Людина у високому замку

«Як і Муссоліні,— подумала Джуліана,— точнісінько так само».

— Бездумна жорстокість нацистів — це трагедія,— Джо сіпнувся, обганяючи повільну вантажівку,— але зміни завжди нещадні до переможених. Це не новина. Поглянь на попередні революції у Франції, наприклад. А як Кромвель повівся з ірландцями! Німецький світогляд занадто філософський. І занадто театралізований. Усі ці збіговиська. А справжні фашисти ніколи не говорять, лише діють. Як я. Ти погоджуєшся?

— Господи,— засміялася Джуліана,— та ти стільки наговорив!

— Я пояснюю фашистську теорію дії! — захоплено крикнув він.

Вона нічого не відповіла, це було надто смішно.

Однак чоловік поруч із нею зовсім не вважав це смішним, він похмуро дивився на неї, обличчя в нього побуряковіло. На чолі напнулися вени, і Джо знов почало трусити. Він вкотре провів скрюченими пальцями по голові, вперед і назад, мовчки, не відводячи від неї погляду.

— Не сердься на мене,— сказала Джуліана.

Їй на мить здалося, що він її вдарить, він відвів руку... Але потім щось буркнув і збільшив гучність радіо.

Вони їхали далі. З радіо незмінно лунала музика народних ансамблів. Джуліана знову спробувала зосередитися на книжці.

— Ти маєш рацію,— сказав Джо після довгої мовчанки.

— Ти про що?

— Нікчемна імперійка, на чолі якої клоун. Не дивно, що ми нічого не здобули у війні.

Вона поплескала його по руці.

— Джуліано, всюди суцільна темрява. Немає нічого справжнього чи певного. Хіба не так?

— Можливо,— недбало промовила вона, знову намагаючись читати.

— Перемагає Велика Британія,— сказав Джо, вказуючи на книгу,— я допоможу тобі заощадити час. Сполучені Штати занепадають. Велика Британія скрізь лізе і пнеться, і розростається, ініціатива завжди на її боці. Можеш далі не читати.

— Сподіваюся, ми розважимося в Денвері,— сказала вона, згортаючи книгу,— тобі потрібно розслабитися. Я б дуже цього хотіла.

«Бо інакше розлетишся на друзки,— подумала вона,— мов зламана пружина. І що тоді буде зі мною? Як я повернуся додому? І чи зможу просто тебе залишити? Я хочу, щоб ми добре провели час, як ти і обіцяв. Не хочу бути ошуканою. Надто часто мене раніше обманювали і надто багато людей».

— Ми розважимося,— сказав Джо. Він подивився на неї якось дивно, ніби вивчаючи.— Слухай, ти надто захопилася цією «Сараною». Мені от що цікаво, якщо хтось, якийсь автор на кшталт цього Абендсена, пише бестселер... Як ти гадаєш, люди шлють йому листи? Не сумніваюся, що багато людей у своїх листах вихваляють його роман, можливо, навіть відвідують автора.

Вона одразу зрозуміла.

— Джо, це ж усього сто миль дороги!

У нього засвітилися очі, він усміхнувся їй, знову щасливий, уже не червоніючи та не хмурячись.

— Ми могли б заїхати до нього! З тебе добрий водій, ми завиграшки могли б з'їздити туди, правда?

— Сумніваюся, що до такої відомої людини так легко пробитися,— повільно промовив Джо,— мабуть, охочих надто багато.

— Чому б не спробувати? Джо,— вона схопила його за плече, гарячково стиснула,— у найгіршому разі він просто не прийме нас, от і все. Будь ласка.

Добре все обміркувавши, він відповів:

— Ми спочатку пройдемося крамницями, купимо новий одяг, приведемо себе до ладу... Важливо справити гарне враження. Можливо, навіть візьмемо напрокат нову машину у Шаєнні. Але це я лишу на тебе.

— Так. А тобі потрібно підстригтися. І будь ласка, Джо, дозволь мені підібрати одяг для тебе. Я завжди купувала одяг для Френка. Чоловіки не здатні робити це самотужки.

— У тебе гарний смак,— сказав Джо, знову похмуро дивлячись уперед, на дорогу,— і не лише щодо одягу. Буде краще, якщо ти йому зателефонуєш. Налагодиш із ним зв'язок.

— Я зроблю собі гарну зачіску.

— Гаразд.

— Я зовсім не боюся підійти до дверей і постукати,— сказала Джуліана,— адже ми живемо лише раз. Чого нам боятися? Він просто людина, така сама, як і ми всі. Насправді, якщо люди подолали такий далекий шлях, щоб просто сказати йому, як їм сподобалася його книжка, то йому це може бути навіть приємно. Ми зможемо попросити його підписати для нас книжку, на титульній сторінці, як годиться. Правда? Краще нам купити нову, бо ця дуже потерта, негарно буде.

— Як скажеш,— відповів Джо,— тут я покладаюся на тебе. Я знаю, що ти впораєшся. Гарній дівчині завжди важко відмовити. Коли він побачить, яка ти бомба, він широко розчинить перед тобою двері. Але не смій крутити хвостом.

— Ти про що?

— Скажеш, що ми одружені. Не хочу, щоб ти з ним щось крутила — розумієш? Це було б жахливо. Спаскудило б усім життя. Хоча тоді він мав би бодай якийсь зиск, пустивши нас до себе. Яка іронія! Тому пильнуй, Джуліано.

