Людина у високому замку

А хто для них Мама? — замислилася Джуліана.— Вождь, гер Борман, який нібито зараз при смерті? Чи Хворий?

Старий Адольф, якого начебто тримають десь у санаторії, де він, напівпаралізований маразматик, доживає свої дні. Мозок вражений сифілісом, який він підхопив, ще коли був волоцюгою у Відні... Довге чорне пальто, брудна білизна, дешеві мотелі».

Очевидно, це була саркастична помста Господа, як у якомусь німому фільмі. Цю страшну людину вбивав її власний бруд, пошесть, що є відплатою за людські гріхи.

Найжахливішим було те, що сучасна Німецька імперія — творіння цього мозку. Спочатку політична партія, потім нація, потім половина світу. І нацисти самі встановили діагноз, ідентифікували її — цей шарлатан, лікар Гітлера, цей доктор Морелль, який напихав його патентованими ліками, що називалися «Антигазові пігулки Доктора Кьостера», взагалі-то був спеціалістом з венеричних захворювань. Увесь світ знав про це, а все ж белькотіння Вождя вважали священним, Святим Письмом. І ці погляди встигли отруїти весь цивілізований світ. Біляві сліпі королеви-нацистки, мов шкідливі спори, розповзалися з Землі на інші планети, сіючи заразу.

Ось як карається інцест: безумством, сліпотою та смертю.

Брр. Вона отямилася.

— Чарлі,— гукнула вона до кухаря,— як там моє замовлення?

Вона почувалася абсолютно самотньою. Підвелася, підійшла до стійки і сіла біла каси. Ніхто не звертав на неї уваги, окрім молодого водія-італійця. Він не відводив від неї своїх темних очей. Його звали Джо. «А прізвище?»

Опинившись ближче, вона побачила, що він не такий юний, як їй спершу здалося. Важко було сказати напевно: його похмурий вигляд не дозволяв зосередитись. Він постійно підносив руку до волосся, пригладжуючи його гачкуватими неслухняними пальцями. «Цей чоловік якийсь незвичний,— подумала вона,— він дихає... смертю». Це її засмучувало і водночас приваблювало до нього. Старший далекобійних схилив голову і щось прошепотів молодшому. А потім вони обоє уважно подивилися на неї, і в їхніх поглядах було щось більше, ніж просте чоловіче зацікавлення.

— Міс,— звернувся до неї старший. Тепер обоє чоловіків помітно напружилися.— Знаєте, що це таке?

Він показав їй пласку білу коробочку.

— Так,— відповіла Джуліана,— нейлонові панчохи. Із синтетичного волокна, яке виготовляє лише великий картель у Нью-Йорку, «І. Г. Фарбен». Їх дуже важко дістати, і вони дуже дорогі.

— Варто віддати належне німцям. Монополія — непогана річ.

Старший водій передав коробочку товаришу, а той ліктем підштовхнув її по стійці до Джуліани.

— Маєте машину? — запитав молодий італієць, сьорбаючи каву.

Із кухні вийшов Чарлі з її тарілкою.

— Могли б підкинути мене туди.

Він не відводив від неї свого важкого шаленого погляду, і це нервувало її дедалі більше, але водночас і щораз сильніше захоплювало.

— У цей мотель чи куди завгодно, де я міг би зупинитися на ніч. Можна ж?

— Так,— сказала вона,— у мене є машина. Старий студебеккер.

Кухар перевів погляд з неї на молодого далекобійника, а потім поставив перед нею тарілку.

«Achtung, meine Damen und Herren[21]»,— долинуло з гучномовця у кінці проходу. Містер Бейнс ворухнувся у своєму кріслі і розплющив очі. В ілюмінаторі справа він бачив коричневі та зелені барви землі, а далі, далеко внизу — блакить. Тихоокеанія. Він зрозумів, що ракета повільно і поступово знижується.

Спочатку німецькою, потім японською і нарешті англійською гучномовець пояснив, що не можна курити і відстібати ремені безпеки. Зниження триватиме вісім хвилин.

А потім запустилися ракети зворотної тяги, так раптово і гучно, з такою силою стрясаючи повітряним кораблем, що дехто з пасажирів перелякано зойкнув. Містер Бейнс усміхнувся, і пасажир, який сидів через прохід навпроти нього, молодий чоловік із коротко підстриженим білявим волоссям, також усміхнувся.

