Після дощу

К’яра Меццалама
100
10
(1 голос)
0 0

Аннотация: Після затяжного, спекотного й засушливого літа внаслідок страшної зливи Тибр розливається, виходить із берегів, заливаючи Рим і всю долину русла. Річка перетворюється на нездоланну перешкоду, географічну межу, і все, що раніше здавалося таким знайомим й упорядкованим, несподівано стає чужим та загрозливим. Ось на такому тривожному й небезпечному кліматичному тлі Елені та Гекторові доводиться усвідомити, що їхньому шлюбу, а разом із ним — і світові, у якому вони досі жили, настав кінець. Їхня вимушена подорож стає джерелом роздумів, переживань, зустрічей, що так чи інакше вплинуть на глибокі зміни в них обох.

Книга добавлена:
18-03-2023, 08:39
0
173
125
Після дощу

Читать книгу "Після дощу"



22

У долині панував цілковитий хаос: річки розлилися і вийшли з берегів, на дорогах затори через покинуті машини, автівки з людьми, які боялися вийти назовні.

— Ми їх нізащо не знайдемо, — стривожено промовила Елена.

— А от я сумніваюся, що зможу перевезти трюфелі на той берег. Долину навпіл розділяє річка. Тут навіть моєму коникові-позашляховику доведеться змиритися. Хтозна, можемо спробувати далі на півночі, однак доведеться набратися терпіння: дорогу, що пролягає вздовж берега, затопило, а швидкісну трасу закрили. Знайдуться такі, хто товктиметься тут цілий день.

— І де вони ночуватимуть, як на тебе? — запитала Елена.

— Сподіваюся, десь у безпечному місці.

— Нам треба розшукати моїх якомога швидше.

— Так, я знаю. Дай мені подумати.

Пожежники намагалися звести мобільну переправу, дорогу біля річки перекрили старими бар’єрами. Поліція умовляла людей повернутися, однак здавалося, ніби ніхто не знає до пуття, куди їхати й що робити. Три стареньких пароплави в зоні інтерпорту нагадували білі прапори, які просили пощади.

— Так мало треба, щоб посіяти бедлам. Хтозна, чому ми ніколи не думаємо про це, поки все йде правильно, — зітхнула Елена.

— А якщо саме так, як оце зараз, і є «правильно»? Прийняти хаос, звикнути до факту, що ми не в змозі нічого контролювати, і коли хочемо й надалі жити на цій землі, мусимо призвичаїтися до чогось іншого? Маємо стати гнучкішими, ніж раніше, знову почати озиратися навколо себе; зрештою, людство завжди так поводилося. Це тільки протягом кількох останніх десятиріч ми переконали себе в тому, що все навколо повинно пристосовуватися під нас. Однак це хибна думка.

— На себе мені начхати. А от що буде з тими, хто прийде після? Що буде з моїми дітьми?

— Годі філософії. Я зателефоную Іроко, а потім вирішимо, що робити.

Перекинувшись кількома фразами з жінкою по телефону, Ґвідо звернувся до Елени:

— Хочеш поговорити зі своїм чоловіком?

Елена вирячилася на нього, не розуміючи.

— Він — там, у неї. Я ж казав, що з ним усе добре. А твої діти у норвежця, — отже, за них тобі теж можна не хвилюватися.

Елена і надалі нічого не розуміла. Ґвідо передав їй мобільний, і Гектор розповів їй про аварію, про зустріч із норвежцем, про Іроко, яка забрала його до себе. Вони разом поїдуть по дітей, не слід хвилюватися, їй можна спокійно повертатись до Червоного Бука, а вони згодом до неї якось доберуться.

Елена відчула полегшення, однак разом із тим слухала Гектора якось відсторонено, ніби він перебував за тисячі світлових літ від неї. Тепер, коли вона почувалася у безпеці, їй здавалося, що її діти десь далеко-далеко, ніби частина її самої відірвалася від тіла, таке з нею трапилося вперше. Відтоді, як діти народилися, вона не могла думати про себе окремо від них, сприймаючи їх невіддільною часткою себе, а тому їм усім трьом треба було виживати разом. Коли вона була поруч із Сюзанною і Джованні, почувалася спокійно; їй подобалося проводити час із ними, хоча буденність іноді навалювалася на неї своєю одноманітністю і повторюваністю: куховарити, проводити до школи й дитсадка, вислуховувати, дорікати, а ще — купати, перевдягати, витирати, колисати, присипляти, читати, годувати... — ціла низка дієслів, щоб відтворити нескінченний перелік первинних обов’язків, монотонний опис буденного життя, яке давало змогу її дітлахам рости здоровими, захищеними, вільними, спокійними. Елена подумала, скільки треба зусиль, скільки рішучості, самопожертви і відданості — так, відданості! — ось правильне слово! Подумала, чи навчила їх бути ще й гнучкими та здатними до адаптації, як радив Ґвідо, адже правильне виховання на початку життя, можливо, дозволило б їм краще зжитися із неуникним безладом існування. Хтозна. Думка, що вони там зараз самі з якимось незнайомцем, до того ж у такій критичній ситуації, її навіть тішила: все одно їм доведеться навчитися дбати про себе.

— Я пропоную повернутися, — сказав Ґвідо, — все одно тут ми мало що можемо вдіяти.

— Проведи мене до машини, — сухо попросила Елена. Серцебиття посилене, важко ковтати. Очевидні ознаки страху. «Я — доросла, одружена жінка з двома дітьми», — подумала, нервово покручуючи на пальці обручку.

