Людина у високому замку

Китайоза із виснаженим обличчям, згорблений та вкритий потом, хапаючи ротом повітря прошварґотів, що йому все ясно, і почав складати сумки містера Чілдена у таксі. Потім, влаштувавши самого містера Чілдена на вкритому килимком сидінні, китайоза ввімкнув лічильник, заліз на своє місце і почав крутити педалі, прокладаючи шлях між автомобілями та автобусами по Монтґомері-стрит.

Увесь день Чілден витратив на пошуки речі, яку можна було б запропонувати містеру Таґомі, і тепер, проносячись повз будівлі, відчував непереборну гіркоту й тривогу. Але разом із тим — радість перемоги. Завдяки своєму особливому вмінню, здатному діяти осібно від нього самого, він знайшов саме те, що потрібно. Містера Таґомі це мало б заспокоїти, а його клієнта, хоч би ким він був, сповнити захватом. «Я завжди задовольняю бажання своїх клієнтів»,— подумав Чілден.

Якимось дивом він зумів роздобути примірник першого номеру першого тому коміксів «Тіп-топ» у майже ідеальному стані. Цей артефакт тридцятих років, один із найперших коміксів, посідав особливе місце серед американських старожитностей. Колекціонери невпинно полювали на нього. Звісно, він прихопив із собою ще й інші речі, які планував показати спочатку, поступово підводячи до книжки коміксів, яка лежала у самому центрі найбільшої сумки, надійно запакована у шкіряну теку й китайський шовковий папір.

У велотаксі надривалося радіо, перекрикуючи радіо інших таксі, автомобілів та автобусів. Чілден не чув — він уже призвичаївся. Не зважав він і на величезні неонові рекламні оголошення, якими було спотворено фасади чи не всіх високих будівель. Врешті, він мав власну неонову вивіску — вночі вона блимала у такт з усіма іншими в місті. А як іще заявити про себе? Потрібно тверезо мислити.

Врешті-решт, гомін радіо, вуличний шум, рекламні вивіски та люди заколисали його, присипляючи внутрішні тривоги. І приємно було відчувати, як тебе везе інша людина, як напруження м'язів китайози трансформується у ритмічну вібрацію. «Такий собі розслаблюючий механізм»,— подумав Чілден. Коли не тобі доводиться докладати зусилля заради інших, а навпаки. І коли ти — хоча б ненадовго — зайняв вище місце.

Відчувши провину, він змусив себе прокинутись. Надто багато потрібно обдумати, немає часу на обідню дрімоту. Чи він одягнений належно для відвідин будівлі «Ніппон-таймс»? А що як йому стане погано у швидкісному ліфті? Але з собою він мав пігулки від нудоти німецького виробництва. Всілякі правила поведінки — це він знав. До кого звертатися ввічливо, до кого — різко. Не церемонитися із портьє, ліфтером, адміністратором, будь-яким представником обслуги. Звичайно ж, кланятися всім японцям, навіть якщо тільки те й доведеться робити, що кланятися. А от піноки — сіра зона. Кланятися, але дивитися крізь них, ніби їх не існує. Отже, він продумав усі можливі ситуації? А як бути з іноземними відвідувачами? До Торгового представництва часто заходили німці, а також нейтральні.

А ще ж можна було зустріти й рабів...

Німецькі та південні судна постійно заходили в порт Сан-Франциско, і чорним інколи дозволяли ненадовго зійти на берег. По дві особи, не більше. І лише до настання темряви. Навіть за тихоокеанськими законами вони мали дотримуватися комендантської години. А ще ж були раби, які розвантажували кораблі в доках. Вони постійно жили на березі у халупах біля причалів, просто над водою. У Торговому представництві їх бути не могло, але якщо, наприклад, зараз проходять якісь розвантажувальні роботи... Чи йому самому нести сумки в офіс містера Таґомі? Звісно ж, ні. Необхідно буде знайти раба, навіть якщо б довелося чекати годину. Навіть якщо він спізниться на зустріч. Чілден просто не міг допустити, щоб якийсь раб побачив, як він щось несе сам, — щодо цього він мав проявити особливу пильність. Така помилка могла дорого коштувати. Він би назавжди втратив своє місце для тих, хто б це побачив.

