Людина у високому замку

Він лежав і дивився у стелю, на старий світильник, а в голові роїлися плани. Наприклад, він міг пробратися через кордон до Штатів Скелястих Гір. Але вони були певною мірою пов'язані з ТША і могли його видати. Як щодо Півдня? Він відсахнувся. Брр. Тільки не це. Він, білий, мав би там достатньо місця, власне, навіть більше, ніж тут, у ТША. Але... Такого місця він не хотів.

Іще гірше, що ціла павутина ниточок, економічних, ідеологічних і бозна яких іще пов'язувала Південь із Райхом. А Френк Фрінк був євреєм.

Насправді його звали Френк Фінк. Він народився на Східному узбережжі, у Нью-Йорку, і в 1941-му, якраз після падіння Росії, його призвали до армії США. Коли японоси взяли Гаваї, його послали на Західне Узбережжя. Коли війна завершилася, він опинився саме тут — з японського боку лінії розмежування. І сьогодні, п'ятнадцять років по тому, він усе ще був тут.

У 1947-му, в День капітуляції, він фактично ошалів від люті. Охоплений ненавистю до японосів, він присягнувся помститися. Свою службову зброю, ретельно змащену і запаковану, він закопав на глибині десяти футів у підвалі — до того дня, коли він і його побратими повстануть. Однак він тоді не взяв до уваги, що час — найкращий лікар. Коли він зараз думав про свій план, про велику криваву бійню, про очищення від піноків та їхніх господарів, то почувався так, наче переглядає вицвілий випускний альбом зі школи, зустрічаючись із власними хлоп'ячими сподіваннями. Френк «Золота рибка» Фінк збирається стати палеонтологом і присягається одружитися з Нормою Праут. Норма Праут була найгарнішою дівчиною у класі, schones Mädchen[7], і він справді присягався одружитися з нею. Які ж це давні спогади! Все одно що слухати Фреда Аллєна[8] або дивитися фільми з В. К. Філдсом[9]. Із 1947 року він бачився і розмовляв, мабуть, із шістьма-сімома сотнями японців, і бажання завдати шкоди якомусь із них після перших кількох місяців просто перестало з'являтися. Воно вже не мало сенсу.

Хоча... Був такий собі містер Омуро, який прибрав до рук велику частку орендного житла у центральній частині Сан-Франциско і став на певний час орендодавцем Френка. Гниле яблуко. Акула. Він ніколи нічого не ремонтував, ділив кімнати на дедалі менші закутки і підвищував платню... Омуро висотував жили із бідняків, особливо з безробітних колишніх військових, які ледь животіли у роки депресії на початку п'ятдесятих. Однак саме одне із японських торгових представництв відрізало голову Омуро за його корисливість. І сьогодні про таке порушення жорстких, суворих, але справедливих японських законів ніхто й помислити не міг. Варто було віддати належне чесності японських окупаційних чиновників, особливо тих, що прийшли після падіння Військового уряду.

Згадавши про сувору стоїчну чесність Торгових представництв, Фрінк відчув себе певніше. Навіть Віндема-Метсона зметуть, як набридливу муху, хоч він і власник корпорації «В.-М.». Принаймні на це він сподівався. «Здається, я й справді вірю у всю цю балаканину про Єдність і Процвітання у Тихоокеанському альянсі»,— сказав він собі. Дивно. Якщо озирнутися на ті часи, коли все лише починалося, тоді це здавалося такою неприкритою брехнею... Порожньою пропагандою. Але тепер...

Він піднявся з ліжка і, нетвердо тримаючись на ногах, пішов до ванної. Вмиваючись та голячись, він слухав по радіо обідній випуск новин.

«Не будемо зневажати ці зусилля»,— сказало радіо, коли Фрінк на якусь мить перекрив гарячу воду.

