Танець недоумка
- Автор: Ілларіон Павлюк
- Жанр: Космическая фантастика
- Дата выхода: 2019
Читать книгу "Танець недоумка"
6
Вогник сигарети було видно здалеку. Алекс чекав мене біля недобудованого комплексу, в якому Ірма колись виростила женців. Він був на контрольованій території, але тут, як і раніше, було порожньо.
— Бро… — стрельнувши сигаретою в сніг, Алекс міцно мене обійняв. — Я навіть не знав, живий ти чи ні!
— Алексе… — у його ведмежих обіймах було важко говорити. — Тільки чесно: ти не порушив обіцянку, яку дав своїй мамі?
— Щодо наркоти?
— Щодо пилку, якщо точніше. Ти його пробував?
— Ви вже всі задовбали мене цим пилком! Особливо Ірма! Не пробував і не збираюся.
— Це чудово, друже. Просто чудово.
Я присів поряд з Ельзою навпочіпки.
— Сонечко, ти побудеш поки що з цим дядьком, добре? Якщо буде треба, він відвезе тебе на корабель, а я прилечу потім. Домовилися?
Я розумів, якщо вони відлетять без мене, то ми більше ніколи не побачимося. Але не міг допустити, щоб мала про це здогадалася. Потрібно було, щоб вона слухалася Алекса за будь-яких обставин. За будь-яких.
— А ти? — запитала вона. — Я хочу з тобою.
— Сонечко моє… Тато мусить дещо зробити… Думаю, я встигну повернутися. До речі, дядько Алекс — класний пілот…
— Братику, — упівголоса сказав Алекс. — Може, ти спершу зі мною поговориш?
— Просто побудь із нею. Якщо все піде за планом, я заберу її години за дві. Якщо не за планом — тобі доведеться рятувати її замість мене. Хоч так, хоч так, Алексе, ти єдиний, кому я можу довіряти. Єдиний.
— Чому ж я? Через пилок чи що?
— Через пилок. Мені, друже, потрібна допомога. Гадаю, до плану «Б» не дійде, але на стартовому майданчику є двомісний катер. Сьогодні ми перестріляли там усіх женців, і, думаю, нові ще не набігли. Катер готовий до старту. Якщо за дві години я не вийду на зв’язок, піднімайтеся на орбіту й будьте там. Я дам тобі синтез-ядерну гвинтівку… Чув про такі?
Я скинув із плеча свою й простягнув йому.
— Йоханий бабай… — Алекс узяв її з благоговінням на обличчі. — Це ж «Шива»!
— Так. Цілком можливо, на лінкорі будуть проти евакуації дитини… Довго пояснювати… Але хай там як, із «Шивою» ти зможеш їх умовити.
Алекс сахається від мене, як від зачумленого.
— Я, братику, не викрадатиму лінкор!
— Геть здурів. Я й не прошу!
Він збентежений.
— Точно? Ірма звар’ювала на цьому. Ми навіть розісралися. Я пообіцяв здати її Вандлик, якщо ще раз побачу.
Я кивнув.
— Може, так і зробимо. Дай мені дві години. Не скажу, що в мене геніальний план, але є шанс, що сьогодні ми полетимо всі. Узагалі — всі.
Дякувати Алексу, він не став нічого питати. Замість цього здоровань нахилився до Ельзи так, що його величезна голова опинилася на рівні її очей.
— Слухай, мала… Мене звати Алекс. І ми з тобою повинні допомогти твоєму татові. Побудеш трохи зі мною?
Вона подивилася на мене. Потім знову на нього. Раптом кинулася мені на шию й обійняла так, аж я крякнув.
— Я боюся… Я хочу з тобою…
— Я швидко… Обіцяю, що скоро повернуся… Я не можу взяти тебе з собою.
— Я тобі не заважатиму!
— Знаю, доню… Але тобі треба піти з дядьком Алексом. Просто послухайся мене.
Вона похитала головою. У її очах блищали сльози.
— А загадаймо Алексові твою загадку? — кажу. — Він ніколи не вгадає…
— Не хочу… — шепоче Ельза.
— Я, до речі, чемпіон з відгадування! — приєднується Алекс із умисним запалом. — Ну, мала, які в тебе загадки?
Вона махає головою й пригортається до мене.
— Хто як черепаха, але гавкає? — питаю замість неї. — Ану, дядьку Алексе, напруж мозок!
