Муравлик Ферда

ПРО ТЕ, ЯК НАРЕШТІ ВСІ МУРАШИНІ КОРОВИ СПОКІЙНО ЖУВАЛИ

— Подивіться на них! Усі повтікали, — зітхнув Ферда. — Тепер лови корови сам!

Та не подумайте, що Ферда розгубився. Він пішов до трояндового куща й вирвав з нього молоду гілочку з листочками.

Трояндове листя — улюблена їжа тлів. Ферда трохи пом’яв листячко, щоб воно дужче пахло, й сів з гілочкою на землю. Ба навіть трохи сховався за гілочку. Словом, його не було видно, тільки чутно запах листя.

За мить той запах, звичайно, нанюхали тлі.

— Що це? Може, десь вариться обід?

Тлі одразу ж відчули голод.

— Я голодна, як вовк! — загула тля з гострими рогами.

Після бою з Фердою вона дуже зголодніла.

Запах листочка був такий приємний і такий міцний, що вабив усіх на те місце, де нещодавно відбувся бій биків. Там тепер не було жодного бійця. По мурашках ані сліду не лишилося, тільки стояв кущик чудового пахучого листячка. Мерщій до нього. Тля з великими вусиками штовхалася найбільше. Кількох своїх товаришок вона скинула на землю, а сама вилізла аж на вершечок кущика.

Скоро гілочку всипало стільки тлів, що навіть листя не було видно. Всі тлі пожадливо їли й зовсім не помічали, що з ними діється. А в цей час Ферда обережно ворухнувся. Спочатку ступив однією ногою, потім другою, і коли тлям ніхто не скаже, то вони й не знатимуть, що Ферда їх поніс.

Ферда рушив тихо та обережно, як тільки міг. Спочатку він ледве-ледве ноги пересував, потім пішов трохи швидше, а згодом уже й побіг. Кілька тлів по дорозі впали з листочків, але вони так пооб’їдалися, що не могли навіть крикнути «агов!».

Коли Ферда зупинився на мурашнику, він закричав, як провідник на електричці:

— Виходьте! Кінцева зупинка!

Тлі так понаїдалися, що не могли й ворухнутися, й не чинили опору, коли їх несли вниз у стайні. Та що я кажу, не чинили опору! Вони поснули в мурашок на плечах, а коли опинилися в стайнях на соломі — смію сказати — хропли, наче хто пилкою пиляв. А тля з гострими вусиками хропла, як грім у бурю.