Людина у високому замку

10

Для містера Бейнса це були страшенно важкі два тижні. Він щодня опівдні телефонував зі свого готелю в офіс Торгового представництва, щоб дізнатись, чи не з'являвся джентльмен поважного віку, і отримував незмінно заперечну відповідь. Голос містера Таґомі ставав дедалі прохолоднішим та офіційнішим. Готуючись зателефонувати ушістнадцяте, містер Бейнс подумав: «Рано чи пізно мені скажуть, що містера Таґомі немає на місці. Що він більше не відповідатиме на мої дзвінки. І тоді всьому кінець».

Що трапилося? Де містер Ятабе?

Він мав доволі переконливе пояснення. Смерть Мартіна Бормана паралізувала життя Токіо. Містер Ятабе, поза сумнівом, уже прямував до Сан-Франциско, ще приблизно день — і він був би у порту, аж тут надійшли нові розпорядження. Йому довелося повернутися на Рідні Острови для подальших консультацій.

«Невдача,— зрозумів містер Бейнс.— Можливо, навіть фатальна».

Однак він мав лишатися на своєму місці, у Сан-Франциско, й далі намагатися організувати зустріч, заради якої прибув. «Сорок п'ять хвилин ракетою „Люфтганзи“ з Берліна, а тепер отаке. Ми живемо у дивні часи. Можемо подорожувати, куди завгодно, навіть на інші планети. А заради чого? Сидіти день за днем, занепадаючи духом і втрачаючи надію. Нас поглинає апатія. Тим часом інші роблять свою справу. Вони не сидять, безпорадно чекаючи».

Містер Бейнс розгорнув обідній випуск японської «Таймс» і проглянув заголовки.

«ДОКТОРА ҐЕББЕЛЬСА ПРИЗНАЧЕНО РАЙХСКАНЦЛЕРОМ»

Неочікуване рішення Партії щодо обрання очільника. Вважається, що вирішальну роль зіграла радіо-промова. Натовп у Берліні охоплений нестямною радістю. Очікується офіційна заява. Ґеринґа можуть призначити шефом поліції замість Гайдриха.

Він іще раз повністю перечитав статтю, тоді відклав газету, взяв телефон і попросив набрати номер Торгового представництва.

— Це містер Бейнс. Можете з'єднати мене з містером Таґомі?

— Хвилинку, сер.

Хвилинка тягнулася вічність.

— Містер Таґомі слухає.

Містер Бейнс глибоко вдихнув.

— Даруйте за цю ситуацію, гнітючу для нас обох, сер...

— А, містере Бейнс.

— Сер, ваша гостинність щодо мене просто безмежна. Я знаю, що колись ви зрозумієте причини, які змушують мене відкладати наші переговори, поки старий джентльмен...

— На жаль, він не прибув.

Містер Бейнс заплющив очі.

— Я думав, що, можливо, відучора...

— Боюся, що ні, сер.

Холодна ввічливість.

— Вибачте, містере Бейнс. Термінові справи.

— На все добре, сер.

Ляснула слухавка. Сьогодні містер Таґомі навіть не попрощався. Містер Бейнс повільно поклав слухавку.

«Треба діяти. Далі чекати не можна».

Керівництво досить чітко пояснило йому, що він за жодних обставин не повинен контактувати із контррозвідкою. Він мав просто чекати можливості встановити зв'язок із представником японських військових. Він мав поспілкуватися з японцем, а потім повернутися до Берліна. Але ніхто не міг передбачити, що Борман помре саме зараз. Отже...

Потрібно було переглянути інструкції, замінивши їх більш практичними рішеннями. У цьому разі — його власними, адже він не мав з ким порадитися.

У ТША було щонайменше десять людей контррозвідки, але про деяких із них, якщо не про всіх, знав місцевий відділ Служби безпеки та його досвідчений регіональний керівник Бруно Кройц фон Мере. Багато років тому він мигцем бачив Бруно на партійному зібранні. Цей чоловік мав погану славу у поліцейських колах, оскільки саме він у 1943-му викрив британсько-чеську змову, яка мала на меті усунути Райнгарда Гайдриха. Отже, можна було сказати, що він врятував життя Вішальника. У будь-якому разі Бруно Кройц фон Мере уже тоді «набирав вагу» у Службі безпеки. Він був не просто поліцейським бюрократом.

