Людина у високому замку

4

«Дивна річ,— подумав Френк Фрінк, спостерігаючи, як його колишній роботодавець перевальцем плентається коридором, прямуючи у головний цех корпорації „В.-М.“,— з його вигляду не скажеш, що він власник фабрики. Зовнішність у нього, як у волоцюги з неблагополучних міських околиць, пияка, якого вимили, вдягнули в нове, поголили, постригли, обкололи вітамінами і випустили у світ, давши п'ять доларів на те, щоб розпочати нове життя». Старий тримався невпевнено, полохливо, нервово і навіть запопадливо, немов у кожному бачив сильнішого за себе ворога, якого потрібно улестити й заспокоїти. «Мене заганяють у глухий кут»,— ніби говорив він своєю поведінкою.

І попри це старий В.-М. насправді був дуже могутнім. Він мав контрольні пакети акцій багатьох підприємств, частки в угодах та нерухомості. І володів фабрикою корпорації «В.-М.».

Ідучи слідом за ним, Фрінк штовхнув великі металеві двері до головного цеху. Гуркіт машинерії, який він чув кожного дня впродовж такого тривалого часу, люди біля станків, спалахи, що блимали в повітрі, пил відходів, рух. А он і старий. Фрінк пришвидшив ходу.

— Гей, містере В.-М.! — гукнув він.

Той зупинився біля чоловіка із волохатими руками, який керував цехом,— Еда Маккарті. Обоє дивилися на Фрінка, поки той ішов до них.

Нервово облизавши губи, Віндем-Метсон сказав:

— Мені шкода, Френку, але я не можу взяти тебе назад. Я уже вжив заходів і найняв на твоє місце іншу людину. Я думав, ти не повернешся. Після того, що ти сказав.

Його круглі очиці бігали із майже вродженою ухильністю. У старого це було в крові.

— Я прийшов по свої інструменти,— сказав Фрінк,— більше нічого мені не потрібно.

Він з радістю помітив, що його власний голос звучить твердо і навіть різко.

— Що ж, подивимося,— пробурмотів В.-М. Очевидно, він і сам не знав, що там з інструментами Фрінка.

Еду Маккарті він сказав:

— Думаю, це твоя компетенція, Еде. Можливо, ти допоможеш Френку? У мене багато справ.

Він глянув на кишеньковий годинник.

— Послухай, Еде, обговоримо той рахунок пізніше, маю бігти.

Він поплескав Еда по плечі і задріботів уперед не озираючись.

Ед Маккарті і Фрінк залишилися удвох.

— Ти прийшов повернути своє робоче місце,— сказав через певний час Маккарті.

— Так.

— Я пишаюся тим, що ти сказав учора.

— Я теж,— відповів Фрінк,— але я не зможу більше ніде влаштуватися. Господи,— він почувався переможено та безнадійно.— Ти ж знаєш.

Раніше вони часто обговорювали свої проблеми.

— Не знаю. Ти краще від усіх на Узбережжі можеш впоратися зі станком. Я бачив, як ти за п'ять хвилин встиг не лише виточити, а й відполірувати виріб. Почавши з грубої кратексної[30] заготовки. І, за винятком зварювання...

— Я й не казав, що вмію зварювати.

— Ти ніколи не думав відкрити власну справу?

— Яку справу? — затинаючись, ошелешено мовив Фрінк.

— Ювелірну.

— О, заради Бога!

— Оригінальні речі на замовлення, не для широкого вжитку.

Маккарті відвів його у куток цеху, подалі від шуму.

— За якихось дві штуки баксів ти можеш відкрити маленьку майстерню у підвалі або гаражі. Колись я малював ескізи жіночих сережок і підвісок. Пам'ятаєш — справжній сучасний модерн?

Узявши записниковий аркуш, він почав креслити, повільно і зосереджено. Зазирнувши йому через плече, Фрінк побачив макет браслета — абстракцію з плавними лініями.

— А ринок є?

Він завжди бачив лише традиційні — навіть старожитні — предмети з минулого.

— Нікого не цікавить сучасне американське мистецтво; його й не існує з часів війни.

— А ти побудуй ринок,— гнівно скривившись, сказав Маккарті.

