Після дощу

***

Гектор узяв його на руки, промоклого як курча, і поніс до будинку. Роздягнув, витер рушником, погладив по ніжній шкірі, глянув на ноженята з чорними нігтями, натягнув на сина піжаму Іроко, адже жінка на зріст була не набагато вищою за малого. Нехай поспить, поки не буде готова вечеря, він зовсім знесилів. Зрештою, як і вони всі. Собача відразу вмостилося у нього в ногах. Напевно, вони перебували в одній з небагатьох садиб долини, де ще працювали електричний струм та опалення і де можна було куховарити. Іроко приготувала рамен[15] з куркою, і його приємний аромат заполонив кухню. Гектор думав, як там зараз у Червоному Буці і чи Елена знайшла собі затишний прихисток, як оце у них. Про квартиру в Римі намагався не згадувати. Довго дивився на Джованні, що солодко сопів, і на Сюзанну, яка уважно спостерігала за точними й умілими рухами Іроко, за лезом ножа, що літав угору-вниз, за легкими руками, що чистили варені яйця, за шматочками курки, які шкварчали на пательні. Гектор помітив щось особливе в доньчиному погляді, якусь незвичну зрілість і серйозність, що його збентежили. Вона задавалася йому іншою — не такою, якою він бачив її раніше, ніби вона враз стала дорослішою і цілком незалежною. Його охопило почуття захоплення і поваги. Зрештою, вони з Еленою добре попрацювали як батьки.

— Є новини від вашого чоловіка? — запитав Гектор, щоб перервати мовчання, яке несподівано здалося йому занадто напруженим.

— Я дуже хвилююся, — відповіла вона. — Він має повернутися завтра, однак за таких умов я сумніваюся, що він зможе вилетіти. Рейси до Ф’юмічино й назад скасували, і потяги теж. Гадаю, що доїхати вдасться хіба що до Флоренції.

— Я міг би поїхати пікапом і забрати його з будь-якого міста на півночі, — запропонував Гектор. — Я добре знаю ці краї; головне — їхати другорядними дорогами і триматися подалі від річки.

— Побачимо, як вчинити, дякую вам за пропозицію.

Гектор відчув, що характер у неї сильний; напевно, саме це дозволило їй пройти через усі випробування, які випали на її долю.

— Оці перепади від засухи до повені завдають шкоди землі. Я хвилююся за наші посіви. Нам довелося докласти чимало зусиль, щоб забезпечити їм регулярний полив, а тепер навіть не знаю, що з ними станеться. Я вже думала про те, щоб створити систему для збирання дощової води на випадок засухи. Але коли отакі дощі — це справжнє лихо. Добре, ходімо за стіл, вечеря готова.

Гектор пішов будити Джованні, затим усі четверо всілися за стіл на високих кухонних табуретах.

— Ви знаєте, як орудувати паличками? Зумієте взяти спагеті, не заляпавши сусідів? — поцікавилася Іроко.

Гектор почав їсти. Гарячий суп, у якому смак м’яса вдало поєднувався зі смаком овочів, видався йому неймовірно добрим. Він навіть заплющив очі від задоволення, аби краще насолодитися смаком страви.

— Якщо ви так куховарите, — вигукнув він, — то я навіть уявити не можу, що виробляє ваш чоловік!

— Сподіваюся, вже скоро ви матимете нагоду дізнатися про це особисто, — відповіла Іроко.

— Справді дуже смачно, — зауважила Сюзанна, — а я вважала, що в японській кухні, крім суші, нічого немає. А мені суші не дуже смакують.

— Це все одно, як коли б я вважала, що в італійській кухні, окрім спагеті та піци, нічого немає! — похитала головою Іроко.

Джованні їв мовчки, через силу тримаючи очі розплющеними. Пробурмотів щось про собаку, хотів переконатися, що її теж нагодували. Як тільки батько відніс його знову в ліжко, відразу заснув.

Тоді Іроко розповіла історію свого життя дівчинці, яка засипала її запитаннями.

— Ніхто більше не говорить про аварію на атомній станції, — обурювалася вона, — це неприйнятно! У вас тут часом немає інтернету? Тільки для того, щоб хвилинку поспілкуватися із рештою світу... принаймні з тим, що від нього залишилося.

Гектор зовсім забув про мобільний доньки. Дівчина поклацала хвилинку, врешті заявила, що нікого з її знайомих в онлайні немає.

— Я дуже хвилююся за моїх подруг, зазвичай у цей час мені надсилають купу повідомлень.

— О, нарешті впізнаю мою Сюзанну! Сонечко, як на мене, ситуація в Римі зараз дуже критична.

Зважаючи на кілька знімків, які їм вдалося знайти в інтернеті, у місті справді було жахливо. Ніхто не розумів, що насправді відбувається, багато людей намагалися виїхати з міста.

— Нагадує фільми про всесвітні катаклізми, що так до вподоби моїм однокласникам, — сказала Сюзанна. — Повірити не можу, що все це відбувається насправді. Так дивно. А ти часом не телефонував бабці?

— Ні, як я міг це зробити?!

— Татку, вона там, мабуть, у відчаї!

І тільки в цю мить Гектор збагнув, як перевернулося все в його свідомості. Досі він навіть не подумав про своїх батьків; тобто він думав, але якось відсторонено, навіть не припускаючи, що їм, можливо, потрібна його допомога. Невже небезпека може так швидко перетворити нас на егоїстів, які дбають лише про власне виживання?! Хіба не повинно бути навпаки? Хіба їм не допомогла оця незнайома японка, без якої невідомо, що б із ними сталося? Невже справа тільки у фізичній близькості? У збігу обставин? Коли він виїхав із Рима, щоб приєднатися до Елени в Червоному Буці, чому не подумав про те, щоб забрати з собою батьків? Голова йшла обертом від таких думок. Вони кілька разів намагалися зателефонувати з мобільного Іроко, однак зв’язку не було. Його батьків уже могло не бути серед живих, і то видавалося найкращою гіпотезою.

— Годі вам так побиватися, — промовила Іроко, — з екологічного погляду сім’я не є життєздатною одиницею. Важливі зв’язки слід шукати деінде, у спільних проектах життя. Саме випадкові зустрічі допомагають створити міцну громаду, а не спільна кров. Це ще одне правило, яке нам слід засвоїти, якщо ми хочемо вижити на планеті Земля.

Сюзанна підійшла до батька й обняла його за шию.

— Я дуже люблю тебе, татку, — сказала.

Йому здалося, ніби дочка дивиться на нього із сумішшю ніжності й жалю, як дивляться на того, хто не може дати собі ради.

Попри страшну втому, Гектор ніяк не міг заснути. Цілу ніч крутився у ліжку поряд із собачам, прислухаючись до невтомного торохтіння дощу за вікном, уявляючи собі того дракона, що довгими роками живився мулом, ховаючись під землею, і ось тепер виліз на поверхню, затопивши тим мулом усе навколо. Аж поки таки не заснув важким сном, проспавши до похмурого світанку, який не передбачав нічого доброго.