Після дощу
- Автор: К’яра Меццалама
- Жанр: Современная проза
- Дата выхода: 2022
Читать книгу "Після дощу"
**
Спробувала увімкнути світло. Немає. Вирішила запалити вогонь у каміні. Як тільки приміщення почало нагріватися, зняла з себе мокрий одяг, витерлася, вдягнула старі штани, футболку, розтягнутого светра із зеленої вовни з латками на ліктях. Сиділа й дивилася на вогонь. Поступово її охопило заціпеніння. Здавалося, все навколо зникло, розсіялось. Елена подумала про Гектора, про ті далекі часи, коли вони ще кохали одне одного і гадали, що так буде завжди. Про ті давні, майже міфічні часи, коли все здавалося таким легким, а єдиною правдою в житті було їхнє кохання.
Вона втратила відчуття часу, не усвідомлювала, що Гектор із дітьми дуже затримуються. Почорніла дровина покотилася їй під ноги, вивівши її із забуття. Була вже одинадцята ранку, а надворі ніби стояла ніч. Вона спробувала зателефонувати Гекторові, але його мобільний виявився вимкненим. Знову закортіло курити. Вона кинула курити давним-давно, коли завагітніла Сюзанною, а потім їй навіть на думку не спадало почати знову. Взялася нишпорити по шухлядах буфета, сподіваючись знайти стару пачку з цигарками або залишки тютюну. Марно. Хотіла було сісти за роботу, але вже через мить передумала: все одно не змогла б зосередитись, а насамперед — не хотіла розрядити батарею ноутбука. Перемкнула мобільний у режим енергозбереження. Взяла з полиці старий детектив Сіменона, який читала й перечитувала в юності, коли час здавався нескінченним, а стовбур дерева — найзручнішим кріслом. Її охопив незбагненний смуток. Він був спричинений не стільки тугою за минулим, скільки чимось значно глибшим і невідомим, чого й сама не могла описати конкретно, але від чого їй робилося боляче на серці. Відчуття радше нагадувало непоправну втрату. І уникнути її було неможливо — ні їй особисто, ні цілому людству.
Задзвонив телефон. У неї трусилися руки.
— Є новини? — почувся голос Ади.
— Ні.
— Ти вдома? Тут вибило струм.
— У мене теж. Не слід було мені залишати тебе саму, — сказала Елена і розплакалася.
— Та що на тебе найшло?! Я живу самотньо ось уже п’ятдесят років! Гадаєш, я не в змозі дати собі раду?!
— Вибач, Адо. Просто я дуже хвилююся. До того ж оцією нашою нав’язливою думкою завжди й в усьому давати собі раду ми, здається, самі викопали собі могилу.
— Так, звичайно, твоя правда. Однак зараз нам слід докласти зусиль, щоб пережити негоду, пережити космічну бурю й увесь той хаос, який вона викличе.
— Що ти пропонуєш?
Ада помовчала якусь мить.
— Кішка ніби оскаженіла від тривоги, а кімнату знизу затопило, — пробурмотіла вона нарешті таким тоном, ніби соромилася признатись.
— От біда!.. Зараз приїду й заберу тебе.
— Заради Бога, не роби дурниць! Залишайся вдома і чекай на Гектора. Приїдете мені на допомогу, коли увесь цей потоп закінчиться. Я зараз спробую перенести нагору картини, на решту мені начхати. Зателефонуй мені, як тільки вони приїдуть, зрозуміло?
— Так-так, звичайно, будь обережна.
— Не хвилюйся. Будьмо на зв’язку; якщо побачу, що зовсім непереливки, покличу на допомогу сусідів.
— Згода, бувай.