Людина у високому замку

3

Надвечір, поглянувши вгору, Джуліана Фрінк побачила, як у небо вистрілила цятка світла, описала дугу і зникла на заході. Вона сказала собі, що це одна з тих нацистських ракет. Летить на Західне Узбережжя. Повна важливих людей. «А я кисну тут». Вона помахала рукою, хоча ракета вже, звісно, зникла.

Зі Скелястих Гір наповзала темрява. Сині вершини вкривала ніч. Вздовж гір повільно пливла зграя перелітних птахів. Тут і там машини почали вмикати фари — Джуліана бачила, як на хайвеї спалахують подвійні вогники. І вогні автозаправки. І вікна будинків.

Уже багато місяців вона мешкала тут, у Каньйон-Сіті, штат Колорадо. Вона працювала інструкторкою з дзюдо.

Її робочий день закінчився, і вона збиралася прийняти душ. Почувалася втомленою. Усі кабінки були зайняті клієнтами спортзалу «Рейз», тому вона чекала, стоячи надворі, насолоджуючись гірським повітрям, прохолодою та тишею. Лише неясний гул долинав від гамбургерної вниз по вулиці, біля виїзду на шосе. Там припаркувалися дві величезні дизельні вантажівки, і в сутінках видно було, як водії одягали шкіряні куртки, перш ніж зайти всередину.

«Хіба Дизель не викинувся з ілюмінатора своєї каюти? Хіба не покінчив він із собою, втопившись у морі під час мандрівки? Можливо, мені варто вчинити так само». Однак моря тут не було. Але завжди можна знайти спосіб. Як у Шекспіра. Проткнути шпилькою комір блузки і — прощавай, Фрінк. Дівчина, якій нема чого боятися бездомних мародерів із пустелі. Яка ходить, високо піднявши голову, усвідомлюючи, скільки больових точок є в її сивуватого слинявого супротивника. А померти може, наприклад, надихавшись вихлопних газів у придорожньому містечку, можливо, через довгу соломинку?

Вона подумала, що навчилася цього від японців. Перейняла у них таке спокійне ставлення до смерті, а також засвоїла дзюдо, яке приносило гроші. Як вбивати, як вмирати. Ян та інь. Але це все в минулому, тут протестантська країна.

Добре було бачити, як нацистські ракети пролітають над головою і не зупиняються, не звертають жодної уваги на Каньйон-Сіті, штат Колорадо. Так само, як на Юту, Вайомінг або східну частину Невади,— усі ці порожні штати-пустелі або штати-пасовиська. «Ми не становимо цінності,— сказала вона собі.— Ми можемо жити своїм мізерним життям. Якщо хочемо цього. Якщо це має для нас значення».

Брязнули двері однієї з кабінок. З'явилася постать тілистої міс Девіс, яка закінчила приймати душ, одягнулася і вийшла, тримаючи сумочку під пахвою.

— О, місіс Фрінк, вам довелося чекати? Даруйте.

— Усе гаразд.

— Знаєте, місіс Фрінк, я хотіла вам сказати, що дзюдо стільки дає мені! Навіть більше, ніж дзен.

— От якби дзен робив стегна стрункішими,— сказала Джуліана,— якби можна було безболісно втрачати зайві кілограми у саторі. Даруйте, міс Девіс, я замріялася.

— Вони завдали вам сильного болю?

— Хто?

— Японоси. Перш ніж ви навчилися захищати себе.

— Це було жахливо. Ви ніколи не були там, на Узбережжі. Там, де вони.

— Я ніколи не виїжджала з Колорадо,— відповіла міс Девіс зніяковілим, тремтячим голосом.

— Це може трапитись і тут. Вони можуть вирішити окупувати і цей регіон.

— Для цього вже запізно!

— Ніколи не знаєш, які в них плани. Вони приховують свої думки.

— До чого... вони вас примушували?

Міс Девіс обома руками притиснула до себе сумочку і підійшла ближче у вечоровій темряві, щоб почути відповідь.

— До всього,— відповіла Джуліана.

— Боже мій. Я б відбивалася,— сказала міс Девіс.

Джуліана вибачилася і пішла до вільної душової кабінки — туди прямувала інша клієнтка, перекинувши через плече рушник.