Насправді, йшлося про доволі небезпечну людину.

Існувала навіть можливість, що, попри всі заходи безпеки з боку як контррозвідки у Берліні, так і токкока у Токіо, Служба безпеки все-таки дізналася про спробу організувати зустріч у Сан-Франциско на території Торгового представництва. Однак тут, врешті-решт, заправляли японці. Служба безпеки не мала офіційних повноважень для втручання. Вона могла подбати про те, щоб німецького представника — у цьому разі його — заарештували, щойно він ступить на територію Райху, та навряд чи вона мала можливість вжити заходів проти японського представника або перешкодити самій зустрічі.

Принаймні він на це сподівався.

Чи існувала ймовірність, що Служба безпеки змогла затримати старого японця десь у дорозі? Від Токіо до Сан-Франциско шлях не близький, особливо для людини настільки літньої та кволої, що вона не наважилася скористатися літаком.

«Я повинен зробити от що,— усвідомив містер Бейнс,— дізнатися у керівництва, чи містер Ятабе все ще планує прибути. Вони мали б знати. Якщо його затримала Служба безпеки або відкликав уряд у Токіо, їм це мало б бути відомо».

«І якщо вистежили старого джентльмена,— усвідомив він,— то неодмінно вийшли і на мій слід».

Та навіть за таких обставин ситуація не була безнадійною. Поки містер Бейнс день за днем чекав на самоті у своєму номері в готелі «Абгіраті», він дещо придумав: «Краще передати інформацію містеру Таґомі, аніж повертатися у Берлін із порожніми руками. Тоді принаймні зберігатиметься шанс, нехай і невеликий, що врешті-решт ці відомості дійдуть до кінцевих адресатів». Однак проблема полягала в тому, що Таґомі міг лише слухати. У найкращому разі він би вислухав, запам'ятав і якнайшвидше подався на Рідні Острови. Натомість містер Ятабе перебував на тому рівні, де твориться політика. Він міг і слухати, і говорити.

Однак таке рішення було кращим, ніж бездіяльність. Невблаганно спливав час. Починати все спочатку, впродовж місяців здійснювати копітку обережну роботу, щоб встановити хисткий контакт між окремими німецьким та японським угрупованнями...

«Звісно, містер Таґомі здивувався б,— з гіркотою подумав Бейнс.— Коли тягар такого знання раптом лягає на плечі... Це вам не ливарні форми...

Можливо, у нього станеться нервовий зрив. Він або вибовкає інформацію комусь, хто трапиться поруч, або ж відмежується від неї, вдаватиме, навіть перед самим собою, що нічого не почув. Просто відмовиться повірити. Підведеться, вклониться і, перепрошуючи, подасться з кімнати, щойно я заговорю про це.

Безцеремонність — так він може це розцінити. Він не уповноважений чути подібні речі».

«Так просто,— подумав містер Бейнс.— Вихід такий очевидний і легкий. Для нього. Якби і мені було так просто.

Зрештою, це неможливо навіть для містера Таґомі. Між нами немає різниці. Він може закрити свої вуха для новин, які надходитимуть від мене, надходитимуть у формі слів. Але пізніше. Коли йтиметься уже не про слова... Якщо мені вдасться пояснити це йому зараз... Або тому, з ким я нарешті говоритиму...»

Вийшовши з номера, містер Бейнс спустився ліфтом у вестибюль. Швейцар викликав для нього велотаксі, і невдовзі він уже їхав по Маркет-стрит. Водій-китаєць енергійно крутив педалі.

— Ось тут,— сказав він водієві, коли помітив знак, який шукав,— пригальмуй на узбіччі.

Таксі зупинилося біля гідранта. Містер Бейнс заплатив водієві і відпустив його. Ніхто, здавалося, за ним не стежив. Містер Бейнс рушив тротуаром. Невдовзі він разом із іншими покупцями увійшов у великий центральний універмаг «Фуга».

Там було повно покупців. Від прилавків розбігались очі. Дівчата-продавчині, переважно білі, і де-не-де японки — менеджерки відділів. Страшний гамір.

