Після дощу

***

Джованні почав танцювати. Його ноги легко літали по залитому сонячним світлом лузі. Дерева та кущі навколо правили за бездоганне сценічне оздоблення. Його руки й ноги перетворювалися на квіти, гілки та листя, ніжний вітерець підхоплював його легке тіло, ніби гнучкий і міцний очерет, з його пальців проростали листочки, він розсипав навколо себе пелюстки і розвіював пилок, навколо його голови кружляли метелики. Він нагадував рослину без землі, народжену з неї, з летючим корінням, прозорими, як у бабок, крильцями та невинною грацією квітки, яка щойно розпустилася, незавершену красу плоду, який ще не визрів, паморочливий аромат жасмину, диво насінини, далекий втрачений спомин про те, чого ніколи не було, бджолу, яка гуде над квіткою, запах свіжоскошеної трави — природи, що росте, росте і захищається, не здається до останньої травинки, — пташиний спів, тяжку працю мурашки, мовчазну роботу дощового черв’яка, кору та коріння дерева, холодну воду в струмку, спокійну й тиху — в ставку, квакання жаби, рівномірне дзижчання цикад. Дари природи, неймовірно щедрої, незмінної, безкарно знівеченої.