Потім вона сиділа у кабінці у «Смачних гамбургерах Чарлі» й апатично проглядала меню. Музичний автомат грав щось народне — гавайська гітара і пристрасні завивання... Від запаху горілого жиру важко дихалося. І все-таки тут було тепло та світло, і це підняло їй настрій. Далекобійники за барною стійкою, офіціантка, дебелий кухар-ірландець у своєму білому халаті, який відраховував решту на касі.

Побачивши Джуліану, Чарлі сам підійшов до неї прийняти замовлення. Вишкіривши зуби, він запитав, розтягуючи слова:

— Пані бажають чаю?

— Кави,— сказала Джуліана, не звертаючи уваги на невгамовний гумор кухаря.

— Навіть так,— кивнув Чарлі.

— І гарячий сендвіч із соусом.

— А супчику із пацючих гнізд? Або козлячих мізків, підсмажених в оливковій олії?

Двоє водіїв розвернулися на своїх табуретах, шкірячись з його жарту. До того ж вона приваблювала їхні погляди. Навіть якби їхню увагу не привернули дотепи Чарлі, все одно вони б задивилися на неї. Місяці активних занять дзюдо надали її тілу надзвичайної пружності. Вона знала, яка в неї прекрасна осанка і якою стала її фігура.

«Усе це через м'язи плечей,— думала вона, поки на неї витріщалися. — У танцівниць так само. Розміри тут абсолютно ні до чого. Відправляйте своїх дружин до спортзалу, і ми навчимо їх. А ваше життя стане набагато приємнішим».

— Тримайтеся від неї подалі, а то опинитеся гузном на підлозі,— підморгнувши, застеріг кухар водіїв.

— Звідки ви? — запитала вона в молодшого.

— Міссурі,— відповіли обидва.

— Ви зі Сполучених Штатів?

— Я — так,— сказав старший,— із Філадельфії. У мене там троє дітей. Старшому одинадцять.

— Скажіть, там легко знайти хорошу роботу?

— Звісно. Якщо маєш правильний колір шкіри,— відповів молодший.

У нього самого було чорне кучеряве волосся і темне похмуре обличчя, на якому застиг вираз гіркоти.

— Він макаронник,— пояснив старший.

— А хіба Італія не виграла війну?

Джуліана посміхнулася молодшому, але він не відповів на її посмішку. Натомість іще уважніше поглянув на неї своїми похмурими очима і раптом відвернувся.

«Пробач,— подумала вона, але вголос нічого не сказала,— темна шкіра — це не те, з чим я можу допомогти тобі чи будь-кому іншому». Вона подумала про Френка. Чи він іще живий? Говорив не те, що потрібно, висловлювався вільнодумно. «Ні,— подумала вона,— йому чомусь подобаються японці». Можливо, ідентифікує себе з ними, бо вони потворні. Вона завжди казала Френку, що він потворний. Розширені пори. Великий ніс. У неї самої шкіра мала незвично досконалу текстуру. «Чи він загинув без мене?» «Фінк» — це означає «в'юрок», пташина така. А кажуть, що птахи помирають.

— Сьогодні знову в дорогу? — запитала вона молодого водія-італійця.

— Завтра.

— Якщо вам не подобається у Сполучених Штатах, чому б не перебратися сюди назавжди? Я уже довго живу у Штатах Скелястих Гір, і тут не так вже й погано. Раніше я мешкала на Узбережжі, у Сан-Франциско. Там у людей теж є проблеми через колір шкіри.

Зиркнувши на неї, молодий італієць, який зіщулено сидів на табуреті перед стійкою, відповів:

— Леді, в такому містечку навіть день перебути чи провести ніч — і то важко. Оселитися тут? Господи, якби я тільки міг знайти іншу роботу, щоб не бути постійно в дорозі та не обідати у таких місцях, як оце...

Помітивши, що кухар побуряковів, італієць замовк і почав пити свою каву.

— Джо, ти сноб,— сказав йому старший водій.

— Ви могли б оселитися у Денвері,— сказала Джуліана,— там ліпше.

«Знаю я вас, американців зі Сходу,— подумала вона.— Вам подобається гучний успіх. Ви марите грандіозними планами. А Штати Скелястих Гір для вас глухомань. Тут від довоєнних часів нічого не змінилося. Старі пенсіонери, фермери, просторіки, вайлуваті, бідні... А всі хлопці із клепкою в голові ринули на Схід, у Нью-Йорк, перетнувши кордон легально чи нелегально. Тому що там гроші. Великі промислові капітали. Простір для дій. Німці багато чого змінили своїми інвестиціями... Вони швидко змогли відбудувати Сполучені Штати».