«Не будемо»,— гірко подумав він. Він знав, про які саме зусилля йдеться. І все ж таки було щось кумедне у цих огрядних похмурих німцях, які походжали Марсом у червоній пилюці, де ще не ступала нога людини. Намилюючи щоки, Фрінк почав наспівувати під ніс сатиричну пісеньку: Gott, Неп Kreisleiter. Ist dies vielleicht der Ort wo man das Konzentrationslager bilden kann? Das Wetter ist so schon. Heiss, aber dock schon...[10]

Із радіо лунало: «Цивілізація Спільного процвітання повинна зупинитись і подумати, чи в нашому прагненні збалансувати взаємні зобов'язання, відповідальність та винагороди...» «Типовий жаргон панівної верхівки»,— зауважив Фрінк. «...ми не прогледіли обриси арени майбутнього, на якій люди будь-якого походження — нордичного, японського, негроїдного — вершитимуть свої справи...» Цьому не було кінця-краю.

Одягаючись, він із задоволенням думав про свою сатиричну пісеньку. «Погода schon, so schon. Але немає чим дихати...»

Проте факт залишався фактом: Тихоокеанія нічого не робила для колонізації інших планет. Вона взялася за Південну Америку — чи, радше, загрузла там, мов у болоті. І поки німці невтомно будували гігантські автоматизовані конструкції у відкритому космосі, японоси й далі випалювали джунглі у малодоступних районах Бразилії, зводячи з глини багатоквартирні восьмиповерхівки для колишніх мисливців за головами. Поки японоси спроможуться запустити свій перший космічний корабель, німці уже встигнуть взяти під контроль усю Сонячну систему. У старі добрі часи, описані у книжках з історії, німці пасли задніх, поки вся Європа завершувала становлення своїх колоніальних імперій. «Але тепер вони в хвості плестися не будуть»,— подумав Фрінк. Вони засвоїли урок.

А потім він подумав про Африку і тамтешні нацистські експерименти. І кров зупинилися в жилах, застигла, немов вагаючись, а тоді відновила свій рух.

Величезна порожня руїна.

Із радіо лунало: «...однак ми повинні з гордістю дивитися на те, яку велику увагу приділяємо базовим фізіологічним потребам людей, незалежно від того, звідки вони, їхнім духовним прагненням, які повинні...»

Фрінк вимкнув радіо. Потім, трохи заспокоївшись, знову ввімкнув.

«Господи немилий»,— подумав він. Африка. Привиди покійних племен. Їх стерли на порох, щоб створити землю... Яку землю? Хто це знав? Можливо, навіть генеральні архітектори у Берліні цього не відали. Купка автоматів, які, надриваючись, щось будували. Будували? Перемелювали. Людожери з палеонтологічного музею, зайняті виготовленням кубка з голови ворога. Ціла родина терпляче виїдала вміст голови — сирий мозок. Спочатку — щоб насититися. А тоді вони виготовляли корисні знаряддя з кісток людської ноги. Так ощадливо: не просто поїдати людей, які тобі не подобаються, а ще їсти з їхніх власних черепів. Перші технологи! Доісторичні люди, одягнені у білі халати, у стерильних лабораторіях якихось берлінських університетів експериментально виявляють найкраще використання людських черепів, шкіри, вух та жиру. Ja, Herr Doktor[11]. Нове застосування для великого пальця ноги: погляньте, можна адаптувати суглоб для використання у запальничці зі швидкісним механізмом запалювання. От якби лише гер Крупп міг виготовляти достатню кількість таких...

Древній гігант-канібал, недолюдина, тепер процвітав. Знову він правив світом. Ця думка нагнала на нього жах. «Ми мільйон років тікали від нього, і ось він знову тут». І не просто як ворог, а як господар...

«...ми висловлюємо жаль»,— долинав із радіо голос маленьких жовтопузиків із Токіо. «Господи,— подумав Фрінк,— і ми називали їх мавпами, цих цивілізованих клишоногих креветок, яким власну дружину переплавити на віск так само легко, як запалити газову плиту», «...як неодноразово робили це в минулому, з приводу жахливого марнування людських ресурсів у цьому фанатичному прагненні, яке поставило велику масу людей цілком поза межі правової спільноти». Так, вони, японці, скрупульозно дотримувалися законів. «...Процитуємо усім відомого західного святого: „Яка людині користь від здобуття цілого світу, якщо вона втратить власну душу?“[12]» Радіо замовкло. Фрінк, зав'язуючи краватку, також завмер. Це був час ранкового омивання.