— Ну… Це черепаха, яка кашляє!
— Ні, друже, геть мимо! — кажу йому в тон і по-змовницькому зазираю Ельзі в очі. — Скажемо йому?
Вона мовчки притуляється до мого обличчя. По Ельзі не видно, що вона плаче. Тільки щоки мокрі.
— Доню… — я цілую її. — Усе буде добре. Обіцяю тобі.
Правду кажучи, я чекав істерики. Але вона просто відступила на крок, стиснула губи й кивнула. А потім простягнула Алексові руку, і вони вдвох пішли туди, де виднілися вогні центрального сектора. І я вже відвернувся, аж раптом він гукнув.
— Гілю!
Я аж здригнувся. Злякався, що він передумав. Але ні. Алекс біг до мене незграбним підтюпцем важковаговика, а Ельза чекала його, опустивши голову.
— Що таке позамежне гальмування?
— Що?
— Позамежне…
Я зупинив його:
— Та я зрозумів. Довго пояснювати. Термін такий у фізіології.
— Ірма весь час повторювала, коли вмовляла мене звалити звідси. Гальмування, гальмування, гальмування. Я подумав, це важливо.
Я пожував губами.
— Дякую. Важливо, так. Але до цього не дійде.
Він поплескав мене по плечу і побіг до Ельзи. Я дивився, як вона дає йому руку, намагаючись відігнати задушливе передчуття біди.
Вікна Ірминого котеджу — темні. Утретє тисну на кнопку дзвінка. Тиша. Виймаю рацію.
— Ірмо…
Рація мовчить.
— Ірмо!
Нарешті, динамік хрипко озивається:
— На зв’язку.
Квапливо підношу рацію до губ, наче вона може передумати говорити:
— Ти де?
— Удома.
— Відчини, це я дзвоню.
Шлюз цього разу активовано — він довго сичить вакуумними прокладками, потім клацає замок, й Ірма відчиняє. На вигляд вона втомлена й розгублена. Мерзлякувато кутається у накинутий поверх форми картатий плед. Її погляд мигцем сковзнув по моєму обличчю й кинувся шастати в мене за спиною.
— Де донька?
— У безпеці. Впустиш?
Ірма ще раз оглядає мене. Цього разу від голови до ніг.
— Навіщо?
— Поговорити. Я без зброї.
— Де вона? — знову повторює Ірма.
Ігнорую запитання й мовчки ступаю всередину. Вона відходить, пропускаючи мене.
Занурююся в такі знайомі тонкі запахи її житла. Хитросплетіння ароматів парфумів, кави і чистоти. Ще недавно, коли я переступав цей поріг, кров стугоніла у мене в скронях. Тепер усе перевернулося з ніг на голову. Кров і досі стугонить, але причина інша.
Вона сідає на табуретку, не зводячи з мене погляду. Теж сідаю. Якийсь час ніяково мовчимо.
— Ірмо, що робитимеш далі?
— А ти?
Знизую плечима. Усе це не має значення, тому що я прийшов спитати про інше. Але не знаю, як поставити це запитання. Бо воно ідіотське.
— Я бачила, ти забрав термос, — каже Ірма, ніби між іншим. — І що Вандлик? Зраділа?
— У ньому була кава…
Вона всміхнулася своєю найкращою усмішкою. Я кисло розтягнув вуста.
— Чому ти весь час мені брешеш, Ірмо?..
Вона мовчить, і від цієї мовчанки всередині мене ворушиться огидний черв’ячок страху. Страху, що я не помиляюся.
— Чого ти хочеш? — кажу я, але це знову не те запитання.
— Невже неясно? Я хочу жити! Побачити Землю разом із тобою. Із твоєю маленькою донькою, яку, якщо ти дозволиш, я колись назву нашою. Нашою з тобою.
Якщо чесно, найбільше на світі мені хотілося якнайдалі відкинути всі запитання, повернутися з Ірмою й Ельзою на стартовий майданчик, сісти в катер і виконати захопливий своєю простотою план…
— Як її звати? — запитав я, поки мене остаточно не накрила майже гіпнотична пелена її чарівливості.
— Кого? — здивувалася Ірма.
— Як звати мою доньку? Ту, яку тобі хотілося б назвати своєю. Як її ім’я?
Вона дивилася на мене й кліпала очима.
