Танець недоумка
- Автор: Ілларіон Павлюк
- Жанр: Космическая фантастика
- Дата выхода: 2019
Читать книгу "Танець недоумка"
Саме в цей момент Ірма прокричала: «Вмикаю!» — і в кабіні загорілося світло. Щось тонко пискнуло, засвітився світлодіодами пульт, і на головному моніторі ожив анімований герб Корпусу Конкістадорів. Я видихнув.
— Працює! — крикнув я й важко ввалився всередину.
І тільки тут як слід усе роздивився й аж остовпів. Якийсь час навіть не вірив своїм очам. Мої сумніви більше не були фігурами з диму. Вони стали демонами, що вийшли з вогню.
— Ірмо!
Визирнув. Вона досі вовтузилася біля моторного відсіку. Я зістрибнув у сніг і пішов до неї. Ірма саме грюкнула кришкою й відіпхнула ногою візок. Погойдуючись, той самотньо ковзнув у снігову імлу.
— Готово!
— Ірмо! — я взяв її за плечі, бо хотів бачити її очі. — Він двомісний! Катер двомісний!
— Візьмеш її на руки! Летімо!
— Ірмо, до чого тут це! — я навіть трохи струснув її. — Хто посадить шатли?!
— Ти хочеш урятувати свою дочку чи нє?
А я сподівався, що вона пояснить. Скаже, що Капібара й інші в курсі. Що це частина якогось плану. Розкаже, хто опускатиме шатли. Але вона труснула плечима, скидаючи мої руки, і пішла до кабіни.
— Немає часу! Летімо.
— Отже, вирішила втекти? Просто звалити, як тоді, коли намагалася викрасти лінкор! І покинути тут на погибель купу народу!
Ірма підхопила на руки Ельзу й напрочуд спритно залізла в кабіну.
— Залазь! Поговоримо потім!
— Ірмо, тут же повно дітей! Людей! Ми не можемо їх кинути!
— Тут твоя донька! — її очі спалахнули. — Хто ще тобі потрібен?! Летімо!
— Отже, Вандлик казала правду! Ти все набрехала мені!
— Що ти мелеш! — в її очах блиснула лють. — Заради доньки ти вбив людину! Забув? Отож це останній шанс її врятувати! Через добу тут усі помруть!
— Бери не мене! Бери будь-якого пілота. Він посадить один шатл, ми зможемо підняти на лінкор решту…
— Вони не пілоти! Жоден із них!
Мені здається, наступну секунду я просто мовчав, прокручуючи в голові її відповідь ще і ще. Повільно падали великі кошлаті сніжинки. Ельза дивилася на мене, наче все розуміла й наче теж хотіла, щоб я полетів. «Вони не пілоти. Жоден із них».
— Це і є твій план, Ірмо? Тобі потрібен був хлопець з ліцензією, тому що браслет дезертира заблокує керування, щойно ти сядеш у крісло. Ти через це мене чекала?
— Не верзи дурниць, — вона вже не кричала. — Я б не кинула ні тебе, ні її!
— Не бреши! Ти весь час брешеш! Про все! Господи, та в тебе ж навіть не було раку!
— Він був! — Ірма спалахнула, наче я сказав щось образливе.
— Ти переказувала фільм!
— Ти б вирішив, що я божевільна! — в Ірминому погляді з’явилася гіркота. — Так, я не була в лазареті жодного дня. Боялася, що мене знімуть із рейдів і змусять провести залишок життя в ліжку — на препаратах, від яких ти блюєш власними ж кишками, а користі однак немає… Ніхто не знав про хворобу. Навіть мій Нейтан. Діагноз поставив автоматичний модуль — я спеціально залізла вночі. Потім ховала від Нейтана знімки… Коли ставало несила, нажиралася знеболювальних… Дякувати Богу, медикаменти теж видавала автоматика… Пам’ятаєш, я розповідала тобі про матір? Найбільше на світі я боялася, що коли-небудь повторю її долю. І ось, коли це сталося, я була не готова. Зовсім. Розуміла, що вмираю, і не могла цього прийняти. І тоді мені став снитися сон… Той самий… Дуже дивний… У ньому була сунична квітка.