Після дощу

38

Елена прокинулась у якійсь бентежній тиші. Гектор спав поряд. Раніше вона роками засинала, стиснувши в кулаці його піжаму. Ніби побоювалася, що розлука через сон може виявитися занадто тривалою, що вони можуть загубити одне одного, якщо розлучаться. Попри все впізнала його запах. Збагнула нарешті, що означала та тиша: злива вщухла. Нарешті вона зможе повернутися до Червоного Бука. Вона не хотіла нічого, крім одного: повернутися додому, адже лише в тій садибі вона почувалася по-справжньому вдома, у своїй хаті. Квартира в Римі належала Гекторові та дітям. Їй добре жилося там протягом багатьох років, але вона не відчувала її своєю оселею. Подумала: а чи є ще якийсь сенс у тому, щоб мати власність? Гектор поворухнувся, повернувся, розплющив очі, глянув на неї. Глянув так, ніби бачив уперше за багато років. Провів рукою по її щоці. Відколи це вони вже більше не торкалися одне одного? Його рука була гаряча. Елена згадала ті часи, коли вона була вагітна, а Гектор гладив її втомлену спину своїми гарячими, як вогонь, руками. Акушерка тоді казала, що в його руках є особлива енергія, йому треба бути цілителем. Гектор лише реготав у відповідь. «Скільки людей проходить через наше життя, а ми їх навіть не помічаємо», — подумала Елена. Пригадала себе разом із Ґвідо, у тому ліжку посеред лісу, де вона була зовсім іншою жінкою, однак відразу відігнала від себе згадку — ще й тому, що не знала, що з нею робити.

— Відвези мене до Червоного Бука, — сказала вона Гекторові, залазячи йому рукою під футболку. Потерлася стопами об ноги чоловіка; шкіра у тому місці в нього була гладенька. Тоді встала з ліжка, відчуваючи легкість у всьому тілі, підійшла до вікна й визирнула надвір. Пейзаж набув форм і об’ємів, темні хмари вже не нависали так низько над землею, дерева колихалися під вітром, вологе листя здавалося покритим блискучим лаком, що надавало йому особливої краси. Вода після багатьох місяців нещадного сонця повернула їх до життя. Елена пішла до кімнати дітей, застала там саму Сюзанну, яка ще спала. Сіла на край її ліжка і дивилася на доньку, аж поки та їй не усміхнулась і не промовила:

— Привіт, мам, я рада тебе бачити. Мені приснився дивний сон: у ньому в нас був чудовий будинок у горах, — гарний як у казці! — куди ми могли запрошувати численних друзів, та в ньому протікав дах. Протікав, але якось химерно: речі в будинку від дощу не намокали.

— Щиро сподіваюся, що твій сон — не віщий і що дах у будинку в Червоному Буці витримав, незважаючи на бурю.

— От якби ще один дах також витримав... — замислено сказала Сюзанна.

— Здається, тобі багато чого треба мені розповісти, якщо я не помиляюся.

Сюзанна зашарілась і усміхнулася, сіла на ліжку. Під напіврозстебнутою, заширокою для неї картатою сорочкою вгадувалися її маленькі груди.

— Гарна сорочка, — похвалила Елена, провівши рукою їй по щоці. — Давай, збирайся — і поїдемо. Ти не знаєш часом, де твій брат?

Вона знайшла його біля вуликів у бджолярському комбінезоні, від чого він здавався схожим на астронавта. На черниці, яка стояла поряд з ним, із захисного спорядження були тільки рукавички. Вигляд у Джованні був неймовірно зосереджений; він уважно стежив за кожним рухом жінки і зазирав до вулика через віконце. Він так захопився справою, що не помічав нічого навколо. Коли вони закінчили обхід вуликів, малюк побіг до матері, скинувши на ходу бджолярську сітку, яка захищала його голову.

— Мамочко! — вигукнув. — Я бачив бджіл-цариць! А ми можемо завести вулики у Червоному Буці? Фатіма пояснила мені, що без бджіл не було б ні квітів, ані фруктів — нічого! — і що життя на землі закінчилось би за лічені тижні. Ми повинні допомагати бджолам! Матусю, прошу тебе! — схвильовано торохтів Джованні, топчучись на місці від нетерплячки. — Фатіма нам допомагатиме, поки ми не навчимося, що і як робити. А ще нам треба буде створити маленький ставок, щоб допомогти комахам і жабам, це потрібно для біодиверсифікації.

— Бачу, ти багато чому тут навчився, — промовила Елена, наближаючись до жінки, яка зняла рукавички, щоб привітатися.

— Хотіла вам подякувати, — додала Елена.

Вона й сама не знала, за віщо, однак відчувала, що за час перебування у монастирі Гектор і діти змінилися, ніби відкрили для себе двері до інших можливих світів.

— А ми тут якраз для цього: щоб допомагати мандрівникам, переселенцям, втікачам і потерпілим. До того ж ваші діти, як би це сказати... завдяки їм ми збагнули, що маленька надія у нас іще залишається.

— Он як, — відповіла Елена, — то ви приїжджатимете до нас, щоб навчити догляду за вуликами?

— Якщо Господь цього захоче, — відповіла Фатіма. — У нас тут планується багато роботи протягом наступних місяців, після цього катаклізму.

Вони попрощалися з черницями і всілися до машини, за кермом якої сиділа сестра Маґда.