— А мене як звати? — запитав я, і від хвилювання аж губи пересохли. — Не пам’ятаєш?
Ірма блукала очима по кімнаті, наче сподівалася знайти відповідь на стінах.
— У тебе проблеми з іменами, так? З усіма іменами, які ти почула після виходу з глибокого заморожування. Адже ім’я Вандлик ти пам’ятаєш прекрасно… Чи ти й у заморозці не була, га?
Вона мовчала.
— Я б запитав, чому в тебе такі проблеми, але саме питання «чому» заганяє тебе в глухий кут. Так? Ти або мовчиш, або кажеш своє ідіотське «чому — бо мараму».
Я облизав губи, перевів подих і нарешті випалив те, що потрібно було запитати відразу, як Ірма відчинила двері:
— Скажи мені правду! Ти — химера?
Ірма розреготалося. Чесно кажучи, я видихнув. Вона підвелася, дістала з кухонної шафки дві чашки, клацнула чайником і діловито зашурхотіла пакетиками чаю. Я почувався ідіотом, прокручуючи в голові своє останнє запитання. Не треба було так у лоб, мабуть…
— Що тобі наговорила Вандлик? — запитала вона, наливаючи нам чай.
— Про тебе?
— Ні, лейтенанте. Про тебе.
Я струснув головою, відчуваючи, що сенс від мене вислизає. І, напевно, мав вигляд послідущого йолопа, бо Ірма знову пирснула зі сміху.
— На, — вона тицьнула в руки гарячу чашку й сіла навпроти.
— Що тут смішного, Ірмо?
— Я бачу, ти й справді нічого не зрозумів.
Хотілося нагримати на неї. Так сильно, що я стиснув кулаки, аж нігті вп’ялися в долоні.
— Ти можеш нормально все пояснити чи ні?! — я запитав це навмисно неголосно, щосили стримуючи лють.
Замість відповіді вона неквапно надпила чай, — наче спеціально випробовувала мій терпець.
— Лимон… — Ірма знову підхопилася, так безтурботно, наче нічого важливішого не було. — Лимон забула!
І терпець увірвався.
— ЯКОГО ЛИСОГО ТИ МОРОЧИШ МЕНІ ГОЛОВУ!!! — я виплеснув у цьому крикові все разом — і сором за свої дивні запитання, і прикрість через її нескінченну брехню, і втому, і страх. — Я вже нічогісінько не розумію!!!
Вона обернулася, неначе я дав їй стусана. Усмішка геть-чисто випарувалася з її обличчя. На мить вона закусила губу, а потім сказала тихо й злостиво:
— Зараз зрозумієш.
І підскочила до мене, немов збиралася зацідити ляпаса. Схопила за руку — я ледь встиг поставити чашку, потягла до кухонного столу й притиснула моє зап’ястя тильним боком до стільниці, наче збиралася ворожити по руці. Тільки тримала занадто міцно.
— Що ти робиш?.. — я спробував вивільнити руку.
— Дивися!
На долоні виднілися залишені нігтями білі півмісяці. У складках шкіри темнів бруд. Згадалося, як Віра казала, мовляв, «навіть по лініях на руці видно, який ти впертюх».
«Впертий», — виправив я.
«Вперта людина — це та, яка наполегливо відстоює свої погляди», — сказав Вірка таким тоном, ніби заперечувала.
«Ну, правильно…»
«А коли як баран — це впертюх!» — і дзвінко зареготала. Тоді вона часто реготала. Як це давно…
Ірма нахилилася кудись під стіл і ще дужче натиснула на пальці, налігши всією вагою. Стало боляче.
— Поглянь, лейтенанте, що буде.
Тут вона випросталася й раптовим, різким рухом ударила мене по зап’ястю. Трохи вище долоні. Так різко й хльостко, що я й схаменутися не встиг. Подумав — пальцем. Тільки звук був інший. Не дзвінкий «ляп», а твердий і короткий «бац». Мене наче пронизало струмом — аж до плеча. Відчуття було таке неприємне і сильне, аж я відскочив.
— Ти що! — вигукнув, притуляючи руку до грудей.
Зір з якимось болісним пробуксовуванням зафіксував величезний десантний ніж, що стирчить із пластикової дошки. Не знаю, звідки вона його витягла… Але по той бік чорного матового леза на білій пластиковій дошці… лежала в калюжі крові моя власна кисть.