Ґвідо увімкнув радіо. Ситуація у центральній частині Італії, зокрема в Римі, була катастрофічною: вири проковтнули цілі палаци; ґрунт несподівано став нетривким, просоченим водою, гнилим; цілі квартали затопило, жителі розбігалися у паніці... важко було навіть уявити, що там відбувалося. А дощ і не думав ущухати. Папу Римського попри його бажання евакуювали на гелікоптері, — так повідомив журналіст. Політики мовчали, як води в рот понабирали. Схили пагорбу Янікул[14] поблизу Ботанічного саду посунулися, перетворивши його на суміш води та мулу, що потягла з собою дерева, теплиці, огорожі. У тій чарівній, покритій зеленню частині міста минула майже вся юність Елени. Вона любила там гуляти, читати, відновлювати душевну рівновагу, коли сумувала. Ходила туди навесні, коли розпускалися бруньки на деревах, а паморочливий запах троянд огортав усе навколо. Їй подобалася теплиця з сукулентами — рослинами, що мають спеціальні тканини для запасання води, здатними вижити у найнесприятливіших кліматичних умовах і захищеними від зовнішньої агресії колючками й товстою шкіркою. Шари життя, що накопичуються, колючка за колючкою, біль за болем. Вона ледве стримувала сльози, думаючи про весь той жах, про руйнування. Рим, такий вразливий, зруйнований, узурпований, завалений мулом, залитий водою. Той самий Тибр, що бурхливими водами протікав у неї перед очима, зовсім розходився. Та разом із болем Елена відчувала злість на людство через його впертість, бо воно не бажало нічого бачити й чути. Чому? Адже сигнали були такими сильними, що ними не можна було знехтувати.

Ґвідо розвернув машину і взяв напрямок на Пенну.

— Знаю, все, що відбувається, — це справді страшно, однак мені не вдається бути цілковитим песимістом. Подумай лишень, що трапилося з твоєю родиною, — сказав він. — Кожному з нас хтось допоміг, і що дивно — всі ті, хто вам допомагав, знайомі між собою. Таке враження, ніби якимось загадковим, без нашої безпосередньої волі, природним чином між нами виникла тут, у долині, єдина мережа, а в центрі цієї мережі — Тибр, що тече до Орте. Зовсім різні особи, не пов’язані між собою, однак мають щось спільне. Хіба тобі це не здається неймовірним?

Елена про це не замислювалася, але зрештою — так, мусила визнати: справді неймовірно.

— Ми ще й досі розділені, однак я відчуваю, як між нами виникають невидимі зв’язки, нові стосунки, і коли ми знайдемо в собі сили, щоб знову об’єднатися... не знаю, здається, йдеться про рух спротиву. Досі ми залишалися у підпіллі, але зараз ситуація критична, а тому доводиться об’єднатись і вийти зі схованок, щоб нарешті познайомитися.

— Схоже на діалог із фантастично-наукового фільму... або з військового, — задумливо відповіла Елена, — але я розумію, про що ти. Я вже кілька років так почуваюся — не такою, як усі, неправильною, ніби мій кривокосий погляд бачить те, чого інші не помічають. І те, що бачу, наганяє на мене тривогу. Я знайшла собі схованку в книжках, але ніколи не знайшла в собі мужності, щоб вийти з ізоляції. Забагато в мені страху, а можливо, сором’язливості, браку мужності.

— Як на мене, оте, що бачить твій, як ти кажеш, «кривокосий» погляд, настільки незбагненне, що призводить до паралізуючої дії. Що можу зробити я, що можеш зробити ти? Перекладачка і збирач трюфелів, які хочуть врятувати світ, — це ж смішно, однак...

— Подумай-но, якщо сонце вже більше ніколи не зійде над небокраєм, якщо нам віднині доведеться назавжди жити у світі, де без упину йде дощ, як оце зараз. Я, наприклад, більше не можу терпіти оцю зливу й сірість навколо.

— У мене було таке минулого літа. Я щодня молився, щоб побачити принаймні одну-єдину хмаринку на горизонті. Думав про пересохлі криниці, про дерева й тварин, що потерпали від спраги. Думав про нас, про те, що доведеться шикуватись у чергу, щоб набрати питної води, або про її надлишок, як оце зараз. Знадобиться докласти чимало зусиль, щоб виправити все понівечене. Подумай про ліси. В Італії лісові площі збільшуються через те, що малі села зникають, особливо у внутрішніх районах Центральних Апеннін. Однак ці райони характеризуються мінімумом біосфери, що спричинить ріст популяцій вовків, диких кабанів, а це призведе до виникнення недружніх для людини екосистем. Звісно, природа відвойовує свій простір, але яким він буде? Мені смішно від тих, хто каже «повернімося до природи»! Для мене такі заклики не мають сенсу.

— Можеш увімкнути музику? Бо на мене це все навіює журбу...

Ґвідо глянув їй у очі, і від того погляду вона затремтіла. Поки розмовляли, Елена навіть не помітила, як вони проминули те місце, де вона залишила свою автівку, і тепер піднімалися схилом у напрямку до Амелії.

— Зараз ти поїдеш до мене, — сказав їй Ґвідо.


Скачать книгу "Після дощу" - К’яра Меццалама бесплатно


100
10
Оцени книгу:
0 0
Комментарии
Минимальная длина комментария - 7 знаков.
Внимание