Людина у високому замку

14

«Немає відповіді,— подумав містер Нобусуке Таґомі.— Нема розуміння. Навіть в оракулі. Але я все одно маю жити далі, день за днем.

Я знайду щось дрібне. У будь-якому разі житиму непомітно. Аж поки колись не...»

Хай там що, він попрощався з дружиною і вийшов з дому. Але сьогодні він не вирушив до будівлі «Ніппон-таймс», як робив зазвичай. Чому б не розслабитися? Поїхати у зоопарк «Ґолден-гейт»? Там риби, тварини. Подивитися на істот, які насолоджуються життям, хоч і не вміють думати.

«Час. Велотаксі їде туди довго, і я матиму час на споглядання. Якщо можна так сказати.

Але дерева і тварини в зоопарку знеособлені. Я повинен триматися за людське життя. Від цього я знову перетворився на дитину, але, можливо, це й добре. Я міг би зробити так, щоб повернути це на краще».

Водій велотаксі їхав по Карні-стрит, прямуючи до центральної частини Сан-Франциско. «Поїхати канатною дорогою,— раптом спало на гадку містеру Таґомі.— Така проста поїздка, що майже сльози на очі навертаються, чистісіньке щастя. Канатна дорога мала б зникнути ще у 1900 році, але якимось чином збереглася дотепер».

Він відпустив велотаксі і пішов тротуаром до найближчої зупинки.

«Мабуть, я ніколи вже не зможу повернутися до будівлі „Ніппон-таймс“,— подумав він.— Звідти відгонить смертю. Мою кар'єру завершено, але тим краще. Рада Торгових представництв знайде мені заміну. Але Таґомі й далі ходить, існує і все пам'ятає. Отже, нічого не скінчилося.

Все одно війна чи операція „Кульбаба“ знищить нас усіх. Немає значення, що ми в ту мить робитимемо. Наш ворог, пліч-о-пліч з яким ми боролися в попередній війні. Яку це нам принесло користь? Можливо, потрібно було воювати проти них. Або дозволити їм зазнати поразки, допомогти їхнім ворогам — Сполученим Штатам, Великій Британії, Росії.

Куди не глянь, скрізь безвихідь.

Оракул сповнений загадок. Можливо, він скорботно відвернувся від світу людей. Мудреці усамітнюються.

Ми опинилися в Ситуації самотності. Ми не можемо розраховувати на допомогу, як це було раніше. Що ж, мабуть, це теж добре. Або може вийти на краще. Попри все, потрібно намагатися відшукати Шлях».

Він сів у вагончик фунікулера на Каліфорнія-стрит і проїхав до кінця гілки. Він навіть вистрибнув із вагончика і допоміг розвернути його на дерев'яній платформі. З усіх його ритуалів у Сан-Франциско цей був для нього найдорожчим. Але цього разу він нічого не відчув. Порожнеча всередині була ще гострішою, адже тепер усе перемішалося.

Звісно, він поїхав назад. Проте... це був лише ритуал, і він це усвідомив, коли дивився на вулиці, будівлі і потік машин у зворотному порядку.

Біля Стоктона він підвівся, щоб зійти. Але на зупинці, коли вже виходив, почув голос кондуктора, який гукав до нього:

— Ваш портфель, сер.

— Дякую.

Містер Таґомі забув його у вагоні. Простягнувши руку, він узяв портфель, а тоді вклонився, коли вагон із брязкотом рушав далі.

«Вміст портфеля дуже цінний,— подумав він.— Там кольт 44-го калібру — дуже вартісна колекційна річ. Тепер він завжди під рукою, про всяк випадок, якщо мстиві головорізи з СБ захочуть поквитатися зі мною особисто. Ніколи не знаєш, що може трапитися».

І все ж містер Таґомі відчував, що, попри всі минулі події, ця нова звичка має невротичну природу.

«Я не повинен їй коритися,— повторив він собі, коли знову рушив вулицею, тримаючи в руці портфель. Компульсивно-обсесивна фобія». Однак позбутися її він не міг.

«Вона в моєму кулаку, а я в її»,— подумав він.

«Отже, я втратив здатність радіти? Невже всі мої інстинкти викривилися через те, що я зробив? Отже, відтепер сама ідея колекціонування зазнала непоправної шкоди, а не лише ставлення до цієї конкретної речі? Найважливіша складова мого життя... Як прикро. Сфера, в яку я поринав з такою насолодою».