«Я повинен домовитися із ними тут,— усвідомив він.— Навіть якщо мене занесуть у чорний список; залишити контрольовані японцями території і податися на Південь чи в Європу, будь-куди в Райх,— означатиме для мене смерть.

Мені доведеться дійти згоди зі старим Віндемом-Метсоном».

Усівшись на ліжку, поставивши поруч чашку теплуватого чаю, Фрінк дістав свій примірник «І цзін»[13]. Зі шкіряного футляра він видобув сорок дев'ять гілочок деревію. Він замислився, аж поки йому не вдалося належно опанувати свої думки та сформулювати запитання.

Уголос він сказав: «Як мені поводитися із Віндемом-Метсоном, щоб дійти з ним згоди на гідних умовах?» Питання він записав на табличці, а потім почав перекидати гілочки деревію з руки в руку, поки не утворився нижній рівень, початок. Вісім. Із шістдесяти чотирьох гексаграм половину було відкинуто. Він розділив гілочки і отримав другий рівень. Невдовзі, оскільки був у цьому справжнім експертом, він отримав усі шість рівнів; перед ним лежала гексаграма, і йому не потрібно було заглядати до таблиці, щоб її розпізнати. Гексаграма п'ятнадцята. Цянь, «Скромність». Он воно що. Низьких піднесуть, високих осадять. Могутні родини буде упокорено. Фрінк міг не звертатися до тексту — він знав його напам'ять. Хороший знак. Книга давала йому сприятливе віщування.

І все ж гексаграма п'ятнадцять трохи розчарувала його. У ній відчувалася якась марність. Надмірне святенництво. Він повинен був поводитися скромно — це він і так розумів. Однак, можливо, у цьому був сенс. Врешті-решт, він не мав засобів впливу на старого В.-М. Він не міг примусити того знову взяти його на роботу. Прийняти позицію гексаграми п'ятнадцять — от і все, що він міг зробити. Це був один із тих моментів, коли людина могла лише звернутися з проханням, сподіватися та чекати, не втрачаючи віри. Небеса у належний час піднесуть його, повернувши на стару роботу, а можливо, навіть давши щось краще.

Він не мав рівнів для іншого прочитання, ніяких дев'яток чи шісток, гексаграма була статичною. Отже, відповідь остаточна. Інша гексаграма утворитися не могла.

Тоді нове запитання. Зібравшись із думками, він запитав уголос: «Чи я ще колись побачу Джуліану?»

Це була його дружина. Точніше, колишня дружина. Вона розлучилася з ним рік тому, і він не бачив її вже багато місяців. Насправді, він навіть не знав, де вона мешкає. Очевидно, вона виїхала із Сан-Франциско. Можливо, навіть із ТША. Їхні спільні друзі або нічого про неї не знали, або ж не хотіли йому говорити.

Він зосереджено перекидав гілочки деревію, не відводячи погляду від номерів. Скільки уже разів він запитував про Джуліану, як не одне, то інше? А от і гексаграма, утворена пасивним непередбачуваним рухом стеблин. Випадкова і водночас закорінена у цій миті його життя, у якій воно було зв'язане з усіма іншими життями і часточками Всесвіту. Зумовлена необхідністю гексаграма показувала своїм малюнком суцільних та обірваних рівнів ситуацію. Він, Джуліана, фабрика на Ґаф-стрит[14], господарі — торгові представництва, дослідження планет, мільярд купок хімічних відходів — уже навіть не трупів — в Африці, надії тисяч людей навколо нього у халупах-мурашниках Сан-Франциско, навіжені істоти в Берліні з їхніми незворушними обличчями та божевільними планами — усе зійшлося в цій миті, коли він перекидав гілочки, щоб отримати достеменну мудрість із книги, яку почали писати за тринадцять століть до нашої ери. Із книги, яку китайські мудреці творили протягом п'яти тисячоліть — провіювали та вдосконалювали цю грандіозну космологію і науку,— із книги, систематизованої ще за тих часів, коли в Європі навіть не навчилися ділити у стовпчик.