Чілден подумав, що цілком міг би сам занести свої сумки у будівлю «Ніппон-таймс» посеред білого дня, і навіть залюбки. Це так шляхетно. І законом це насправді не заборонено. «До в'язниці мене б не відправили. І я показав би свої справжні почуття, те, чого ми на людях ніколи не показуємо». Але...

«Я міг би так вчинити,— подумав він,— якби там не швендяли ці кляті чорношкірі раби. Якби вищі за мене побачили це, я стерпів би їхню зневагу. Врешті-решт, вони зневажають і принижують мене щодня. Але дозволити, щоб це побачили нижчі за мене, відчути їхнє презирство... От, наприклад, цей китайоза, який крутить педалі попереду. Якби я не взяв таксі, якби він побачив, що я йду на ділову зустріч пішки...»

Провина за все це лежала на німцях. Вони мали схильність відкушувати більше, ніж могли проковтнути. Зрештою, вони заледве спромоглися виграти війну і одразу ж кинулися підкоряти Сонячну систему, а вдома видавали закони, які... Ну, принаймні задум був хорошим. І хай там як, з євреями, циганами та дослідниками Біблії[18] вони впоралися успішно. А слов'ян відтіснили на добрих дві тисячі років назад, до їхньої прабатьківщини в Центральній Азії. Викинули усіх до одного з Європи, від чого всі зітхнули з полегшенням. Нехай знову їздять на яках і полюють із луком та стрілами. А товсті глянцеві журнали, що друкувалися в Мюнхені і розповсюджувалися по всіх бібліотеках та газетних кіосках... Кожен мав змогу роздивитися великі кольорові фото на всю сторінку: арійські поселенці, біляві й блакитноокі, старанно орють землю і збирають врожаї у безкрайому зерносховищі світу — в Україні. Ці чолов'яги явно мали щасливий вигляд. Їхні ферми та будиночки були охайними. Відійшли у минуле фотографії з п'яними нетямущими поляками, які ниділи на тлі напіврозвалених хат або чубилися за кілька гнилих ріп на ринку. На фото їх уже не побачиш, як і розбитих незаасфальтованих доріг, що у сезон дощів перетворювалися на кашу, в якій застрягали вози.

Але ж Африка... Там вони надто захопилися, і це, звісно, не могло не справити враження, але розумніше було б трохи з цим почекати, наприклад, до завершення проекту «Селянський край». Саме там нацисти виявили свій геній і їхнє художнє чуття по-справжньому розкрилося. Осушити Середземне море, перетворивши його басейн на орні землі за допомогою атомної енергії — оце сміливе звершення! Це одразу поставило на місце скалозубів, наприклад, деяких глузливих торговців з Монтґомері-стрит. Та й в Африці, між іншим, все майже вдалося... Але у таких проектах слово «майже» не віщувало нічого доброго. Відомий полум'яний памфлет Розенберґа вийшов у 1958 році, і отам воно вперше пролунало: «Що ж до Остаточного Вирішення африканського питання, ми майже досягнули поставлених цілей. Однак, на жаль...»

Урешті, знадобилося два століття для того, щоб позбутися американських аборигенів, а Німеччина майже повністю впоралася з Африкою усього за п'ятнадцять років. Отже, для критиканства просто не було підстав. Чілден, до речі, нещодавно сперечався про це, обідаючи з деким із цих торговців. Вони явно очікували на диво, так ніби нацисти могли миттю змінити світ за допомогою магії. Ні, все вирішували наука та технології, а ще ота славнозвісна здібність до важкої праці. Німці працювали з невпинною наполегливістю, і коли вони вже брались за якусь справу, то виконували її бездоганно.