— Тобто мені самому продавати?

— Здавай у крамниці. Як та... Як її? На Монтґомері-стрит, отой шикарний магазин, який продає всілякі мистецькі штуки.

— «Американські художні ремесла»,— сказав Фрінк.

Він ніколи не заходив до таких модних дорогих магазинів. Як і більшість американців. Лише японці мали гроші на покупки у таких місцях.

— Ти знаєш, що продають у таких крамницях? І на чому заробляють цілі статки? Кляті срібні пряжки для поясів, виготовлені індіанцями в Нью-Мехіко. Цей клятий штампований туристичний мотлох. Видають його за аборигенське мистецтво.

Фрінк довго дивився на Маккарті.

— Я знаю, що ще вони продають,— врешті сказав він,— і ти теж це знаєш.

— Так,— сказав Маккарті.

Вони обоє знали — тому що довгий час безпосередньо брали участь у цих оборудках.

Офіційно корпорація «В.-М.» виробляла ковані сходи, бильця, каміни та металеві оздоблення для нових багатоквартирних будинків — масове виробництво за стандартними кресленнями. Для нового сорокаквартирного будинку кожну річ виготовляли в сорока екземплярах. Корпорація «В.-М.» була нібито ливарним заводом. Але на додачу до цього вона провадила інший бізнес, який приносив справжні прибутки.

Використовуючи різноманітні найвигадливіші інструменти, матеріали та станки, корпорація «В.-М.» нескінченним потоком продукувала підробки артефактів довоєнної Америки. Ці підробки обережно, але вправно постачалися на оптовий арт-ринок, де змішувалися зі справжніми об'єктами, які відшукувалися по всьому континенті. Як і у колекціонуванні марок та монет, ніхто не міг достовірно оцінити кількість підробок, які перебували в обігу. І ніхто — особливо торговці та й самі колекціонери — не хотів цього знати.

Коли Фрінк звільнився, на його робочому місці лежав наполовину готовий кольт епохи освоєння Фронтиру. Він сам створив заготовку, сам займався литтям і старанно вручну полірував окремі деталі. Для дрібної зброї часів Громадянської війни та періоду Дикого Заходу ринок був необмеженим. Корпорація «В.-М.» могла продати все, що Фрінк встигав виготовити. Він на цьому спеціалізувався.

Повільно підійшовши до свого робочого місця, Фрінк взяв усе ще трохи нерівний шорсткий шомпол револьвера. Ще три дні — і зброя була б готова. «Так,— подумав він,— хороша робота». Експерт, звісно, міг би викрити підробку... Проте японські колекціонери не були знавцями у вузькому значенні цього слова, вони не знали стандартів та не мали розроблених тестів, щоб це перевірити.

Взагалі-то, наскільки він знав, їм ніколи не спадало на думку поставити собі запитання, чи були справжніми так звані мистецькі старожитності, які продавалися у крамницях Західного Узбережжя. Можливо, колись вони дійдуть до цього... і тоді мильна бульбашка лусне, ринок обвалиться навіть для автентичних речей. Закон Ґрешема: через підробки знеціниться справжнє. І, безумовно, саме тому ніхто нічого не перевіряв: врешті-решт, усіх все влаштовувало. Фабрики у різних містах виробляли ці речі, отримуючи свій прибуток. Гуртовики постачали їх на ринок, а дилери виставляли на продаж та рекламували. Колекціонери витягали гаманці і, щасливі, несли покупки додому, щоб справити враження на компаньйонів, друзів та коханок.

Усе йшло добре, поки ніхто не ставив зайвих питань — як і у випадку фальшивих паперових грошей після війни. Нікому це не завдаватиме шкоди — аж поки не настане судний день. А тоді всі порівно зазнають краху. Але наразі ніхто про це не говорив, навіть ті, хто виготовленням підробок заробляв на життя. Вони заборонили собі думати про те, що вони роблять, зосереджуючись винятково на технічних аспектах.

— Як давно ти не створював оригінальних прикрас? — запитав Маккарті.

Фрінк знизав плечима.

— Багато років. Я можу робити збіса точні копії, але...