— Ти зможеш посперечатися з ним. Про те, що війну програли через зраду Італії. Скажи йому те, що говорив мені.

— Так,— кивнув Джо,— ми зможемо про все поговорити.

Машина швидко мчала далі.

Наступного ранку, о сьомій годині за часом Тихоокеанських Сполучених Штатів, містер Нобусуке Таґомі підвівся з ліжка і спочатку зібрався до ванної, але потім передумав і подався прямо до оракула.

Сівши у позі лотоса на підлозі вітальні, він почав перекидати сорок дев'ять гілочок деревію. Він чітко усвідомлював, наскільки невідкладним є запитання, і квапливо працював, поки не отримав усі шість рівнів.

Оце так! Гексаграма п'ятдесят один!

Бог являється під знаком Пробудження. Грім і блискавка. Звуки — він інстинктивно заткнув пальцями вуха.

— Ха-ха! Хо-хо! — приголомшливий гуркіт змусив його здригнутися та закліпати очима.— Снують ящірки й реве тигр, і ось з'являється Сам Бог!

Що це означає? Він водив очима по вітальні. Що має явитися? Зірвавшись на ноги, він стояв і важко дихав, чекаючи.

Нічого. Серце важко гупає. Дихання та інші соматичні процеси, включно з усіма інстинктивними реакціями, що контролюються проміжним мозком, мобілізовані: підвищення рівня адреналіну, пришвидшення серцебиття та пульсу, сплеск гормонів, горло стиснуте, розширення зіниць, розслаблення кишок і так далі. Нудота та пригнічення статевого інстинкту...

Але нічого ж не видно. Що робити тілу? Тікати? Воно цілком готове до панічної втечі. «Але куди і від чого?» — запитав себе містер Таґомі. Жодної здогадки. А отже, це неможливо. Дилема цивілізованої людини: тіло готове до втечі, але небезпека невиразна.

Він пішов до ванної і почав намилювати обличчя, щоб поголитися.

Задзвонив телефон.

— Потрясіння,— вголос сказав він,— будь готовий.

Він швидко вийшов до вітальні.

— Я готовий,— сказав він і підняв слухавку.— Таґомі слухає.

Голос звучав пискляво, і він прочистив горло.

Тиша. А потім слабкий, сухий і хриплуватий голос, схожий на шурхіт опалого листя, промовив:

— Сер, це Шінджіро Ятабе. Я прибув до Сан-Франциско.

— Високоповажне Торгове представництво вітає вас,— сказав містер Таґомі.— Я дуже радий. Ви при доброму здоров'ї? Встигли відпочити?

— Так, містере Таґомі. Коли ми могли б зустрітися?

— Незабаром. За півгодини,— містер Таґомі подивився на годинник у ванній, намагаючись розгледіти цифри.— Третя сторона, містер Бейнс. Я маю попередити його. Можливо, це спричинить затримку, але...

— За дві години буде зручно, сер?

— Так,— відповів містер Таґомі, кланяючись.

— У вашому офісі у будівлі «Ніппон-таймс».

Містер Таґомі знову вклонився.

Клац. Містер Ятабе повісив слухавку.

«Містер Бейнс зрадіє,— подумав Таґомі,— наче кіт, якому кинули шматок лосося. Добрячого м'ясистого хвоста, наприклад».

Він прокрутив диск, потім швидко набрав готель «Абгіраті».

— Скінчилися муки чекання,— сказав він, коли сонний містер Бейнс узяв слухавку.

Сонливість у того як рукою зняло.

— Він тут?

— У моєму офісі. О десятій двадцять. До зустрічі.

Містер Таґомі повісив слухавку і побіг до ванної завершити гоління. «Снідати нема коли, нехай містер Ремзі все організує, коли ми зберемося в офісі. Можливо, ми всі зможемо поїсти разом».

Продовжуючи голитися, він подумки планував для них вишуканий сніданок.

Містер Бейнс стояв у піжамі біля телефона, розтирав чоло і міркував. «Шкода, що я зірвався і вийшов на контакт із агентом. Якби ж я почекав ще один день...»

Але, найімовірніше, це не завдало жодної шкоди. Однак сьогодні по обіді він мав повернутися до універмагу. «Припустімо, я не прийду? Це може спричинити ланцюгову реакцію; вони подумають, що мене вбили чи щось таке. Спробують відшукати мене.

Але це не має значення. Адже він тут. Нарешті Чекання скінчилося».

Містер Бейнс побіг до ванної і почав готуватися до гоління.

«Поза сумнівом, містер Таґомі впізнає його, щойно побачить. Отже, ми зможемо більше не згадувати про „містера Ятабе“,— вирішив містер Бейнс.— Ми взагалі зможемо відкинути всі прикриття, всі хитрощі».

Поголившись, містер Бейнс одразу стрибнув під душ. Навколо шуміла вода, а він виспівував на повний голос:

Wer reitet so spàt,Durch Nacht und den Wind?Es ist der VaterMitseinem Kind[73].

«Тепер німецька Служба безпеки уже навряд чи зможе щось зробити,— подумав він.— Навіть якщо вони довідаються. Отже, мабуть, годі мені тривожитися. Принаймні щодо тривіальних речей. Обмежені, особисті тривоги за власну шкуру тепер можна відкинути.

Але щодо решти — це лише початок».