Після дощу

21

На галявині стояла дерев’яна хатина, побудована у японському стилі, а поряд — дерево ґінкго з пожовклим від осені листям, що робило його схожим на золоту хмаринку. На якусь мить Гектор навіть подумав, чи йому все це не привиділося.

— Зніміть черевики й мокрий одяг! — наказала Іроко.

За хвилину вона вже повернулася з чистим одягом: штаньми з м’якої бавовни і білою футболкою, що пахла мускусом. У Гектора був час роззирнутися. Йому здавалося, ніби він раптом опинився в одному з тих манґа[13], якими зачитувався у дитинстві, перш ніж заснути, або в одному з фільмів, що так подобалися Елені, де ніколи й нічого не відбувається, однак наприкінці фільму сидиш зі сльозами на очах, сам не знаючи чому. В хатині було тепло, але не жарко, гладенькі дерев’яні дошки підлоги приємно гріли ноги. Через великі вікна було добре видно ліс — так, ніби між житлом і довкіллям не існувало ніяких перепон. Іроко поставила гріти воду на чай. Чайник засвистів через пару хвилин.

— Дивно, адже струм вибило повсюди, — здивувався Гектор.

— А в мене сонячні батареї на даху; зважаючи на сонце й спеку останніх місяців, у мене тепер запас на цілу зиму, адже я придбала два неймовірно ефективних акумулятори, що коштували не так уже й багато. А отам, унизу, — не знаю, чи ви помітили, — я встановила вітряк із вітрогенератором.

Гектор перевдягнувся у невеликій кімнатці, де побачив татамі. Йому кортіло ненадовго влягтися на білі простирадла й забути про все. Перед очима постійно стояв образ Джованні з собачам на руках. Він відчував провину за те, що покинув їх, повівся як справжній боягуз, і від тієї думки йому не було спокою. Якщо з ними щось станеться, як він зможе це собі пробачити?! Як пояснить Елені?

Він повернувся на кухню, де на нього вже чекав кухоль із гарячим зеленим чаєм, що пахнув луговими травами. Іроко ввімкнула газовий камін, від якого відразу потягнуло приємним теплом. Поступово, тоді як його тіло відновлювало звичну рівновагу, тривога в душі наростала. Іроко запросила його сісти в крісло. Поряд із кухнею розташовувалася світлиця, де він помітив кілька накритих для вечері столів. Це мало нагадувало ресторан; здавалося, ніби господиня чекала на гостей і скористалася тим, що було у її розпорядженні: всі стільці відрізнялися одне від одного, так само, як і столи, скатертини, тарілки, келихи. Як результат, у світлиці панував веселий бедлам, що так різав око в порівнянні з суворим порядком інших кімнат. Гектор нарахував п’ятнадцять місць за столами.

— Розслабте зморшки на лобі, прошу вас, — сказала Іроко, сьорбаючи чай зі своєї чашки, — вам дуже поталанило, адже ваші діти зараз із найнадійнішою особою з усіх, кого я знаю. Так само, як і ваша дружина і ви самі.

— Не розумію, — пробурмотів Гектор. — Звідки вам знати?

— Схоже, останнім часом трапилося багато такого, чого ви взагалі не зрозуміли, — відповіла Іроко. Рудий кіт, що вигулькнув невідомо звідки, потерся об її ноги.

Поведінка жінки почала дратувати Гектора: ти бачиш, яка ворожка знайшлася! Що вона могла знати про нього, як насмілилася віщати тут, перед ним, свої інсинуації?! Однак жінка перебила його ще до того, як він устиг висловити своє збентеження.

— Послухайте мене. Як я вам уже сказала, у цю мить ви не можете зробити нічого корисного. Те, що мало статися, вже сталося. Ми за крок від катастрофи, — тут я не можу з вами сперечатись, — однак у цей час мужність полягає в тому, щоб визнати факт катастрофи і уважно спостерігати за всім, що відбувається навколо. Ми втратили здатність спостерігати, не вміємо більше ні розуміти, ані уявляти. Ось у чому полягає трагедія наших днів. Зауважувати межі — те, що донині не викликало ані найменшої цікавості. Наприклад, у цю хвилину перестаньте думати про своїх дітей та дружину і зосередьтеся на теплі власних рук, яке передається від гарячої порцеляни, куди налито ваш чай.