Після дощу

***

Наступного ранку, коли Елена прокинулася, вона побачила його поряд із собою: його сильне, струнке тіло, ямочку на підборідді, уважні очі, що її вивчали. Він міцно притиснув її до себе.

— Аромат лосьйону після гоління, — прошепотіла Елена, проводячи долонею по його гладенько виголених щоках, — а я раніше вважала, що шукачі трюфелів усі бородаті.

— Усі, крім мене, — сказав Ґвідо, перекинувши її на себе. — Ти легесенька, як пушинка.

Волосся Елени впало йому на обличчя, лоскочучи йому ніс; вона спробувала відкинути пасма рукою, але марно.

— Нехай. Я зроблю тобі гарну заколку з дерева, щоб його збирати. Все одно боятися мені вже більше нічого: серце ти мені вже простромила наскрізь.

— Ти сам посадив мене до себе в машину; міг покинути там, де була.

— А от і ні. Не міг. Ніяк не міг. Але тепер я не маю наміру тебе відпускати. Ходи до мене.