, що союзники не переможуть.

— А як ти ставишся до англійців тепер?

Голос у Джуліани тремтів.

— Я хотів би, щоб в Англії зробили те саме, що й в Африці,— без жодних емоцій сказав Джо.

— Але минуло вже вісімнадцять років,— почала Джуліана.— Я знаю, союзники, особливо британці, чинили страшні речі, але...

— Говорять про те, що нацисти робили з євреями. Англійці чинили ще гірше. У битві за Лондон,— Джо помовчав.— Ці їхні снаряди, фосфор і нафта. Я потім бачив декілька німецьких загонів. Корабель за кораблем згорали на попіл. Підводні трубопроводи перетворювали море на вогонь. І те, що вони робили з цивільним населенням — ці масові бомбардування, коли Черчилль думав, що хід війни вдасться зламати в останню мить. Ці нещадні нальоти на Гамбург, Ессен та...

— Давай не будемо про це.

Джуліана пішла на кухню і почала смажити бекон. Вона ввімкнула маленький білий радіоприймач «Емерсон» — подарунок Фрінка на день народження.