Людина у високому замку

1

Містер Р. Чілден увесь тиждень з тривогою перевіряв пошту. Однак цінна посилка зі Штатів Скелястих Гір так і не надійшла. «Клієнт буде незадоволений»,— подумав він, коли у п'ятницю вранці відчинив магазин і на підлозі біля щілини для пошти не побачив нічого, крім листів.

Наливши собі розчинного чаю з п'ятицентового настінного автомата, Чілден узяв віник і почав підмітати. Незабаром його крамниця «Американські художні ремесла» була готова до нового дня: усе так і сяє, каса повна решти, свіжі чорнобривці у вазі, по радіо лунає фонова музика. За вікном бізнесмени поспішали тротуарами до своїх офісів на Монтґомері-стрит. Удалині проїхав фунікулер. Чілден зупинився, щоб помилуватися. Жінки у довгих яскравих шовкових сукнях... На них він теж дивився. А потім задзвонив телефон, і він розвернувся, щоб відповісти.

— Так,— сказав у відповідь знайомий голос, і в Чілдена впало серце,— це містер Таґомі. Вербувальний плакат часів Громадянської війни для мене ще не прибув, сер? Нагадую, що ви обіцяли його ще минулого тижня.

Нервовий, різкий голос на межі ввічливості ледь тримався у рамках кодексу.

— Містере Чілден, сер, хіба я не вносив передоплату з цією умовою? Ви розумієте, що це подарунок? Для клієнта. Я пояснював.

— Оплачені моїм власним коштом додаткові запити,— почав Чілден,— з приводу обіцяної вам посилки, яка, як ви розумієте, містере Таґомі, сер, має бути доставлена не з цього регіону, і відтак...

— Отже, ви її не отримали,— перервав його містер Таґомі.

— Ні, містере Таґомі, сер.

Холодна тиша.

— Я більше не можу чекати,— сказав Таґомі.

— Так, сер.

Чілден похмуро дивився крізь вітрину на теплий сонячний день і офісні будівлі Сан-Франциско.

— Тоді потрібна заміна. Що ви порекомендуєте, містере Чілдан?

Таґомі навмисне перекривив його прізвище. Згідно з кодексом, це було образою, від якої у Чілдена запалахкотіли вуха. У нього вибили землю з-під ніг, ця ситуація страшенно його принижувала.

Надії, страхи та гризоти Роберта Чілдена піднялися і розрослися, затягуючи його, мов драговина, не даючи говорити. Він почав затинатися, утримуючи слухавку липкою від поту рукою. Повітря в магазині пахло чорнобривцями, музика лунала й далі, але йому здавалося, ніби він тоне у якомусь далекому морі.

— Ну,— спромігся він вичавити з себе,— олійниця. Морозивниця приблизно 1900 року.

Мозок відмовлявся думати. Саме тоді, коли ти про це забуваєш. Коли обманюєш себе. Йому було тридцять вісім років. Він іще пам'ятав довоєнні дні. Інші часи. Франклін Делано Рузвельт і Всесвітній ярмарок. Кращий світ, який залишився у минулому.

— Чи міг би я принести різні цінні екземпляри до вашого офісу? — пробурмотів він.

Зустріч призначили на другу. Вішаючи слухавку, він подумав, що доведеться закрити магазин. Нічого не вдієш. Потрібно берегти таких клієнтів, на них тримається бізнес.

Невпевнено стоячи на ногах, він усвідомив, що до магазину хтось зайшов. Двоє. Молодий чоловік і дівчина, обоє симпатичні і добре вдягнені. Досконалі. Він опанував себе і пішов до них, невимушено та професійно, з посмішкою на обличчі. Вони схилилися, уважно роздивляючись прилавок, а потім взяли до рук гарнесеньку попільничку. «Одружені»,— здогадався він. Мешкають десь у Місті Витких Туманів, новому елітному житловому комплексі на самісінькому узбережжі затоки з видом на Бельмонт.

— Доброго дня,— привітався він, і йому одразу стало краще.

Вони усміхнулися до нього без жодної зверхності, із самою лише добротою. Його вітрини — які направду були найкращими на всьому Узбережжі,— трохи приголомшили їх. Помітивши це, він відчув вдячність. Вони розуміли.

— Прекрасні речі, сер,— сказав молодий чоловік.

Чілден мимоволі вклонився.

