Муравлик Ферда

ТРУМБЕЛІНКУ, УТІКАЙ, ЗА ТОБОЮ — РОГАТИЙ

Де, власне, мандрує Трумбелінек? А ось тут! Подивіться. Саме зараз він тікає й кричить «рятуйте!», а за ним щось мчить, щось женеться. Схоже на великого змія. Уже тримає його. Швидше, рятуйте!

Але ніхто не встиг допомогти. Трумбелінек спотикнувся, простягся на землі, а змій — о жах! — могутнім стрибком підскочив і накрив його. Всі завмерли від жаху. Ніхто не одважувався рятувати, ніхто не насмілювався навіть поворухнутися. Тільки Ферда обережно підходив навшпиньки.

Чи не завдасть йому лиха змій? Чи не вкусить? Чи не задушить? Мабуть, ні, бо змій навіть не поворухнувся, коли Ферда торкнув його.

— Забиймо змія, — прошепотів Ферда і озирнувся, шукаючи якоїсь зброї.

Мурашки подавали йому молот, сокиру, а один — навіть цілі двері, щоб Ферда тримав їх перед собою, як щит.

Та Ферда взяв тільки лозину й, коли брав її, нахилився низенько, щоб ніхто не бачив, як він сміється.

— Дивіться, йде на змія з самою лозиною. Оце герой, — шепотіли вражені муравлики.

Ферда справді йшов тільки з лозиною. Підійшов до змія — лясь, лясь! — і почав ляскати по ньому, наче по килиму.

— Ай, ай, ай, а-ай! — пролунав розпачливий крик.

Але то кричав не змій, а Трумбелінек.

— Не кричи, Трумбелінку, я маю тобі відплатити трохи за бабу-ягу, — заспокоював його Ферда, б’ючи змія так, щоб найбільше перепало Трумбелінкові.

Сказати вам правду, то був ніякий не змій. То була довга пелюшка для лялечок. Я зараз вам розповім, як усе сталося.

Як ви знаєте, коли мурашеня добре вгодується, стане товсте й далі вже не може вирости й на волосок, воно засинає. Засинає й не прокидається, хоч би що ви з ним робили. Тоді нянечки беруть його на руки й односять у спочивальню, щоб сповити. Краять довгі куски матерії, намазують їх трохи клеєм, а тоді сповивають сонну дитинку так, щоб ані волосинка не виглядала. Роботи при цьому в них невпрогорт, це зрозуміло. А наступними днями лялечку треба провітрювати й вигрівати, аж поки з неї вилупиться справжній мурашка.

І от що сталося. Трумбелінек такий причепа. Всюди лізе, скрізь устромить носа, увесь час йому хтось має зауважувати, щоб він дав спокій. А саме того дня Трумбелінек прийшов до спочивальні й почав там чіплятися до сонних малят. Тягав їх за чубчики, одкривав їм очі, лоскотав загорнуті лялечки й усіляко намагався їх збудити.

— Бачили такого шибеника? — закричала одна нянечка, не відриваючись від роботи.

— Проженіть того хлопця! — сказала друга.

— Давайте провчимо того хлопчака! — мовила третя. Вона тримала в руці кінець намазаної клеєм пелюшки і — лясь! — вдарила ним Трумбелінка по спині. Та ще й сказала йому навздогін:

— Утікай, за тобою — рогатий!

Трумбелінек був дурненький і повірив, ніби за ним справді женеться щось рогате, й помчав щодуху. Приліплена пелюшка летіла за ним, як змій, і кожен думав, що той змій тримає Трумбелінка й хоче його, мабуть, з’їсти.

Тільки Ферда зрозумів, що це — пелюшка, й тепер із насолодою відплатив Трумбелінкові. Відшмагав його скільки було сили. Помстився за кривду, якої зазнав тоді, коли грав перед дітьми бабу-ягу.

Тож вийшло добре. Трумбелінек був покараний не тільки за те, що будив немовлят і лялечок, але й за те, що тоді набив Ферду. І на здоров’я йому!

Добре, що хоч не довелося відносити його на ношах. Але днів зо три ще після цього Трумбелінек таки погладжував собі побите місце.