— Siefurchten dass[22],— почав він, але містер Бейнс одразу ж зупинив його, сказавши англійською:

— Даруйте, я не знаю німецької.

Молодий німець запитально поглянув на нього, і містер Бейнс повторив те саме німецькою.

— Не знаєте? — здивовано запитав німець англійською, з помітним акцентом.

— Я швед,— відповів Бейнс.

— Ви сіли в аеропорту «Темпельгоф».

— Так, я був у Німеччині. У справах доводиться відвідувати різні країни.

Молодий німець явно не міг повірити, що хтось у сучасному світі, а особливо бізнесмен міжнародного класу, який літав — міг собі дозволити польоти — на найновішій ракеті «Люфтганза», не хоче або не може говорити німецькою. Він запитав у Бейнса:

— У якій галузі ви працюєте, mein Herr?[23]

— Пластик. Поліестери. Резини. Штучні матеріали для промислового використання. Розумієте? Не товари широкого вжитку.

— У Швеції розвинене виробництво пластику?

Недовіра.

— Так, і то дуже добре. Якщо дозволите записати ваше ім'я, вам надішлють брошуру нашої фірми.

Містер Бейнс наготував записник і ручку.

— Не турбуйтеся. З мене вам буде мало користі. Я не пов'язаний із комерцією, я художник. Не ображайтеся. Ви, можливо, бачили мої роботи, коли були на Континенті. Алекс Лотце.

Він замовк, чекаючи відповіді.

— Боюся, мене не цікавить сучасне мистецтво,— відповів містер Бейнс,— мені подобаються старі довоєнні кубісти та абстракціоністи. Я люблю, коли картина щось означає, а не просто зображує ідеал.

Він відвернувся.

— Але в цьому і полягає місія мистецтва — підносити людську духовність над чуттєвістю. Ваше абстрактне мистецтво репрезентує період духовного занепаду і хаосу, які стали наслідком розпаду суспільства, прогнилої плутократії. Цей декаданс у мистецтві заохочували євреї та капіталісти-мільйонери, вся ця інтернаціональна кліка. Ті часи лишилися в минулому. Мистецтво повинно рухатися далі, воно не може застигнути на місці.

Бейнс кивнув, дивлячись в ілюмінатор.

— Ви уже бували в Тихоокеанії? — запитав Лотце.

— Декілька разів.

— А я не бував. У Сан-Франциско проходить виставка моїх робіт, організована департаментом доктора Геббельса у співпраці з японським урядом. Культурний обмін, щоб сприяти порозумінню й дружнім стосункам. Ми повинні зменшити напругу між Сходом і Заходом, чи не так? Нам потрібно більше спілкуватися, і мистецтво може допомогти в цьому.

Бейнс кивнув. Унизу, за вогненним колом, яке лишала по собі ракета, тепер можна було розгледіти місто Сан-Франциско та затоку.

— А де у Сан-Франциско можна поїсти? — продовжував Лотце.— У мене номер у готелі «Палас», але, наскільки я розумію, добра їжа у міжнародній частині міста, наприклад, у Чайнатауні.

— Так,— відповів Бейнс.

— А ціни у Сан-Франциско високі? Я у цій подорожі мало що можу собі дозволити. Міністерство дуже економить,— засміявся Лотце.

— Залежить від обмінного курсу, який ви знайдете. Думаю, у вас із собою чеки Райхсбанку. Раджу вам обміняти їх у Банку Токіо на Самсон-стрит.

— Danke sehr[24],— відповів Лотце,— а то я поміняв би у готелі.

Ракета от-от мала приземлитися. Бейнс уже розрізняв аеродром, ангари, місця для паркування, автобан, який тягнувся із міста, будинки... «Чудовий краєвид,— подумав він.— Гори, вода та клапті туману, що напливають від мосту „Голден Ґейт“».

— А що це за величезна споруда внизу? — запитав Лотце.— Вона незавершена, з одного боку відкрита. Це космодром? Я думав, у японців немає космічних кораблів.

Усміхаючись, Бейнс відповів:

— Це стадіон «Каліфорнійський золотий мак». Для гри в бейсбол.

Лотце засміявся.