Їхні очі, в яких світилася не лише взаємна прив'язаність, а й спільне захоплення витворами мистецтва, які він продавав, спільні смаки та задоволення, зосереджено вдивлялися у нього. Ці люди дякували йому за те, що він має такі речі, що їх можна побачити, взяти, роздивитися і покрутити в руках, навіть не купуючи. «Так,— подумав він,— вони знають, що це за магазин. Тут вам не мотлох для туристів. Ніяких табличок з червоного дерева із написами „Мюїр Буде, округ Марін, ТСШ“, ніяких смішних значків, дівчачих перснів, листівок чи краєвидів із Мостом». Особливо очі дівчини, великі, темні. «Як легко я міг би закохатися у таку дівчину,— подумав Чілден,— і яке горе це принесло б мені, наче у мене і без того мало проблем». По-модному зачесане чорне волосся, вкриті лаком нігті, проколені вуха, з яких звисали довгі бронзові сережки ручної роботи.

— Ваші сережки,— пробурмотів він,— ви не тут їх купили?

— Ні, вдома,— відповіла вона.

Чілден кивнув головою. Ніякого сучасного американського мистецтва: у такому магазині, як його, було місце лише для минулого.

— Ви надовго тут? У нашому Сан-Франциско? — запитав він.

— Я тут на невизначений термін,— сказав чоловік,— при Комісії з розслідування умов життя у неблагополучних регіонах.

Його обличчя випромінювало гордість. Не військовий. Не один із цих неотесаних новобранців із жуйками в роті, які з жадібними обличчями вешталися по Маркет-стрит, витріщаючись на вульгарні шоу, порнофільми, тири, дешеві нічні клуби, обвішані фотографіями білявок середнього віку, що позирали скоса, затиснувши пипки грудей між своїх зморщених пальців... Нетрища задрипаних барів, де панував джаз,— такою стала майже вся рівнинна частина Сан-Франциско, перекошені халупи з дошок під бляшаними дахами, що почали рости на руїнах ще до того, як встигла упасти остання бомба. Ні, цей чоловік належав до еліти. Культурний, освічений, навіть більшою мірою, ніж містер Таґомі, який як-неяк був чиновником високого рангу у Торговому представництві на Тихоокеанському узбережжі. Таґомі був уже літньою людиною. Його погляди сформувалися у часи Військового уряду.

— Ви шукаєте традиційні вироби американського етнічного мистецтва на подарунок? Або, можливо, для вашого нового помешкання?..

Якщо друге... Серце в нього стрепенулося.

— Саме так,— відповіла дівчина,— ми почали облаштовувати квартиру. Ще не зовсім визначилися. Гадаєте, ви могли б нам щось порадити?

— Так, ми могли б домовитися про зустріч у вашій квартирі. У зручний для вас час я приніс би декілька предметів ручної роботи, які видаються мені доречними — це, звісно ж, наша спеціалізація.

Він опустив погляд, щоб приховати свої сподівання. Йшлося про тисячі доларів.

— От-от має надійти стіл у новоанглійському стилі, з клену, лише дерево, жодних цвяхів. Безмежно красива і вартісна річ. І дзеркало часів війни 1812 року. А ще мистецтво аборигенів: колекція килимів із козячої шерсті, пофарбованих рослинними барвниками.

— Сам я надаю перевагу міському мистецтву,— сказав чоловік.

— Так,— жваво підхопив Чілден,— послухайте, сер: у мене є оригінальний мурал з періоду Нового курсу[1]. Дерев'яна основа, чотири частини, із зображенням Гораса Ґрілі[2]. Безцінна колекційна річ.

— О!

Темні очі японця спалахнули.

— І програвач «Віктрола» 1920 року, перероблений у бар.

— О!

— А ще, сер, послухайте: обрамлена фотографія Джин Гарлоу[3]з автографом.

Чоловік вирячив на нього очі.

— Домовимося про зустріч? — запитав Чілден, відчувши, що момент сприятливий.

Із внутрішньої кишені піджака він видобув ручку і записник.

— Я занотую ваші імена й адресу, сер та леді.

