Муравлик Ферда

ПРО ТЕ, ЯК КОЛИСЬ ПОБІЛЬШАЛО ХРУЩІВ

Це казка про одного хлопчика, який хотів наловити хрущів, але не мав на це доброго коробочка і до того ж ще неохайно писав цифри.

У цього хлопчика, правда, був у кишені якийсь коробочок, але дірявий, з проламаним дном. Коли хлопчик упіймав першого хруща, хрущ знайшов у коробочку дірку й виліз у кишеню, а з кишені — хлопчикові на светрика. Але в останню мить, коли хрущ уже хотів розгорнути крильця, хлопчик упіймав його вдруге.

— Диви, в мене вже другий хрущ! — сказав він і вкинув хруща знову в коробочок.

Що я вам скажу? Через хвилину хрущ знову був назовні й заліз хлопчикові під светрик. Хлопець його знов упіймав. Потім він ще раз упіймав того хруща в себе на штанині, потім — на панчішці й ще раз на шапці. Тоді вже хлопець почав робити позначки, скільки він упіймав хрущів. Він і не подумав, що це може бути один і той самий хрущ, який тікає хлопцеві з коробочка!

А коли хлопчик вирішив, що коробочок уже, мабуть, повний, то полічив позначки — їх було вісімнадцять. Ого, вісімнадцять хрущів! Хлопчик написав на коробочку число вісімнадцять. А що це був неохайний хлопець і писав він абияк, то й написав одиничку не так, як годиться, — вгорі волосок, а вниз паличку, — а просто поставив паличку. А за нею — вісімку. Потім пішов додому й уже здалеку закричав:

— Мамусю, вгадай, скільки в мене хрущів!

Мама не вгадала. Тоді хлопець відкрив коробочок. А там не було нічого. Тому що той єдиний хрущ кінець кінцем і справді втік. І почав хлопчик плакати:

— Ой мамусю, якби ти знала, скільки я їх наловив!

Узяв у руки кришку коробочка, щоб прочитати, бо вже й забув.

— Вісімдесят один хрущ був у мене, вісімдесят один, я робив позначки!

— Вісімдесят один? — здивувалася мама й узяла в руки кришку, щоб перелічити позначки. — Але ж їх було тільки вісімнадцять! Бачиш, що може вийти через твою неохайну писанину! Ти перевернув коробочок і читав вісімнадцять навпаки, от і вийшло вісімдесят один!

Хлопчик витер очі.

— То їх, мамусю, було не вісімдесят один? — і зразу перестав плакати, а потім задоволено сказав: — Ну, то я радий, що в мене втекло тільки вісімнадцять хрущів!

І радів, що їх не втекло більше.

— Це був дурний хлопець, — кричали й сміялися личинки. — Дуже неуважний і нетямущий!

І жодна личинка не помітила, що Ферда під час розповіді для кожної з них побудував із травинок, трісочок і водоростей маленькі риштування, наче лаштувався зводити якийсь будинок або замок. На кожній личинці це риштування було інакше.

Ферда озирнувся, чи не йде тато-нетля, бо хотів довідатись, що той на це скаже. Але не побачив його. І не побачив ще когось. Якихось двох хлопчаків, що потай слухали його казку. Хто б це міг бути? Вони схожі були на дві молі, тільки крила на них висіли якось дивно. І ті хлопчаки говорили між собою:

— Цього разу ми напевно визволимо Ферду.

Другого дня Ферда звідусіль позносив нові травинки й трісочки, приніс гарних камінців з рівненькими боками, які блищали й світилися, наче вогники. Приніс навіть кілька надкриль яскравих жучків.

Усе це підготувавши та поскладавши, він узяв стеблинку, порожню всередині, й знову покликав на казки. Личинки бігли наввипередки! Вони випливали нагору з усім, що на них було, бо всі хотіли бути першими й сісти найближче. А Ферда почав нову казку.