— Так, вони люблять бейсбол. Просто неймовірно! Вони почали працювати над цією величезною спорудою, призначеною для дозвілля, для безглуздого спорту, який просто марнує час...

— Її завершено,— перебив його Бейнс,— це її остаточна форма. Споруда відкрита з одного боку. Новий архітектурний проект. Вони дуже ним пишаються.

Лотце поглянув униз.

— Схоже, її проектував єврей,— зауважив він.

Бейнс довго дивився на свого співрозмовника. На мить він ясно побачив у свідомості німця якесь відхилення, якусь ознаку психічної хвороби. Чи Лотце справді мав на увазі те, що сказав? Чи були його слова спонтанним спостереженням?

— Сподіваюся, ми ще побачимося у Сан-Франциско,— сказав Лотце, коли ракета приземлилася,— я почуватимуся некомфортно, якщо не матиму співвітчизника, з яким можна поговорити.

— Я не ваш співвітчизник.

— Так, це правда. Але расово ми доволі близькі. По суті, однакові.

Лотце заворушився, готуючись розстебнути складну систему пасків безпеки.

«Чи я й справді расово споріднений з ним? — подумав Бейнс.— І ми такі близькі родичі, що у найважливішому нас, по суті, ніщо не відрізняє? Тоді я теж ношу в собі це психічне відхилення. Ми живемо у божевільному світі. При владі шаленці. Як давно ми вже так живемо? Як давно існуємо, знаючи, що це так? І чи багато з нас і справді це розуміють? Точно не Лотце. Мабуть, якщо ти усвідомлюєш своє божевілля, то ти не божевільний. Або принаймні перебуваєш на шляху до одужання. До пробудження. Гадаю, мало хто це усвідомлює. Поодинокі люди тут і там. Але основна маса людей... що вони думають про це? Усі ці сотні тисяч людей, що живуть тут, у місті. Чи їм здається, що вони перебувають у нормальному світі? А чи вони здогадуються, починають усвідомлювати правду?..»

«Але що таке ненормальність? — думав він далі.— Юридичне визначення. Що я хочу сказати? Я відчуваю це, розпізнаю його, але що воно насправді?»

«Це їхні дії, те, чим вони є,— подумав він.— Їхнє несвідоме. Брак знання про інших. Вони погано розуміють, що вони чинять з іншими, які руйнування принесли і продовжують нести. Але ні, не так. Я не знаю. Лише відчуваю це інтуїтивно. Але... Вони навмисно жорстокі? Це воно? Ні. Господи, я не можу вловити, не можу дійти ясності. Вони хочуть бачити лише частину реальності? Так. Але це ще не все. Йдеться про їхні плани. Так, їхні плани. Підкорення інших планет. Щось несамовите й хворобливе, як їхнє завоювання Африки, а перед тим Європи та Азії.

Перспектива, з якої вони дивляться. Вона космічна. Замість окремої людини чи дитини вони бачать абстракцію: расу, землю. Volk Land. Blut. Ehre[25]. Не людей честі, а просто Ehre, честь. Для них абстракція реальна, а реальність невидима. Die Güte[26], доброту, але не добрих людей, не цю конкретну добру людину. Так вони сприймають час та простір. Вони прозирають крізь теперішнє і бачать велику глибоку чорноту, що лежить за ним, незмінність. А це фатально для життя. Бо життя врешті-решт не стане. Колись у Всесвіті були тільки частки пилу, гарячі водневі гази, і так буде знову. Це лише мить, ein Augenblick[27]. Процеси у космосі пришвидшуються, розчавлюючи життя, зводячи його знову до граніту й метану. Оберт колеса — і не стане нічого живого. Це все тимчасово. І вони, ці божевільні, відповідають на поклик граніту та пилу, на це жадання неживого. Вони хочуть допомогти Natur[28].

І я розумію причину. Вони хочуть бути суб'єктами, а не жертвами історії. Вони ототожнюють себе із Божою силою і вважають себе подібними до Бога. У цьому суть їхнього божевілля. Вони у полоні якогось архетипу. Їхні еґо психотично розширилися, і вони вже не можуть визначити, де закінчуються самі і де починається божественне. Це не зарозумілість, не гординя. Це роздутість еґо, яка сягнула апогею, коли стерлася межа між тим, хто вірить, та тим, у кого вірять. Людина не поглинула Бога — Бог поглинув людину.