Після дощу

***

Гекторові довелося кілька разів глибоко вдихнути й видихнути, щоб стриматися, щоб не скочити на ноги, не втекти звідси світ за очі, не бігти під проливним дощем, викрикуючи імена своїх дітей, своєї дружини, не вчинити будь-якого безглуздя, щоб їх розшукати, замість того, щоб сидіти, як оце зараз, непорушно і відчувати тепло чашки з чаєм у руках, тоді як якась японка намагається втирати йому в вуха дешеві прописні дзен-істини. Йому здалося, що він божеволіє. Однак щось його утримувало. То що насправді тримав він у себе в руках?

— Така тонка порцеляна, — промовила Іроко, попиваючи чай, — а зберігає тепло. Ви пам’ятаєте, що сталося одинадцятого березня 2011 року?

Голос Іроко долинав до нього здалеку, як через вату. У ньому звучав гнів, якого раніше він від неї не чув. Одинадцятого березня? Він довго думав, аж поки не пов’язав дату з батьківщиною жінки. Так, тепер він добре пригадував той день. Він тоді тільки-но приїхав до офісу, як почув у новинах: землетрус, потім цунамі і вибух на атомній електростанції. Славнозвісна японська ефективність, що не встояла перед могутньою силою природи, десятки кілометрів зруйнованої берегової лінії, величезна територія, заражена радіацією. Новини поступали безладно, неясною залишалася природа катастрофи. Чому атомну електростанцію побудували на березі моря? Чому ніхто не подумав, до яких наслідків це може призвести? Чи, можливо, ризик здавався таким малоймовірним, що його навіть не взяли до уваги? Ота форма пихатості людської раси, що призводить до сліпоти, Гекторові була добре відома: ми — хазяї світу, володарі природи.

— Я тоді мешкала в Наміє, невеличкому приморському містечку. Так вирішив мій чоловік, щоб ми перебралися ближче до його літніх батьків. Мені таке не дуже подобалося, адже мене непокоїло, що ми мали жити поряд із атомною електростанцією. А він з мене кепкував. «Ну, що такого може трапитися? — казав. — Ти начиталася забагато книжок про Другу світову війну». Він мав рацію, мене справді дуже цікавить той історичний період, коли людство наблизилося, як ніколи раніше, до свого кінця. Було сорок шість хвилин на третю дня. Я сиділа вдома, вчила італійську, — дієслова в умовному способі, — аж тут почало трусити. Для мене це було вже не вперше, однак коли подали сигнал тривоги цунамі з наказом термінової евакуації, я відразу подумала про електростанцію. Мене паралізувало від страху.

Іроко дивилася прямо перед собою в порожнечу, поки розповідала; її пальці стискали чашку з чаєм, ніби хотіли її розчавити.

— Все навколо втратило сенс, не було ніякого надійного сховища, навіть думка про чоловіка не допомагала мені вийти із заціпеніння. Я почувалася мертвою, разом з усім, що мене оточувало. Думала про тварин, про річки, дерева, — все зникло б навіки, через повільне і неухильне зараження всіх форм життя, до якого б призвела поява найрізноманітніших чудовиськ. Я не помилялася: система охолодження вийшла з ладу, а вже через кілька годин вибухнув перший реактор. І то був лише початок катастрофи, яка триває й досі. Кохічі, мій чоловік, підхопив мене, як клунок, перекинув через плече і поніс до машини. Ми заїхали по його батьків і подалися з міста, перш ніж інші мешканці вчинили так само, потрапивши на кілька годин у затори на дорогах посеред спричинених землетрусом руїн. Можна втікати від вогню або від урагану, можна втікати від землетрусу, якщо тобі поталанило не опинитися під завалами, але від радіоактивної хмари не втечеш. Префектура Фукусіма була однією із сільськогосподарських територій-годувальниць Японії; там вирощували фрукти й овочі за традиційними технологіями, що передавалися з покоління в покоління. Сьогодні ту заражену землю у жалобних чорних мішках накидано у здоровенні купи — гектари й гектари чорних мішків, набитих отрутою. Сотні років на тій землі не зможе вирости нічого їстівного. Природа поступово повертає собі евакуйовані території, однак рівні радіоактивності такі високі, що ні людина, ні тварина там не зможуть жити. Можливо, колись рослини повернуть до життя той колись квітучий край, але для цього знадобиться так багато часу, що навіть уявити собі важко. Ми здатні за лічені секунди зруйнувати те, що природа терпляче створювала тисячоліттями. Щось не так із нашою цивілізацією, ви не думаєте?