До того ж польоти на Марс відволікли увагу світу від проблем в Африці. А отже, все зводилося до того, що Чілден казав своїм колегам-власникам магазинів: те, що мають нацисти, і чого бракує нам,— це шляхетність. Можна захоплюватися їхньою любов'ю до праці та продуктивністю, але по-справжньому нас вражає мрія. Польоти спочатку на Місяць, потім на Марс — хіба це не найдавніше прагнення людства, не найзаповітніша наша надія на славу? «А з іншого боку — японці, їх я доволі добре знаю, врешті-решт веду з ними справи кожного дня. Вони — мусимо це визнати — азіати. Жовта раса. Ми, білі, повинні їм вклонятися, бо у них влада. Але спостерігаючи за Німеччиною, ми бачимо, на що здатна біла людина, коли перемагає. І це зовсім інша справа».

— Сер, під'їжджаємо до «Ніппон-таймс»,— сказав китайоза.

Груди в нього важко здіймалися — він сповільнився, бо таксі дерлося вгору схилом.

Чілден намагався уявити собі клієнта містера Таґомі. Ясно, що це дуже важлива персона — про це свідчив тон містера Таґомі під час телефонної розмови, його величезна схвильованість. Чілдену пригадався один із його власних найважливіших клієнтів чи, радше, покупців — чоловік, який багато зробив для того, щоб створити Чілдену репутацію серед посадової еліти — мешканців вілл навколо затоки.

Чотири роки тому Чілден не працював із рідкісними та цінними предметами, як зараз, а був власником невеличкої напівтемної букіністичної крамнички на Ґірі-стрит. По сусідству розташовувались пральні і магазини, що продавали вживані меблі чи побутову техніку. Цей район мав погану репутацію. Попри зусилля поліції Сан-Франциско і навіть кемпейтай — їхніх японських керівників,— вночі траплялися озброєні пограбування, а часом — зґвалтування. Коли закінчувався робочий день, на вікна всіх крамниць опускалися металеві ґратки, щоб запобігти насильницькому проникненню. І от у такий район завітав колишній японський військовий, майор Іто Гумо. Цей високий, стрункий чоловік із сивим волоссям, який ходив і стояв з прямою, немов закляклою, спиною, вперше наштовхнув Чілдена на думку про те, в якому напрямку можна рухатися з тим типом товару, що він продавав.

— Я колекціонер,— пояснив Гумо.

Він мало не увесь день переглядав стоси старих журналів у крамниці. Своїм м'яким голосом він пояснив щось таке, чого Чілден тоді не міг до пуття зрозуміти: для багатьох заможних освічених японців зразки колишньої американської масової культури становили такий самий інтерес, як і більш звичні предмети старовини. Майор і сам не знав, чому воно так. Сам він особливо пристрасно збирав старі журнали, в яких йшлося про американські мідні ґудзики. А також самі ґудзики. Це було щось на кшталт колекціонування монет або марок. Жодних раціональних пояснень цьому не існувало. І заможні колекціонери добре платили за такі речі.

— Наведу приклад. Ви щось знаєте про картки «Жахіття війни»? — запитав майор, жадібно позираючи на Чілдена.

Той, напруживши пам'ять, нарешті пригадав. За часів його дитинства ці картки продавалися разом із жуйкою. По центу за штуку. Там була ціла серія, і на кожній картці було зображено якесь жахіття.

— Мій добрий друг збирає «Жахіття війни»,— говорив далі майор.— Тепер у нього майже повна колекція, не вистачає лише «Потоплення „Паная“[19]». Він пропонує солідну суму за цю картку.

— Перекидні картки,— раптом промовив Чілден.

— Прошу?

— Ми їх перекидали. Кожна картка мала дві сторони — картинку і сорочку.

Йому тоді було років вісім.

— Ми всі мали такі стосики перекидних карток. Ми ставали по двоє, один навпроти одного. Кожен підкидав картку так, щоб вона перевернулася в повітрі. Той, чия картка падала картинкою догори, вигравав обидві картки.

Як гарно було пригадати старі добрі дні, давні щасливі дні його дитинства.