— Хлопче,— хрипко й розгнівано сказав кухар,— я не надто люблю євреїв, але бачив декого із їхніх біженців, коли вони тікали з ваших Сполучених Штатів у 49-му. Тепер там заправляєте ви. Якщо там лишилося багато будівель і легких грошей, які просто прибрати до рук, то це тому, що вони вкрадені у євреїв, яких вигнали з Нью-Йорка через той клятий нацистський Нюрнберзький закон. Я жив у Бостоні, коли був малим, і мені до євреїв немає особливого діла, але я й подумати не міг, що расистський закон нацистів буде прийнято у США, навіть якщо ми й програли війну. Дивно, що ти досі не в армії Сполучених Штатів і не готуєшся до вторгнення в якусь маленьку південноамериканську республіку за наказом німців, щоб вони могли відтіснити японців ще трохи...

Обидва далекобійники зірвалися на ноги з рішучістю на обличчях. Старший взяв зі стійки пляшку з кетчупом і стис у руці, тримаючи за горлечко. Кухар, не повертаючись до них спиною, намацав позаду себе виделку для м'яса і виставив перед собою.

— У Денвері будують злітну смугу з термостійким покриттям,— сказала Джуліана.— Щоб там могли приземлятися ракети «Люфтганзи».

Жоден із чоловіків не поворухнувся і нічого не сказав. Інші відвідувачі сиділи мовчки.

— Одна пролітала надвечір,— сказав нарешті кухар.

— Вона летіла не в Денвер, а на захід, на Узбережжя,— відповіла Джуліана.

Двоє далекобійників повільно всілися на свої місця.

— Завжди забуваю, що вони тут трохи жовтуваті,— пробурмотів старший.

— Японоси не вбивали євреїв під час війни або й опісля,— сказав кухар.— Японоси не будували печей.

— А дарма,— відповів старший водій. Але, взявши чашку з кавою, повернувся до своєї вечері.

«Жовтуваті,— подумала Джуліана.— Так, гадаю, це правда. Ми тут любимо японців».

— Де зупинитеся? — запитала вона молодшого водія, Джо.— Цієї ночі?

— Не знаю. Я щойно з вантажівки вийшов — і одразу сюди. Не подобається мені увесь цей штат. Може, у вантажівці й спатиму.

— Мотель «Медова бджола» непоганий,— сказав кухар.

— Гаразд,— відповів молодий водій,— мабуть, там і зупинюся. Якщо вони нічого не матимуть проти того, що я італієць.

Він говорив із явним акцентом, хоча й намагався приховати його.

Спостерігаючи за ним, Джуліана подумала: «Це через ідеалізм він такий злостивий. Занадто високі вимоги до життя. Завжди невпинно рине вперед, роздратований, і не знаходить собі місця. Я сама така. Не змогла залишитися на Західному Узбережжі, і настане час, коли й тут мені стане нестерпно. Хіба не такими були переселенці давніх часів? Але тепер прикордоння пролягає не тут, а на інших планетах.

Ми з ним могли б записатися колоністами на одну з тих ракет. Але німці б відмовили йому через колір шкіри, а мені — через моє темне волосся. Ті бліді худющі нордичні феї СС у тренувальних замках Баварії... У цього хлопця — Джо, чи як там його,— навіть вираз обличчя неправильний. Потрібен холодний, але водночас сповнений запалу вигляд, наче він ні у що не вірить, але водночас сповнений абсолютної віри. Так, вони такі. Не ідеалісти, як ми з Джо. А циніки з безмежною вірою. Це якийсь дефект мозку. Як лоботомія — каліцтво, якого завдають німецькі психіатри. Жалюгідна заміна психотерапії».

«Їхня проблема полягає у сексі,— вирішила вона.— Вони змішали його з брудом тоді, у тридцятих, а потім стало ще гірше. Гітлер розпочав це зі своєю... Ким вона йому була? Сестрою? Тіткою? Племінницею? А в родині вже й до того був інцест. Батько і матір були двоюрідними братом та сестрою. Усі вони кровозмішники, які повертаються до первородного гріха, жадаючи своїх матерів. Ось чому у них, цих ельфів з верхівки СС, такі порожні херувимські усмішки, така білява дитинна невинність — вони бережуть себе для Мами. Або одне для одного.