Танець недоумка

20

Я запхав залишки кокона глибше в сміттєвий контейнер на іншому кінці табору, а потім блукав територією ще десь з пів години, а може, й більше — пішов додому, тільки коли зміг остаточно заспокоїтися й угамувати вир у своїй голові. Ми з Алексом усе зробили правильно. Зараз проблему з новим вилупленим із кокона так чи так розв’яжуть. А причину, сподіваюся, ми з Ірмою знатимемо вже сьогодні ввечері. І тоді я вирішу, що з цим робити.

Небо вже посіріло. Віра не спала — я застав її на кухні. Вона сиділа на стільці з ногами, обхопивши коліна.

— Віро? Щось сталося?

— Кавоварка зламалася, — байдуже сказала вона, але з її тону я зрозумів, що вона ледь не плаче.

Я присів перед нею навпочіпки. Запалені очі, припухлі повіки, сіре від утоми обличчя.

— Ельза? — здогадався я.

Вона кивнула й розридалася. Я обійняв її.

— Знову ходила? І ти злякалася…

— Не просто ходила, Гілю… — замотала головою Віра.

— Тобто — «не просто»?

— Я підійшла до неї й обійняла, як ти розповідав. Обійняла й чекаю, щоб вона заснула нормально…

Віра судомно вдихнула і знову розплакалася. Я взяв стілець і сів навпроти неї:

— А вона?

А вона не заснула. Ельза стояла прямо, немов проковтнула ціпок. Віра обіймала її й гладила по голові, але обличчя малої було звернене у лише їй видиму далечінь, а під повіками металися туди-сюди очні яблука. Тоді у Віри вперше промайнуло це дике щодо власної дитини почуття — страх. Легким дотиком він обпалив її десь глибоко в грудях або навіть ближче до хребта, а на плечах повиступало стільки сирот, наче на них осів іній. Від цього Віра мимоволі випустила доньку з обіймів і сторожко відсахнулася.

— Гілю! — покликала вона.

Спершу неголосно, боячись налякати Ельзу. Потім наполегливіше. І нарешті, перелякана тим, що коїться, та водночас розлючена моєю мовчанкою, Віра гаркнула так, що відзвук її крику відгукнувся у вухах високою монотонною луною:

— Гілелю!!!

Ельза навіть не сіпнулася. Ні на секунду не припинили бігати під повіками її зіниці. Тільки потім Віра зрозуміла, що мене немає вдома.

— Ну, крихітко… Мама з тобою… — Віра знову обійняла Ельзу. — Іди до мене…

І, взявши дитину на руки, віднесла її в ліжечко. Дбайливо опустила на простирадло, узяла за край її розмальовану зірками ніжно-бузкову ковдру, щоб укрити. Але так і завмерла. Занадто дивний це мало вигляд. Занадто страшний. Ельза лежала, як поклали: на спині, випрямлена, як стріла, зі спрямованим угору личком і з очними яблуками, що танцювали під повіками. Схожа зовсім не на дівчинку, яка спить. А радше… Радше на…

Віра так і не змогла вимовити слово «труп». Вона кілька разів намагалася підійти до нього з різних боків, але щоразу шпорталася, не в змозі вимовити таке про свою дитину.

Розповідаючи це, вона торкалася обличчя мимовільними нервовими рухами, що видавали весь той жах, який вона намагалася подолати вночі, але, очевидно, не подолала й досі.

— Я почала тобі дзвонити… — продовжувала Віра.

— Не було дзвінків, Віро…

— …А твій телефон біля ліжка валяється!

Я механічно ляснув себе по кишенях. От чорт.

— Я в паніці просто… З Ельзою — кошмар, ти — кудись дівся… От де ти був?!

— На складах.

— Де?!

— Там одна проблема виникла…

— І без тебе нікому розібратися?! У мене таке відчуття, Гілю, що ти єдиний біолог на планеті!

— Вибач, я ж не знав, що таке… Навмисно тебе не будив…

— Я почекала трохи… — Вірин погляд знову вп’явся в порожнечу. — Ельза… Лежить начебто б спокійно… Очі тільки бігають… Моторошно так… Ну, я вкрила її… І вирішила вже йти спати. А вона як… Як…

Тут Вірині плечі затряслися, й вона розридалася. Я обійняв її. Вона пригорнулася до мене, і я відчув її сльози в себе на шиї.

— Тихо, тихо… Що там сталося, Віро? Що «як»?

— Як закричить… Голосно так… Обличчя звернене в стелю, очі заплющені, зіниці під повіками бігають туди-сюди, а вона рот відкрила й верещить просто… Моторошно… Я кинулася до неї. Ельзо, кажу, донечко… Мама тут, Ельзуню… А вона кричить і кричить… Кричить і кричить…

Віра спробувала стримати сльози, але стало тільки гірше, і вона хрипко й надривно розплакалася вголос. Я не заважав їй.

Нарешті вона заспокоїлася, узяла серветку, що я простягнув, і витерла сльози.

— Я не знала, що робити… Думала, може, треба дзвонити в госпіталь… І тут її немов вимкнули — замовкла і все… Я поплакала трошки. Заспокоїлася. Ельза ніби спить. Думаю, піду і я спати… Лягаю, аж тут — я відчула щось. Обертаюся — й ледь серце не вискочило! Ельза просто за спиною стоїть. Я аж підстрибнула. Вона стоїть зі своїми очиськами, що бігають… А підійти до неї боюся. От чесно! І сама думаю, треба ж таке — боятися власної дочки! А однаково страшно… Потім підійшла, звісно… Обійняла її знову… А вона відразу — раз і заснула…

— Я не міг не піти, Віро. Думав, туди й назад…

— Тільки на твоїй роботі, Гілю, якщо щось із тобою станеться, про тебе ніхто й не згадає. Поховають із почестями, як тих хлопців… Тому що, крім нас, ти нікому не потрібний. А коли ти потрібний нам — тебе ніколи немає. Ти — на роботі. Розумієш?