Гекторові здалося, ніби він відчув тепло, про яке говорила Іроко. Тепло від дотику рук до порцеляни.

— Моя реакція на ситуацію була такою, як оце у вас, — продовжувала Іроко, — спершу мене охопила паніка. Я хотіла залишитися, щоб допомагати тим, хто втратив усе, і чекати, коли захворію на рак. Принаймні так від мене була б якась користь. Таке ставлення до катастрофи можна виправдати, але воно тепер уже недостатнє. Слід навчитися дивитись уперед. Нас прийняла до себе родина двоюрідного брата на півдні країни, неподалік від Осаки. У нас не залишилося нічого, ні житла, ні роботи: архітектурна студія, з якою я співпрацювала, збанкрутувала, ресторан, де працював мій чоловік, зачинився. У нас не вистачало духу завести дітей, а тому й наші плани створити велику й міцну родину теж зазнали поразки. Кілька місяців потому померла мати Кохічі; казала, що не може жити вдалині від рідного краю, від землі, яку вони з чоловіком обробляли десятки років. Коли ми розповідали, звідки втекли, люди поглядали на нас скоса, боялися заразитись від нас радіацією, вважали, що ми розносимо заразу, тримали нас на відстані, нам не вдавалося інтегруватись у громаду. Я ніяк не могла викинути з голови евакуйованих — тих, хто, як ми самі, втратив усе майно, а насамперед — гідність і право жити своїм життям. Таке вже було після війни: тих, хто пережив Хіросіму й Нагасакі, — у нас їх називали hibakusha, — зганяли у гетто, тому що боялися їх. Багато хто накладав на себе руки, не витримавши пережитого суспільного тиску. Ніби то ми, жертви, якимось чином несемо відповідальність за катастрофу. Я знаю, що тобі це здається безглуздим, однак такий традиційний устрій у нас в Японії. Народ хоче лише забути те, що сталося, уряд і компанія, якій належала атомна станція, зробили все можливе, щоб зам’яти справу.

— Не думаю, що так роблять тільки в Японії, на жаль, — сказав Гектор. — Досить згадати, як поводяться в Італії з іммігрантами-біженцями, які пристають до наших берегів. Вибачте, що запитую: а де зараз ваш чоловік?

— Це довга історія. Гадаю, зараз він у Парижі, куди його запросили прочитати лекцію в бізнес-інкубаторі для тих підприємців-початківців, які хочуть відкрити власну справу, а потім приготувати вечерю разом з іншим відомим шеф-кухарем із Бразилії — не пригадую його ім’я... Не дивіться на мене так, я ж вам сказала, що історія ще не завершилася. Шість дерев ґінкго вижили після атомного вибуху і ростуть ще й досі. Коли я вперше приїхала сюди й побачила оце дерево, що чекало на мене, то вирішила: я мушу оселитися тут.

Гектор озирнувся довкола. Почув, як дощ тарабанить по даху, і ніби прокинувся від сну. Спробував знову зосередитися на кухлику з чаєм, на своїх руках, на порцеляні, на теплі. У цій жінці було щось незвичайне, якесь внутрішнє світло. Він подумав, що Елені вона б сподобалася. Звідси, з цієї оточеної лісом галявини, світ здавався далеким неконтрольованим хаосом. І в цю мить задзвонив телефон Іроко.