Після дощу

***

Коли вона розплющила очі, була вже ніч. Вона знайшла Ґвідо на кухні, той готував вечерю. Стіл було накрито, як на свято.

— Котра година? — запитала вона. — Як ти вважаєш, чи не краще мені повернутися до Червоного Бука?

— А ти не вважаєш, що спершу нам слід чогось поїсти? Не знаю, як ти, а я помираю з голоду.

— А чому в тебе вдома не проведено електричного струму?

— Я встановив сонячні батареї на даху.

Елена спостерігала, як він швидкими, точними рухами нарізає радікйо та гриби, а в каструлі тим часом киплять овочі для бульйону.

— Я просто обожнюю різотто, — сказав Ґвідо. — Не хочеш келих червоного? Із цією погодою ми нарешті увійшли в осінь. Ти навіть не уявляєш, який я радий, що це нескінченне спекотне літо нарешті скінчилося!

— Так, я якраз говорила про це вчора з Адою. Здається, вона теж належить до тієї спільноти спротиву, про яку ти згадував.

— Нас значно більше, ніж ти гадаєш.

— До речі, мені треба їй зателефонувати, поцікавитись, як вона. Космічна буря, про яку вона говорила мені вчора... тепер я, здається, краще її розумію.