Після дощу

**

Елена вирішила знову сісти за кермо й поїхати до села, щоб закупитися продуктами. Околиці були такими рідними її серцю, але відчувалося в природі навколо щось чуже, невпізнане, як провісник неминучої катастрофи. Просто перед нею відкривався здоровенний котлован, прелюдія нового жилого масиву: однакові похмурі коробки будинків, цемент і дахи з черепиці у вдавано-сільському стилі, де нові родини марно шукали б сімейного щастя. Долина, особливо той її схил, що належав до регіону Лаціо, зазнала страшних змін в результаті безладного, нерегульованого забудовування. Вона переїхала по мосту через Тибр, що в цьому місці тепер швидше нагадував пересохлий струмок, називати його річкою навіть язик не повертався. Завалені камінням береги заросли бур’янами і ледве не торкалися один одного, вистачило б пари гребків, щоб перепливти з одного на другий.

Вона зупинилася біля супермаркету на околиці селища. Коли стояла в черзі до каси, почула, як хтось назвав її ім’я.

— Добрий день, Елено!

— Ада! — здивовано вигукнула вона.

— Яким вітром до нас?

— Захотіла пообніматися із деревами.

— Дай-но краще я сама тебе обніму! — промовила літня жінка, притискаючи її до себе. Він неї приємно пахло сухими квітами, сніжно-сиве волосся зібране в акуратний пучок. Елена знала її ще з дитинства. Ада працювала лікаркою у лікарні, де померла її мати. А коли пішла на пенсію, перебралася до цього села, щоб присвятити себе численним захопленням, одним із яких було малювання.