Після дощу

16

Вона чула від Ади про юнака-норвежця, який протягом двох місяців прожив у Катеріни, наївшись отруйних грибів. Він так закохався в Італію, що купив собі напіврозвалене обійстя з кількома гектарами землі. Про це тоді довго подейкували місцеві жителі цілої долини. І ось тепер Гектор з дітьми опинилися в самий розпал негоди якраз у нього. Дізнавшись про це, Елена після кількох годин невпинної тривоги відчула полегшення. Завела машину і дуже повільно рушила в бік каламутного потоку, на який перетворилася дорога. Вони з Гектором домовилися зустрітись біля в’їзду на швидкісну трасу.

Дощ періщив без упину, нагадував розлючену мстиву звірюку, однак приписувати природі людські почуття було б хибно. Вона ввімкнула радіо. Ситуація в Римі була драматичною: лікарню Фатебенефрателлі евакуювали, Тиберійський острів майже цілком затопило, річка вийшла з берегів, заливши в багатьох місцях вулиці. Тибр розлився біля Понте Мілвіо, затопив Фламінійський квартал та зону Італійського форуму, вода дійшла майже до П’яцца дель Пополо. Вітром повибивало шибки у вікнах, позривало дахи, повиривало з корінням дерева, перекинуло антени; водою позносило машини і мотоцикли; сміттям з річки завалило вулиці, що перетворилися на брудні потоки. Підбивали підсумок жертвам, пораненим та зниклим безвісти. Елена слухала радіо, а в душі наростала недовіра в суміші з панікою.

Усе це нагадувало сцени з апокаліпсису. Вона навіть уявити собі не могла, що там відбувається, хоча вистачило б просто роззирнутися довкола, щоб усвідомити всю серйозність ситуації. Якась частка її свідомості пручалася, не хотіла вірити. Не могла повірити. Якийсь когнітивний дисонанс. Рим під водою — ні, бути такого не може! Гектор у ліжку з іншою — які дурниці, справжнє безглуздя! Що заважає мозку встановити зв’язок між фактами, сприйняти всю складність реальності, збагнути, що відсутність дощу або його надмірність — це наслідок безглуздої поведінки? Що шукав її чоловік такого, чого вона більше не могла йому дати? А він сам, скількох деталей він не помічав, не хотів помічати, скільки їх приховував або перекручував заради власної вигоди? У мозку теж були свої тупики. Обмеження, що заважали йому зрозуміти і сприйняти. Ім’я їм — страх.

Вона слухала інтерв’ю, розповіді про порятунок літніх людей, яких виносили на руках, щоб посадити на перші-ліпші рятувальні човни, про дівчинку, яку змило водою на очах у матері, про осіб, що опинилися ув’язненими у власних автівках у тунелях, про вбитих уламками покрівлі, слухала плач, крики, історії про обвали і величезні провалля, які пожирали вулиці, палаци, будинки. Місто, таке вразливе, буквально розкришувалося, як розвалюється від старості вражене смертельною хворобою тіло.

Вона подумала про своїх подруг, про небагатьох родичів, про родину Гектора, про сусідку — про всіх тих, котрі вже й досі мусили економити на всьому. На черговому повороті машину занесло. Серце Елени підскочило у грудях, вона вимкнула радіо і зменшила швидкість. Не знала, де їде, бо відволіклася, слухаючи страшні новини по радіо у густому сірому молоці, що покривало все навколо, від чого вона втратила будь-які точки орієнтування на місцевості. Зненацька в неї виникло враження, ніби машина потрапила у пастку, що вона ось-ось злетить із дороги, вріжеться у дерево, впаде у прірву, її затягне водою до потоку, що бушує біля узбіччя.

Вона з’їхала зі шляху і вийшла з автівки, не могла дихнути. Підняла голову до неба, щоб дощ умив їй обличчя і привів до тями. Можливо, секрет полягав не в тому, щоб чинити супротив, а в тому, щоб здатися на волю стихії. Їй пригадалися пологи, коли на світ з’являвся Джованні, те відчуття, коли її тіло розривало навпіл, наче яблуко, відділяючи одну половинку від другої. Інстинкт підказував їй, що треба чимдуж тікати від того ніколи раніше не знаного болю: пече зсередини, трощить кістки, зводить судомами м’язи, що стають твердими, як каміння, а між ногами ніби вставили лезо ножа, — однак як захиститись? Тікати було нікуди, дитина мала народитися. Згодом вона таки збагнула. Випірнула з глибин моря паніки, яке поглинуло її, відірвалася від себе самої, змінила ритм дихання і почала тужитися, вирішивши здатися на волю отому дитяті, що разом із нею боролося, щоб з’явитися на світ. Несподівано потуги вже більше не здавалися їй безглуздим і нестерпним болем, а перетворилися на засіб звільнення. Вона прислухалася до м’язових скорочень, і м’язи трішки розслабилися, що й дало змогу Джованні вийти на білий світ.