Після дощу

25

Він знайшов їх у великому приміщенні з каміном, де вони разом забивали цвяхи у перекошені наличники вікна, щоб хоч якось їх підремонтувати. Сюзанна — у здоровенній картатій байковій сорочці, куди могли поміститися четверо таких, як вона. Джованні уважно слухав пояснення Ове, як слід забивати цвяхи і не луснути себе по пальцях. А Пандора згорнулася калачиком у нього під ногами з таким виглядом, що було ясно: вона більше нізащо його не покине. Хлопчина кинувся до батька в обійми.

— Таточку! — вигукнув. — Нам обов’язково треба завести собі курку, що несе яйця! Ти навіть не уявляєш, яке смачне було те, яке я з’їв раніше!

— Я б і сам із задоволенням скуштував таке, — сказав Гектор, — такий я голодний! Познайомтеся, діти, це Іроко. Якби не вона, я б і досі блукав, як дурний, біля Орте-Скало.

— Оці двоє, — втрутився у розмову Ове, — залишаються зі мною. Не робітники, а золото! Але я дуже сподіваюся, що дощ скоро вщухне, поки моя хата не розвалилася на шматки. Мені вже давно треба підремонтувати дах, але з цією зливою не знаю як. І скоро вже смеркне.

— Не хочеш теж перебратися до мене? — запитала його Іроко. — Так було б безпечніше.

— Дякую, але я краще залишуся тут, щоб тримати ситуацію під контролем.

— Нам час іти, дітвора, — сказав Гектор, — ми ще повернемося, допоможемо Ове, я вам обіцяю. Завтра спробуємо якось добратися до Червоного Бука, до мами. Це буде нелегко.

Як вони всі помістяться в пікапі? Та ще й із цим цуценям, хай йому грець! Прощаючись, Ове сказав Сюзанні, що вона може залишити сорочку собі і що він чекатиме на їхню допомогу, як тільки вщухне дощ.

— А якщо він вже ніколи не вщухне? — запитав Джованні.

Ніхто не відповів. Хлопчик за будь-яку ціну хотів умоститися разом із собачкою в кузові, накрившись брезентом. Гектор, Іроко й Сюзанна сіли спереду. Уже стемніло, дощ періщив іще дужче. Внизу, в долині, не видно було ані вогника — як у глибокому колодязі, куди все провалилося. Що відбувалося там, унизу? Яких масштабів набрала катастрофа? Ніхто з них не міг передбачити, що там станеться незабаром; а може, не було навіть сенсу над цим замислюватися. Несподівано прогнози на майбутнє вкотре стиснулися. У його випадку вони обмежувалися тим, щоб чогось поїсти, захистити своїх дітей, добратися до Червоного Бука, де відшукати Елену. Решта не мала ніякого значення.

Під час поїздки ніхто не зронив ані слова, навіть Іроко здавалася стривоженою. Ззаду, під брезентом, Джованні розмовляв про щось із собакою. Незважаючи на тряску, дощ і холод, через кілька хвилин він навіть задрімав.

Йому приснилося, що він іде з Пандорою квітучим лугом, помічає, як росте трава, як на деревах з’являються перші листочки, як комашки літають над квітами й повзають по землі. Він міг стати малесеньким, як і вони, і розгадати усі таємниці життя рослин та живих істот навколо. Потоваришувати з усіма, навіть із сонцем, завдяки якому ростуть рослини. Все навколо було зеленим і блискучим, як у казці «Дивовижний чарівник з країни Оз», що батько читав йому перед сном. Він знав, що йому все це сниться, але той сон був такий прекрасний, що прокидатись йому зовсім не хотілося.