Трохи поблукавши, містер Бейнс знайшов відділ чоловічого одягу. Він зупинився біля вішаків із брюками і почав роздивлятися. Незабаром підійшов молодий продавець, білий, і привітався.

— Я повернувся по темно-коричневі шерстяні брюки, які оглядав учора.

Зустрівшись поглядом із продавцем, він додав:

— Я говорив не з вами. Той продавець був вищим. Із рудими вусами. Доволі худорлявий. На бейджику було ім'я Ларрі.

— Він зараз обідає, але повернеться.

— Я піду приміряю,— сказав містер Бейнс, беручи з вішака брюки.

— Звісно, сер.

Продавець вказав на вільну кабінку і відійшов до іншого покупця.

Містер Бейнс зайшов до кабінки і причинив за собою двері. Він сів на один із двох стільців, чекаючи.

За декілька хвилин у двері постукали. Увійшов присадкуватий немолодий японець.

— Ви з-за кордону, сер? І я повинен підтвердити вашу платоспроможність. — запитав він.— Покажіть ваші документи, будь ласка.

Він зачинив за собою двері.

Містер Бейнс витягнув гаманець. Японець узяв його до рук, сів і почав переглядати. Він натрапив на фотографію дівчини.

— Дуже гарна.

— Моя донька. Її звати Марта.

— Я теж маю доньку на ім'я Марта,— сказав японець,— вона зараз у Чикаго, навчається гри на фортепіано.

— А моя от-от має вийти заміж.

Японець повернув йому гаманець та вичікувально подивився.

— Я тут уже два тижні, а містера Ятабе досі немає,— сказав Бейнс.— Я хочу дізнатися, чи він досі має намір приїхати. І якщо ні, то що мені робити.

— Повертайтеся завтра по обіді,— сказав японець. Вони з містером Бейнсом підвелися.— На все добре.

— На все добре,— відповів Бейнс.

Він вийшов із кабінки, повісив брюки на вішак і вийшов з універмагу «Фуга».

«Це забрало небагато часу,— думав він, ідучи людним тротуаром разом з іншими пішоходами.— Чи він справді зможе роздобути для мене інформацію до завтра? Зв'язатися з Берліном, передати моє запитання, усе зашифрувати та розшифрувати — з усіма цими етапами?

Очевидно, так.

Шкода, що я не звернувся до агента раніше. Мені б не довелось аж так турбуватися і зазнати таких тривог. Схоже, великого ризику у цьому не було. Здається, все пройшло дуже гладко. Усього п'ять-шість хвилин на все».

Містер Бейнс крокував далі, позираючи на вітрини. Тепер він почувався набагато краще. Невдовзі спіймав себе на тому, що роздивляється фотографії дешевих кабаре: брудні, засиджені мухами знімки білих оголених жінок, чиї груди звисали, мов наполовину спущені волейбольні м'ячі. Його це розважило, і на певний час він затримався на цьому місці, заважаючи перехожим, що поспішали по Маркет-стрит у своїх справах.

Він принаймні щось нарешті зробив.

Яке полегшення!

Зручно спершись на дверцята кабіни, Джуліана читала. Поруч із нею, виставивши лікоть у вікно, сидів Джо, недбало поклавши одну руку на кермо. З кутика губ у нього звисала сигарета. Він був хорошим водієм, і машина вже подолала значну відстань від Каньйон-Сіті.

Сентиментальна мелодія по радіо. Таку народну музику крутили в пивницях. Акордеонний ансамбль грав одну з незліченних польок чи шотландок — Джуліана завжди їх плутала.

— Кітч,— сказав Джо, коли мелодія закінчилася.— Слухай, я багато знаю про музику. Я скажу тобі, хто був великим диригентом. Артуро Тосканіні. Ти, мабуть, не пам'ятаєш його.

— Ні,— відповіла вона, читаючи далі.

— Він був італійцем. Але після війни нацисти не дозволили йому працювати через його політичні погляди. Він уже помер. Мені не подобається цей фон Караян, головний диригент нью-йоркської філармонії. Нас, робочих, водили усім гуртожитком на його концерти. Оскільки я макаронник, можеш здогадатися, що я люблю,— він зиркнув на неї.— Подобається книга?