Після дощу

13

На кожному повороті автівку так заносило, що здавалося, ніби вона взагалі нічого не важить. Діти принишкли, Джованні прилип носом до вікна, Сюзанна в навушниках слухала музику. Гектор дивився перед собою на дорогу і не впізнавав її — настільки вона була спотворена зливою й поривами вітру. Час від часу з темряви попереду вигулькували фари іншої машини — як котячі очі вночі — або блискавка розрізала цупку ковдру хмар, а відразу за нею лунав гуркіт грому. Не слід було в таку негоду сідати в машину, занадто небезпечно, але що вже було робити? Все трапилося так зненацька; ота дорога, яку він знав напам’ять, по якій міг їхати із заплющеними очима, тепер здавалася чужою, ворожою.

— Це все через глобальне потепління, через надмірну кількість вуглекислого газу в атмосфері, — промовила Сюзанна, знімаючи навушники, — загальна температура планети підвищується. Гаряче повітря утримує більшу кількість випарів води в холодному повітрі, а тому на посушливих територіях буде все спекотніше, а на вологих — усе частіше дощитиме. Кліматичні зміни й атмосферні явища набувають критичнішого характеру.

— А тобі звідки це все відомо? — здивовано запитав Гектор.

— Так про це навіть малюки в дитсадку знають! Чи не так, Джованні?

— Послухай, дурепо, я не ходжу в дитсадок!

— Це все наш учитель з природознавства нам товкмачить, у нього це прямо якийсь пунктик. Однак, як на мене, він каже правду: ми наближаємося до тотальної катастрофи. Він нам розповів, що є членом руху колапсологістів — учених, що підтримують теорію колапсу, тобто кінця світу, яким ми його знаємо. На їхню думку, вся суспільна система от-от розвалиться через цілу низку причин, пов’язаних між собою ланцюговою реакцією, на зразок доміно. І тоді вже нічого не поробиш. А ви тим часом і надалі вдавайте, ніби нічого не відбувається.

— Хто це — «ви»?

— Як хто, татку?! Все ваше покоління невдах і боягузів.

Знову кольнуло під серцем. Страх смерті. Гектор глибоко вдихнув і відповів:

— Проте тобі подобається жити у теплій хаті, мити через день голову, кататися у зручній машині, купувати нові ганчірки за десять євро, їздити на відпочинок, їсти здорову й смачну їжу.

— Я мию голову лише двічі на тиждень за три хвилини, — встряв у розмову Джованні, — таким чином економлю воду, завжди вимикаю світло, яке ви залишаєте увімкнутим у порожніх кімнатах, і не їм м’яса, тому що тварин слід оберігати.

— О Господи, діти! Не все так просто, як вам здається! — заперечив Гектор.

— Але ж ви нічого не робите для того, аби щось змінити! — розпачливо вигукнула Сюзанна.

— Я й не знав, що подорожую у компанії двох затятих борців за екологію! Це ваша мати так вас нацькувала! — відповів Гектор. — Однак в одному ви таки маєте рацію: далі так жити не можна, я і сам уже давно про це думаю. І останні критичні атмосферні явища є яскравим тому підтвердженням. Проблема в тому, що змінити все не так просто. Знаєте, у нас, невдах та боягузів, теж траплялися сварки з попереднім поколінням наших батьків... і зруйнувати економічну систему, утворену двісті років тому... можливо, вам це вдасться. Послухаймо, яким чином ви думаєте вибиратися з пастки, куди потрапило людство?

— У яку ви самі його загнали! — уточнила Сюзанна.

— Згоден, важливо знайти винуватців, однак ти, знаючи всі ці речі, що збираєшся робити? — запитав Гектор.

Йому справді було цікаво дізнатися думки, що роїлися в доньчиній голові. Вона змінювалася з кожним днем; сьогодні могла бути витонченою, як метелик, а вже завтра перетворитися на палаючий від пожежі ліс. До того ж була в ній така сила, така впевненість у собі, якої Гекторові завжди бракувало, яка змушувала його пишатися нею і разом із тим її побоюватись.

— Я ще й сама не вирішила, — відповіла Сюзанна серйозно, — якраз обмірковую. Але гадаю, що мені хотілось би піклуватися про рослини. Зокрема про ліси. Ліси — це бездоганна модель розвитку, життя у спільноті, в гармонії, у співробітництві, де нічого не викидають, адже в лісах відбувається стільки всього, що ти навіть уявити собі не можеш. Наприклад, останні дослідження вчених доводять, що дерева через коріння спілкуються одне з одним, допомагають одне одному, захищаються. Ми з мамою про це говорили; у тій книжці про гриби, яку вона зараз перекладає, якраз ідеться про такі речі. Тобто ліси — це модель виживання і для нас, людей.

Гектор вражено мовчав. У її віці йому таке навіть на думку не спадало.