Танець недоумка
- Автор: Ілларіон Павлюк
- Жанр: Космическая фантастика
- Дата выхода: 2019
Читать книгу "Танець недоумка"
Мені здається, у спробу розплющити очі я вклав усі свої сили… Але розплющив їх усе в тому ж сні.
Ірма дивиться на мене зацікавлено.
— Як ти здогадався?
— Про що?
— Про те, що ми запопали твою доньку, — уточнює Ірма.
Я бачу це… Бачу, як Віра біжить із завзяттям марафонця, пригортаючи до себе Ельзу, яка виривається й кричить від жаху… Я бачу це так само чітко, як бачив смерть Нейтана. Бо в цей момент я і є Віра. І в моїй голові є тільки напрямок і нічого більше — моторошна дзвінка темрява.
— Це ж ти звільнила Віру в мене вдома, так? І це ти підклала мені в кишеню електронний ключ, коли відправляла туди.
Ірма посміхається:
— Твій батьківський інстинкт міг усе зіпсувати. Ти мусив загинути.
«Не можна з нею говорити! — волає голос у моїй голові. — Треба негайно… Терміново щось треба…»
Думка про те, що саме треба, дивним чином вислизає. Я намагаюся впіймати її, але весь час вигулькує одна й та сама відповідь — треба на роботу. Так ні ж! Не на роботу… А куди? На співбесіду… Здається, у мене сьогодні співбесіда…
«Бгулим!» — чітко промовляє в кутку кулер, проковтнувши чергову порцію бульбашок. Шеф СБ, що його спітнілі щоки неприємно здригалися за кожного поруху, наповнює стаканчик й повертається до мене.
— А як там у вас чутливість правої руки? Не буває оніміння в пальцях чи чогось такого?
Я здригаюся. Худий менеджер навпроти киває, мовляв, ну, хлопче, скажи жирному, що все добре, — і тебе взяли! Я замислено потираю руку. Чутливість відновилася на сто відсотків, тому… Думаю, це просто неврит, і мені не варто нічого приховувати… Але щось не так у самому запитанні… Щось не так, і це дуже важливо.
«Бгул-гулим-гим!» — каже кулер, бо жирний знову пхає під кран свій стаканчик.
— Хіба я щось казав про руку?
— Що? — товстун здивовано дивиться на мене.
— Чому ви запитали про руку?
Він безпомічно кліпає. Таке відчуття, що я поставив йому найскладніше запитання в його житті.
— Чому… — він дивиться на менеджера, наче чекає підказки, але той лише розгублено тре прищавий лоб і мовчить. — Бо мараму…
Я підхоплююся, й стілець гучно падає на підлогу. Сон! Чортів сон, і я досі всередині своєї голови!!! Я кричу, обхопивши скроні, і намагаюся прокинутися. Здається, від напруги болить навіть спина. Десь удалечині чую власний низький грудний крик — протяжливе, ніби передсмертне, «и-и-и-и-и».
І прокидаюся. Реальність обрушується на мене запахами і відчуттями, такими чіткими і явними, що сумнівів більше немає. Прокинувся.