— Знаєш, що я думаю? Що ти заразився нацистським переконанням, нібито євреї не здатні нічого створювати. Що вони можуть лише копіювати й продавати. Що вони лише посередники.

Він безжально вдивлявся у Фрінка.

— Може, й так,— сказав той.

— Спробуй. Створи якийсь оригінальний дизайн. Або працюй безпосередньо з металом. Пограйся. Як діти граються.

— Ні,— мовив Фрінк.

— У тобі нема віри,— сказав Маккарті,— ти цілком втратив віру у себе, так? Прикро. Адже я знаю, що ти здатен на це.

Він відійшов від робочого станка.

«Прикро,— подумав Фрінк,— але це правда. Це факт. Я не можу викликати в собі захоплення або віру, відчути їх лише завдяки своєму рішенню».

«Цей Маккарті,— думав далі він,— збіса хороший начальник цеху. Він має унікальну здатність завести людину, змусити докладати максимальних зусиль, навіть якщо їй для цього потрібно переступити через себе. Природжений лідер. На мить йому майже вдалося надихнути мене. Але... Маккарті вже пішов. Його спроба не вдалася.

Шкода, що я не маю при собі оракула, я міг би його про це запитати, довірити цю справу його п'ятьом тисячоліттям мудрості». А тоді він згадав, що примірник «І цзін» є у фойє офісу корпорації «В.-М.». Відтак вийшов з цеху і поспіхом пробрався коридором через офіс у фойє.

Сівши там на одному зі стільців з хрому та пластику, Фрінк записав своє запитання на звороті конверта: «Чи варто мені спробувати відкрити свою творчу справу, як мені щойно було запропоновано?» А тоді почав підкидати монети. На початковому рівні дістав сім — так само, як на другому та третьому. Він зрозумів, що нижня триграма буде Цянь. Це вселяло надію. Цянь — це творчість. Потім на четвертому рівні — вісімка. Інь. І на п'ятому також вісімка, рівень інь. «Господи,— радісно подумав він,— ще один іньський рівень, і я дістану одинадцяту гексаграму. Тай. „Мир“. Дуже сприятливий результат. Або ж...» Його руки тремтіли, брязкаючи монетами. «Якщо дістану янський рівень, то гексаграма буде двадцять шоста. Да Чу. „Приборкуюча сила великих“». Обидві гексаграми дуже сприятливі, і утворитися мала одна або інша. Він підкинув три монети.

Інь. Шістка. Отже, «Мир».

Відкривши книгу, він прочитав віщування:

МИР. Мале відходить —Велике наближається.Удана. Здобуток.

«Отже, потрібно вчинити так, як радить Ед Маккарті. Відкрити власну маленьку справу. А тепер шістка зверху — це мій єдиний змінний рівень». Він перегорнув сторінку. Який там текст? Пригадати він не міг. Мабуть, сприятливий, адже вся гексаграма була сприятливою. Єдність Неба і Землі... Але початковий і верхній рівень завжди були ніби поза гексаграмою, тому, можливо, верхня шістка... Він миттю вихопив поглядом рядок і прочитав:

Стіна обвалюється у рів.Не можна застосовувати військо.Нехай твої накази почують у твоєму місті.Настирливість принесе приниження.

«Ось і маєш!» — вигукнув він, охоплений жахом.

І коментар:

Зміна, на яку натякали середні рівні гексаграми, починає прояснюватися. Стіну міста поглинає рів, з землі якого її було збудовано. Наближаються лихі часи...

З усієї книги, з її понад трьох тисяч рядків, цей, безумовно, був одним із найзловісніших. І все ж гексаграма загалом давала добре віщування.

Отже, на яке з передбачень він мав покластися?

І як вони могли настільки відрізнятися? Ніколи раніше з ним не траплялося такого, щоб у пророцтві оракула були як удача, так і нещастя. Яка химерна доля — наче оракул пошкріб по дні кухля, розворушивши там усілякий темний непотріб, кістки та багно, а потім передумав і долив зверху світла, мов божевільний кухар. «Напевно, я натиснув на дві кнопки одночасно,— подумав він,— механізм заклинило, от і утворилася така недолуго перекручена версія реальності. На щастя, лише на мить. Довго вона не протрималася».