Після дощу

17

— Дивіться, веселка! — вигукнув Джованні, звівши очі до неба. — Хтозна, можливо, мама теж її бачить?

— Звісно, що бачить! — запевнив його Гектор. — Якщо дощ припиниться, нам буде легше її знайти. Ове, ти зможеш вивезти нас до виїзду на швидкісну трасу?

— Звичайно, вивезу... он яку тачку мені продав сусід, — махнув той рукою у бік «панди» 4х4, — як гадаєте, вдала покупка чи мене обдурили? Не знаю навіть. А погляньте-но на небо, — додав, задерши голову догори. Від небокраю насувався новий фронт темних і щільних, як свинець, хмар. У порівнянні із загрозливою похмурою завісою останні промені сонця здавалися ще золотавішими. На такому химерному тлі розмиті водою і мулом поля та схили набули якоїсь драматичної краси.

Ове встромив у землю палицю.

— Скільки збитків — і дурному ясно! Водою змило найродючіший верхній шар ґрунту, — сказав і вилаявся рідною мовою, — а черепиця у мене на даху?! Доведеться все починати спочатку!

— Якщо хочеш, ми можемо приїхати й допомогти! — запропонувала Сюзанна.

— Дякую за доброту, не відмовлюся. Через кілька днів має приїхати з Осло моя дівчина, але вона вагітна, а тому не зможе дуже допомогати мені! — і розвів руками.

По небу прокотився глухий удар грому, все навколо знову поринуло у морок. І серце Сюзанни — теж, адже після тієї миті вона більше не зронила ані слова. Гектор поглядав на неї засмучено, відчувши непереборне бажання міцно обійняти, пояснити, що кохання завжди вноситиме у її життя безлад і що він сам іще й досі у свої п’ятдесят із хвостиком нічого в ньому не второпав. Однак у душі він знав, що його пояснення їй би не допомогли, життя — це не шкільний предмет, якому можна навчити.

Ове повернувся змоклий і похмурий.

— Життя за містом — гарне, прекрасне, але ще й дуже, дуже важке... я про це теж інколи забуваю. Як то кажуть італійською... робота в селі до землі гне...

— Так, мій дід, який був хліборобом, теж любив так казати, щоб переконати батька вчитися, — відповів Гектор.

— І допомогло?

— Авжеж, мій батько взявся за науку і став інженером-архітектором, а згодом і я пішов його шляхом. У багатьох людей занадто романтичне уявлення про життя на селі лише через те, що вони його мало знають, — продовжував Гектор.

— Ми з Ізабель, мабуть, здуріли, вирішивши завести дитину. Та що вже тепер казати... Давайте я відвезу вас до траси, а потім заїду до супермаркету, бо дуже зголоднів.

— Я теж, — поскаржився Джованні.

Ове зник на кухні.

— Можеш поїсти оцих, — сказав, простягаючи малому кілька сухих шматочків печива.

— Дякую, але Пандорі, здається, їсти хочеться ще більше, ніж мені.

— Точно, Пандора, я і забув про неї! — вигукнув Ове. — Дай подумати... у мене є сухий хліб для курей.

— У тебе є кури? — запитав здивовано Джованні.

— Так, але з такою грозою вони тепер місяць не нестимуться, бо перелякалися. Що скаже Іроко?

— То кури такі страхопуди? А хто це — Іроко?

— Іроко — це моя знайома, вона японка, довга історія... так, кури — вони... як ти сказав? страхопуди. Мені до вподоби це слово. Кури — всі великі страхопуди, окрім однієї, Ренати, вона в них за поводирку. Як перестане лити дощ, приїжджай іще, я тебе з нею познайомлю. Вона неймовірна. Я вже зрозумів, що ти дуже любиш тварин.

— Я вмію розмовляти з тваринами, — шепнув йому Джованні.

Собачка погризла трішки хліба, але була ще заслабкою. Гектор та Ове взяли її на руки й поклали в багажник.

— А можна й мені з нею? — запитав хлопчик.

— Я не можу гарантувати, що це буде гігієнічно. Тобі щеплення робили? — запитав зі сміхом Ове.

— Ти впевнений, Джованні? — перепитав Гектор. — Нам їхати недалеко.

— Так, упевнений.

Батько не відповів, він і сам так вчинив би в його віці. У дитинстві він тільки те й робив, що збирав безпритульних тварин і ніс додому: то сліпу кішку, то пташеня, що випало з гнізда, то хворе цуценя. Приносив, щоб підлікувати, однак його мати терпіти не могла тварин у домі, а тому як тільки бідолашні починали почуватися краще, доводилось шукати їм інше житло. Він завжди мріяв, що колись матиме великий будинок у селі, де вистачить місця для всіх тварин. Згодом виявилося, що в його сестри алергія на котячу шерсть, і все — прощайте, тварини! — йому більше не дозволяли приносити додому навіть тих бідолах, чий стан був дуже тяжким.