Після дощу

15

Вони все йшли і йшли під дощем, невідомо скільки часу, — здавалося, вічність, — коли нарешті небо на мить раптом просвітліло. Гектор помітив попереду на схилі хатину, йому навіть здалося, що з димаря тягнеться стрічка диму. Він вкотре, тримаючи цуценя за пазухою, озирнувся на дітей і наказав звернути з дороги на стежку. Джованні цокотів зубами. Від крижаного вітру мокрий одяг примерзав до тіла. Протягом усього часу вони не бачили жодної машини, ніби на всій Землі більше нікого, крім них, не залишилося.

— Тримайтеся, дітки, — підбадьорив їх батько, поки вони видиралися догори стежиною, — останнє зусилля!

Двері будинку були відчинені. Вони шмигнули всередину, ховаючись від дощу.

— Є хтось? — прокричав Гектор кілька разів, перш ніж до них вийшов юнак. Високий, білявий, з довгими кучерями до плечей. Він був одягнений у завеликий білий вовняний светр із червоно-синім орнаментом, пошарпані джинси, на ногах — брудні робочі черевики.

— Заходь! — відповів із помітним іноземним акцентом. Кивнув, запрошуючи зняти промоклі вщент куртки. Велика напівпорожня кімната слабко освітлювалася мерехтливим вогнем від дров, що потріскували в каміні. У центрі стояли грубо витесаний дерев’яний стіл та кілька різнокаліберних стільців.

— Собака, — промовив юнак і простягнув свої величезні ручиська, щоб узяти поранену тварину, — погано.

— Авжеж, — відповів Гектор, — треба його підлікувати.

Юнак запросив Сюзанну й Джованні, які й досі тупцювали біля дверей, підійти ближче до каміна, щоб зігрітися. Через щілини в старих вікнах свистів вітер, пожвавлював полум’я в каміні, однак у кімнаті було тепло. Гектор зустрівся поглядом із Сюзанною і зрозумів її стан. Її очі палали, ніби в зіницях ховалися діаманти. «Як мало треба в її віці», — розчулився він, подумавши про палке, юне сердечко доньки. Юнак поклав собача на щось на кшталт килимка, а сам пішов до сусідньої кімнати. Всі троє перезирнулися.

— Схоже, ми опинились у правильному місці, — промовив Гектор. — Замерзли?

— Трішки, — відповів Джованні, й досі трусячись від холоду.

— Анітрохи, — сказала Сюзанна, випрямляючи спину.

— А чому тут так темно? — запитав Джованні.

— Напевно, від цієї бурі вибило струм, — відповів батько.

Юнак повернувся з бинтами, пляшечкою води і дезинфекційним засобом. Хлопець, схоже, звик жити самотньо, цілими днями ні з ким не спілкуватися й усі проблеми вирішувати самостійно. Вони з Гектором опустилися на коліна перед цуценям. Юнак погладив його по голові, затим м’яко, але рішуче затиснув йому писок.

— Що ви йому робите? — занепокоєно запитав Джованні.

— Перевіряємо рану, щоб зрозуміти, наскільки вона глибока. До речі, це самочка, — відповів Гектор.

— Ой! — вигукнула Сюзанна. — Тоді назвімо її Пандора!

— Пандора? — перепитав юнак, підводячи на неї свої блакитні очі, від чого дівчина негайно зашарілася.

Потім уважно оглянув собача і сказав:

— Добре, нехай буде Пандора.

Гектор взявся трохи обрізати шерсть навколо рани, потім промив її теплою водою з милом, промокнув кров марлею і продезинфікував. Його рухи були впевненими й рішучими, як у того, хто знає, що робить. Однак несподівано його охопило неймовірне відчуття. Ніби він нарешті, після дуже тривалого часу, робить усе правильно. Таке з ним траплялося іноді, коли він був із Клаудією і знав, що він у правильному місці, хоча в душі й відчував, що чинить не так, як треба. Це усвідомлення, приховане у найдальшому куточку його розуму, аж ніяк не затьмарювало його почуття до Клаудії. Навпаки: підсилювало його заборонене задоволення. Однак раз по раз воно проявлялося у найнесподіваніші моменти їхніх коротких, таємних зустрічей, а з часом прорізало в нього посеред лоба глибоку зморшку. Він усвідомив це у ту саму мить, коли лікував поранену лапу приблудного собачати і почувався щасливим. Нарешті йому випала нагода виправити помилки минулого, ніби доля надавала йому другу можливість.