Вона зіщулилася на табуреті, обхопивши руками плечі, ніби змерзла.

— Сьогодні ж поведи її до лікаря, — сказав я. — Будь ласка…

Через три години, коли ми з Ірмою вже були в транспортері на добрячій відстані від Контуру, сталася ще одна подія, про яку я довідався значно пізніше. Мабуть, інакше як «моторошна» про неї й не скажеш. Це було в їдальні. О пів на дев’яту ранку там уже зібралося повно народу. І ось у їдальню буденною ходою ввійшов і став у загальну чергу не абихто, а вбитий капрал Нобухіко Окамура.

Не можна сказати, що здійнялася паніка абощо. Більшість і так вважала, що Окамура живий, хоч і мав би лежати в реанімації, а зброї у японця не було. І все ж побачити його отак запросто в їдальні не очікував ніхто. До того ж на капралові був украдений на складі й одягнутий на голе тіло білий малярський комбінезон розміру «XS», який не сходився в нього на грудях і підскочив майже до колін на ногах. Тож усі покинули свої справи і витріщилися на нього. Окамура, не кажучи ані слова, взяв тацю, набрав дві тарілки відвареного м’яса й сів на своє звичне місце — навпроти Дженкінса, який саме допивав каву. І отут Дженкінс закричав.

Річ у тому, що саме вчора проводили офіційне впізнання — для протоколу. І Дженкінс побував у морзі. Тіло Окамури було сильно покалічене, але передня частина голови ціла. І ось зараз капрал, ще вчора мертвий-мертвісінький, сів навпроти Дженкінса й став жерти м’ясо руками і гарчати, що невластиво навіть представникам такого суворого армійського класу, як капрали.

Безпомічний крик вирвався з грудей Дженкінса раніше, ніж він сам усвідомив, що кричить, але відразу, метнувшись короткою луною, обірвався — Окамура блискавичним рухом викинув уперед руку і схопив Дженкінса за горло. Стало приголомшливо тихо. У цій тиші булькання бідолахи Дженкінса видалося якимось неприродно дзвінким. Ніхто не рушив із місця, щоб йому допомогти. Скуті незбагненним, непереборним, майже забобонним жахом, нечисленні відвідувачі дивилися на це все з тупою увагою акваріумних рибок. Потім вони казатимуть, що просто не встигли кинутися на допомогу, та насправді німа сцена тривала майже пів хвилини. Потім Окамура, який увесь цей час не припиняв запихати вільною рукою собі в рот варене м’ясо, відпустив Дженкінса. Судомно вдихнувши, той із гуркотом став навкарачки й зайшовся кашлем.

Очевидно, про появу капрала хтось одразу повідомив у службу безпеки, бо, коли Окамура спустошив обидві тарілки й приніс собі повну тацю тістечок, у їдальню в супроводі шістьох озброєних до зубів «чорних рукавів» увійшла старший офіцер контролю Ніколь Енджела Вандлик. Упевнившись, що перед нею справді Окамура, вона, піднявши стілець, який перекинув Дженкінс, обережно сіла навпроти нього. Дженкінса відразу кудись повели двоє її бійців.

Капрал перестав жувати і загарчав, як кіт, присунувши тарілку з тістечками ближче до себе.

— Смачного, капрале, — незворушно сказала Вандлик.

— Смачного, капрале, — відповів той, досить точно копіюючи її інтонації.

— Як ви почуваєтеся?

— Як ви почуваєтеся, — відповів капрал і знову продовжив жувати тістечка, запихаючи їх до рота цілими.

Вандлик підвелася й набрала повітря в груди, вочевидь збираючись дати якесь розпорядження своїм бійцям, аж тут Окамура виблював просто на підлогу все, що він устиг з’їсти. Його обличчя стало бліде, як віск. Він розгублено дивився на неперетравлену їжу на підлозі, нервово витираючи губи.

— У госпіталь його, — скомандувала Вандлик штурмовикам, а потім голосно звернулася до всіх. — Вам доведеться затриматися й підписати деякі документи! Цей інцидент залишиться нашою з вами таємницею.

За п’ять хвилин по тому «чорні рукави» заводили Окамуру через чорний вхід госпіталю. Він видирався так, що малярський комбінезон на ньому порвався й тепер звисав довгим шматтям з його стегон, а витатуювані чорні дракони звивалися на роздутих м’язах спини, наче зійшлись у двобої. Їм назустріч трапився фельдшер, який за потреби виконував і функції місцевого патологоанатома. Саме він учора приводив на впізнання капралового сусіда Дженкінса. Напевно, через склад розуму, медик був не так вражений самим фактом воскресіння покійного японця, як немислимим, з погляду механіки, фактом його самостійного звільнення з секції в морзі — та секція мала ззовні простий, але надійний засув. Отже, побачивши капрала в супроводі «чорних рукавів», фельдшер передусім подався в морг, розташований у підвалі, щоб прояснити цю дивну обставину.

Засув потрібної секції був абсолютно цілий. Збентежений цим фактом, наш медик машинально відімкнув і знову замкнув дверцята, а потім, без будь-якого сенсу, їх відчинив. Усередині, на висувній металевій полиці, лежав труп капрала Окамури, передня частина голови якого залишалася досить упізнаваною, натомість задня була повністю відсутня. Не покладаючись на спотворені смертю риси обличчя, медик узяв капрала за плече й трохи підняв, — на спині покійного у вигадливому танці переплелися двоє витатуюваних чорним драконів.