Піймавши велотаксі, він наказав водієві їхати на Монтґомері-стрит до крамниці Роберта Чілдена. «Потрібно все з'ясувати. Лишилася всього одна ниточка, яка пов'язує мене з моїм добровільним вчинком. Можливо, мені вдасться обійти свої тривожні схильності, доплативши й обмінявши револьвер на ще ціннішу старожитність. У ньому для мене занадто багато суб'єктивної історії... І це неправильно. Але все зводиться до мене. Більше ні в кого цей револьвер не викликатиме такого відчуття. Це все лише у моїй голові.

Я стану вільним,— гарячково думав він.— Якщо позбутися револьвера, все минеться, розчиниться в минулому. Адже воно не лише у мене в голові; як завжди стверджує теорія історичності, воно ще й у самому револьвері. Ми — складники одного рівняння!»

Він під'їхав до магазину. «Я тут стільки всього купив,— усвідомив він, розплачуючись із водієм,— для професійних і особистих потреб». Він узяв портфель і поквапився всередину.

Там за прилавком стояв містер Чілден, щось поліруючи ганчіркою.

— Містере Таґомі,— сказав він з поклоном.

— Містере Чілден,— відповів Таґомі, теж кланяючись.

— Який сюрприз, яка честь!

Чілден відклав ганчірку й річ, яку тримав у руках, і вийшов з-за прилавка. Звичний ритуал: привітання і таке інше. Однак Таґомі відчував, що сьогодні Чілден поводиться якось інакше. Більше мовчить. «Це на краще,— вирішив він.— Зазвичай він говорить трохи забагато і надто голосно. Метушливо крутиться довкола. Але ця зміна може бути й поганим знаком».

— Містере Чілден,— сказав містер Таґомі, розстібаючи портфель, поставлений на прилавок,— я хотів би обміняти річ, яку придбав кілька років тому. Наскільки я пам'ятаю, ви таке практикуєте.

— Так, але це залежить від стану речі,— насторожено сказав Чілден.

— Кольт 44-го калібру.

Вони обоє мовчки дивилися на револьвер та коробку з кількома відсутніми набоями у відкритому тиковому футлярі. Містер Чілден немовби відсторонився. «Он як,— зрозумів містер Таґомі.— Що ж, нехай так і буде».

— Це вас не цікавить.

— Ні, сер,— відповів Чілден здавленим голосом.

— Не буду наполягати.

Містер Таґомі почувався абсолютно безсилим. «Я відступаю. Боюся, мною керує інь — покірливе, сприйнятливе...»

— Прошу мені вибачити, містере Таґомі.

Той вклонився і прибрав револьвер та набої у футляр, який поклав у портфель. «Доля. Ця річ має залишитись у мене».

— Здається, ви пригнічені,— зауважив містер Чілден.

— Отже, ви помітили.

Таґомі занервувався: невже він виставив свій внутрішній світ усім на огляд? Він знизав плечима. Звісно, так воно й було.

— У вас була якась особлива причина, щоб повернути цю річ?

— Ні,— відповів містер Таґомі, знову належним чином приховуючи свій внутрішній світ.

Містер Чілден, подумавши, сказав:

— Я сумніваюся, що ця річ із моєї крамниці. У нас не продається така модель.

— А я впевнений, що купив револьвер у вас,— сказав містер Таґомі,— але це не має значення. Я приймаю ваше рішення і не відчуваю образи.

— Сер, дозвольте показати вам нові надходження. Маєте хвилинку?

Містер Таґомі відчув давнє хвилювання.

— Щось особливе?

— Прошу сюди, сер.

Чілден повів його залою.

У замкненій скляній вітрині на підставках, вкритих чорним оксамитом, лежали якісь завитки металу. Їхні форми радше натякали, аніж справді щось зображали. Коли містер Таґомі підійшов роздивитися їх, вони справили на нього якесь дивне враження.

— Я показую їх усім без винятку клієнтам,— сказав Роберт Чілден.— Сер, чи знаєте ви, що це таке?

— Здається, прикраси,— відповів містер Таґомі, помітивши шпильку.

— Вони американські. Звісно, як і все у цій крамниці. Але вони не старовинні, сер.

Містер Таґомі поглянув на нього.