Потім, коли подружжя вийшло, Чілден стояв, заклавши руки за спину та позираючи на вулицю. Радість. Якби кожного дня справи йшли так добре. Але йшлося не лише про бізнес, про успішність його крамниці. Це давало нагоду зустрітися із молодим японським подружжям неформально, де б Чілдена сприймали як людину, а не як янкі або, у найкращому разі, як торговця виробами мистецтва. Так, ці молоді люди, які належали до нового покоління і не пам'ятали довоєнних часів, ба навіть самої війни,— саме вони були надією світу. Зміна місця не мала для них жодного значення.

«Це скінчиться»,— подумав Чілден. Колись це скінчиться. Сама ідея місця. Не буде уже правителів та підлеглих, лише люди.

І все ж він тремтів від страху, уявляючи, як стукає в їхні двері. Він зазирнув у свій записник. Подружжя Касоура[4]. Його впустять і, поза сумнівом, запропонують чай. Чи зробить він все, як належить? Чи знатиме, як поводитися і що говорити потрібної миті? А може, осоромить себе, мов тварина, припустившись якоїсь жахливої нетактовності?

Дівчину звали Бетті. «У її виразі обличчя було стільки розуміння»,— подумав він. Ніжний, співчутливий погляд. Звісно, навіть за цей короткий час вона зуміла розгледіти його надії та поразки.

Надії... У нього раптом запаморочилося в голові. Які прагнення, безумні, якщо не самовбивчі, він плекав? Однак стосунки між японцями і янкі, хоча частіше — між чоловіком-японцем і жінкою-янкі — траплялися. «Це...» — Чілден здригнувся від самої лише гадки. До того ж вона одружена. Він придушив у собі цей вихор мимовільних думок і почав поспіхом відкривати ранкову пошту.

Він помітив, що руки й досі тремтять. А потім згадав про зустріч із містером Таґомі, призначену на другу,— тут руки перестали тремтіти і неспокій перетворився у рішучість. «Я повинен вигадати щось, що його влаштує»,— вирішив він. Але звідки це взяти? Як? Що обрати? Зателефонувати. Постачальники. Здатність вести справи. Роздобути повністю відреставрований форд 1929 року з тканинним верхом (чорним). Влучити в десятку, щоб забезпечити його прихильність назавжди. Новісінький тримоторний літак для доставки пошти, знайдений в алабамському ангарі навіть не розпакованим. І так далі. Муміфікована голова містера Б. Білла[5] з шапкою сивого волосся. Сенсаційний американський артефакт. Завоювати собі репутацію у вищому товаристві експертів по всьому тихоокеанському узбережжю, а також на Рідних Островах.

Шукаючи натхнення, він закурив цигарку з марихуаною чудової марки «Земля усмішок».

Френк Фрінк лежав у ліжку у своїй кімнаті на Гейз-стрит і думав, як підвестися. Сонце світило крізь жалюзі на купу одягу, що звалилася на підлогу. Десь там і його окуляри. Чи не наступить він на них? «Потрібно пробратися до ванної якось інакше». Проповзти чи прокотитися. Голова боліла, але суму він не відчував. Він вирішив, що не варто озиратися назад. Котра це? Годинник на нічному столику. Одинадцята тридцять! Нічого собі. Але він не вставав.

«Мене звільнено».

Напередодні він неправильно повівся на фабриці. Його затягнуло у недоречну розмову із містером Віндемом-Метсоном, який мав приплюснуте обличчя з носом, як у Сократа, перстень з діамантом та золоту запальничку. Інакше кажучи, владу. Трон. Думки Фрінка сонливо плуталися.

«Так. Тепер мене внесуть у чорний список. Мої навички нічого не варті — я не маю роботи». П'ятнадцять років досвіду. Втрачено.

А тепер він мав постати перед Комісією з оцінювання робітників для перегляду його розряду. Оскільки він ніяк не міг визначити, що за стосунки у Віндема-Метсона із піноками[6] — маріонетковим білим урядом у Сакраменто, то не знав і міри впливу свого колишнього роботодавця на справжніх господарів, японців. КОР управляли піноки. Йому доведеться постати перед чотирма-п'ятьма білими товстунами середнього віку на кшталт Віндема-Метсона. І якщо там його не реабілітують, він звернеться до однієї з імпортно-експортних Торгівельних Місій із керівництвом у Токіо, що мали відділення по всій Каліфорнії, в Орегоні, Вашингтоні та в тій частині Невади, що входила до Тихоокеанських Штатів Америки. Але якщо і це звернення не матиме успіху...