Після дощу

***

Фламінієва дорога[6] почала вихляти, Елена зменшила швидкість, обабіч дороги майданчики для термінової зупинки були завалені сміттям, посеред якого товклися повії, переважно африканки, що ховалися від сонця під зламаними парасольками, сидячи на напіврозтрощених стільцях або дрімаючи на старих лежаках. Від такого споглядання їй стало сумно, накотилася втома. Хотілося зупинити автівку, поговорити з однією з тих жінок, але не вистачало сміливості, як то завжди з нею траплялося. «Та до біса все!» — подумала вона. З’їхала з дороги на одне з тих бридких узбіч і вийшла з машини. Пахло сухим листям, від спеки бракувало повітря. Вона підійшла до жінки, яка курила під деревом і водночас говорила по мобільному невідомою їй мовою. Елена почувалася збентеженою: що вона тут робить? А якщо зараз зупиниться якась машина? Що вона казатиме цій незнайомці? Хотіла було повернутися до своєї автівки, аж тут жінка припинила балачки по мобільному й обізвалася до неї ворожим тоном, вимовляючи слова з химерною римською говіркою:

— Гей, ти! Не бачиш хіба, шо я тут на роботі?! Шуруй звідси!

Жінка була висока, у коротеньких шортах, що залишали оголеними міцні смагляві ноги, і в блискучому червоному топі, який тісно обтягував груди. Елену вразила її зачіска: ціла архітектурна конструкція з численних закручених кісок, яка нагадувала Вавилонську вежу.

— Вибачте, — промовила несміливо Елена, — сигареткою не почастуєте?

— Ти диви! Знайшла кого просити!.. Мене, шо сама ледве з голоду не здихає!

— Так, розумію. Я зазвичай не палю, а тут чомусь раптом закортіло.

— Ти шо, божевільна? Може, он звідти втекла? — запитала жінка, махнувши рукою кудись у далечінь. — Ще й викати мені надумала!.. от чому мені попадаються самі пришелепкуваті?!

— Ні-ні, я не божевільна. Просто... мені дуже погано.

— Шо ж із тобою поробиш? На, тримай. Та якшо хто зупиниться, зникни й не відсвічуй! Ти хоч припалювати вмієш?

Елена кивнула.

— Я колись палила, в юності. Потім пішли діти, подорослішала... покинула, — пояснила.

— Я б і сама покинула, бо дорогі вони, ці цигарки. Та й на пачку дивитися гидко через зображення з чорними легенями на ній... Але потім як подумаю: а шо тоді в мене залишиться доброго? Шо робитиму весь той час, поки стоятиму отут і чекатиму, коли мене хто покличе в машину?

— Ти звідки родом? — запитала Елена.

— Із Малі. Знаєш, де це? Питаю, бо ніхто й ніколи не знає, де воно є, те Малі. Решта дівчат — усі нігерійки.

— Так, я знаю, де Малі. Я колись переклала книжку однієї малійської письменниці.

— Я так і знала, шо ти — з учених, по тобі зразу видно... і як тобі ота книжка, яку ти переклала?

— Дуже сумна.

— Так само, як і наше життя, — стенула плечима жінка. — Шо ж поробиш: коли довелося народитись у глухому селі в задрипаній країні на задвірках Африки, то нічого гарного чекати в житті не доводиться... треба було мені зразу це збагнути... а я...

— А ти?

— А я напридумувала собі дурниць. Європа, Італія, робота... і поглянь, де опинилася: хвойда на купі сміття, — розвела руками кругом себе жінка, — ось вона, моя домівка! Гарна, правда?

У Елени паморочилося в голові — напевно, від цигарки. Вона обперлася рукою на плече повії, щоб не впасти, відчула, як від тієї пахне — деревом і потом, а ще — дешевим парфумом, купленим на базарному прилавку. Сама не знаючи, як і чому, вона опустилася на коліна, впала в обійми жінки і розплакалась, як мала дитина.

— Дай-но вгадаю... твій чоловік завів собі другу... сподіваюся принаймні, шо по хвойдах не таскається. — Жінка розреготалася, сміх у неї був гучний, розкотистий, від якого тряслися груди й ота вежа з волосся на голові. — Вибач, золотко, я тут такого набачилася!

Елена глянула на неї, витерла сльози зворотною стороною долоні, шморгнула носом та й собі розсміялася.

— Деякі чоловіки можуть здатися на перший погляд добрими й порядними, але насправді в усіх одне на думці. І оті, шо вдають із себе таких набожних, як оті, шо в моїй країні... та ні, ті ще гірші. Годі тобі, було б чого плакати! Ось побачиш: ти теж знайдеш собі нового гарного парубка!

— Як тебе звати? — запитала її Елена.

— Рокія, але тут мене називають Лізою, та я не ображаюся. Так мене прозвав один із моїх перших клієнтів. Знаєш, як то буває: я нагадувала йому когось, може, його перше кохання, — хто його зна. — І знову вибухнула своїм розкотистим, щирим сміхом.

— А не боїшся заразитися якимись хворобами?

— Так я ж он яка здорова! — відповіла та, показуючи мускули. — Бережуся, як можу. Поки шо, тьху-тьху, не жаліюся.

— Скільки тобі років?

— Двадцять три.

«Двадцять три роки, а вже стільки життів прожила», — подумала Елена.

Загальмувала якась машина.

— О, а ось і Антоніо — пунктуальний, як той швейцарський годинник. Вибач, золотко, тобі краще забиратися звідси. Не переймайся ти так, мужики — вони такі, не варто через них побиватися, — сказала Ліза, поправляючи топ.

Часу на прощання не було. Елена сіла в машину, звільнивши місце для автівки Антоніо. Дивилась на жінку через дзеркальце заднього огляду, аж поки дорога не повернула.

Не переймайся ти так... Слова Рокії все лунали в її голові. Вона мала рацію, не можна розкисати. Елена збільшила гучність музики по радіо, опустила скло на вікні, натиснула на педаль акселератора і почала підспівувати Едді Веддеру, який так їй подобався. Society, you’re a crazy breed. I hope you’re not lonely without me[7]... Її волосся розвівалося на вітрі.