— Сер, вони нові,— бліде невиразне обличчя Роберта спалахнуло від захвату.— Це нове життя моєї країни, сер. Початок. У формі крихітних незнищенних пагінців краси.

Містер Таґомі із належною увагою неквапно роздивився декілька прикрас, узявши їх до рук. «Так, їх справді одухотворює щось нове,— вирішив він.— Тут проявляється закон Дао. Коли всюди інь, у найгустішій темряві раптом народжується перший проблиск світла... усі ми знаємо це. Ми вже бачили таке раніше, а зараз я бачу це тут. І все ж для мене це просто брухт. Вони не захоплюють мене так, як містера Роберта Чілдена. Це прикро для нас обох. Але так воно є».

— Симпатично,— пробурмотів він, кладучи прикраси на місце.

— Сер, це не одразу приходить,— твердо сказав містер Чілден.

— Ви про що?

— Новий погляд на світ у вашому серці.

— Ви навернулись у нову віру. Я б теж хотів, щоб зі мною таке трапилось. Але це не так.

Містер Таґомі вклонився.

— Іншого разу,— сказав містер Чілден, проводжаючи його до виходу. Містер Таґомі помітив, що він навіть не спробував показати йому інші товари.

— Ви робите велику ставку на сумнівні речі,— сказав містер Таґомі.— Здається, ви обрали неперспективний напрямок.

Містер Чілден не поворухнувся.

— Пробачте мені, але я не помиляюся,— сказав він.— Я чітко відчуваю в цих речах зародки майбутнього.

— Нехай так, але ваш англосаксонський фанатизм для мене чужий.

І все ж він відчув певну нову надію. Свою власну, в собі.

— На все добре,— він вклонився.— Я незабаром знову до вас навідаюся. Тоді, можливо, ми перевіримо ваше пророцтво.

Містер Чілден мовчки вклонився.

Містер Таґомі вийшов, тримаючи свій портфель, в якому лежав кольт 44-го калібру.

«Я йду з тим, з чим і прийшов,— подумав він.— Я й досі шукаю. І досі не маю того, що мені потрібно, аби повернутися у світ.

А якби я купив одну з цих дивних невиразних прикрас? Тримав би її при собі, роздивлявся, споглядав... Чи знайшов би я через неї врешті-решт свій шлях назад? Сумніваюся.

Вони для нього, але не для мене.

І все ж, навіть якщо всього одна людина знаходить свій шлях, це означає, що Шлях існує. Навіть якщо мені самому не вдається його знайти.

Я заздрю Чілдену».

Містер Таґомі розвернувся і закрокував назад до крамниці. Містер Чілден не повертався всередину, він стояв у дверях і пильно дивився на нього.

— Сер, я куплю одну з цих речей. Будь-яку, на ваш розсуд. Я не маю віри, але ладен зараз вхопитися за соломинку.

Він знову пройшов за містером Чілденом залою до скляної вітрини.

— Я не вірю. Але носитиму цю річ із собою і дивитимуся на неї регулярно. Скажімо, через день. І якщо за два місяці я не побачу...

— Я поверну вам повну вартість.

— Дякую.

Містеру Таґомі стало краще. «Інколи варто хапатися за будь-яку можливість,— вирішив він,— і нема в цьому приниження. Навпаки, це ознака мудрості, розуміння ситуації».

— Це заспокоїть вас,— сказав містер Чілден.

Він вийняв простий срібний трикутник, прикрашений орнаментом із порожнистих краплин. Внизу чорний, згори блискучий та сповнений світла.

— Дякую,— сказав містер Таґомі.

Узявши велотаксі, містер Таґомі подався до Портсмут-сквер, невеликого громадського парку, розташованого на схилі над Карні-стрит. Звідти було видно відділок поліції. Він всівся на лавці на осонні. Голуби ходили вимощеними бруком доріжками, шукаючи їжу. На інших лавках читали газети або дрімали неохайні з вигляду чоловіки. Де-не-де на газоні лежали інші, дрімаючи.

Вийнявши з кишені паперовий пакет із назвою крамниці Чілдена, містер Таґомі сидів, тримаючи його обома руками та гріючись під сонцем. Потім відкрив пакет і дістав своє нове придбання, щоб роздивитися його на самоті, у цьому маленькому парку серед трав, доріжок і старих людей.