Танець недоумка
- Автор: Ілларіон Павлюк
- Жанр: Космическая фантастика
- Дата выхода: 2019
Читать книгу "Танець недоумка"
18
Квітучі луки колихалися під поривами спекотного вітру, як ледаче ранкове море, і комахи роїлися над ними великими бризками. Я дивився у вікно, яке було чомусь дуже близько, біля самісінького обличчя. Скло вкрите брудними розводами. Нещільно зачинена пластикова рама, м’яко постукуючи, ходила від протягу туди-сюди.
Мені було три роки. Очевидно, я лежав на чомусь високому, бо, просто повернувши голову, міг бачити за вікном луки. Може, це був якийсь стіл… Тоді я про це не думав. Я дивився на великого чорно-помаранчевого метелика, що бився об вікно з мого боку, намагаючись пролетіти крізь брудне скло й опинитися там, на луках.
Зовні долітали крики і стукіт, гудів якийсь мотор… Я чув таке одного разу. Ми йшли з татом, і він сказав: «Бачиш, це будівництво». І я запам’ятав слово й цю какофонію звуків, яка розліталася над складеною з білої цегли будівлею без даху та вікон.
«Будівництво», — подумав я й спробував підняти голову. Але виявилося, що найменше напруження м’язів негайно озивається гострим болем десь у попереку. Таким сильним, аж захотілося плакати. Я спробував гукнути маму, але рот був геть сухий, і крикнути не вдавалось. Язик немов прилип до щік. І тоді я заплакав. Заплакав так голосно, як міг, щоб мама почула й прийшла.
Але мама не приходила.
Я пам’ятав, що ми були в торговельному центрі. Здається, тоді я не знав конкретно цих слів, але зміст був саме такий. Ми з мамою ходили по магазинах, а потім вона купила мені морозиво й сказала: «Посидь тут, я зараз повернуся». Й пішла. Потім підійшов якийсь чоловік. Він тримав на руках песика — кучерявого й рудого. «Жовтий!» — подумав тоді я й дуже здивувався, що такі бувають. Хотів показати цуцика мамі, але вона ще не повернулася. А той чоловік сказав, що в нього ще є песики, навіть кращі за цього. І я можу обрати собі будь-якого й принести мамі. І це буде сюрприз… Він узяв мене за руку, і ми пішли. Я намагався на ходу гладити песика, якого чоловік тримав на руках, а він дозволяв мені й усміхався. Тільки ніяких інших песиків не було. Був іще один чоловік, із дуже злим обличчям, — він схопив мене й затягнув у машину. А далі — не пам’ятаю. Тільки те, як я кричав.
…За вікном ряботіли під ударами вітру квітучі луки, і метелик не покидав безуспішних спроб полетіти туди, обмахуючи оксамитовими крильцями брудне скло. Я проплакав уже досить довго, але мама так і не прийшла. Метелик усе ближче й ближче підлітав до щілини між стулками, яку протяг то дбайливо розкривав для нього, то раптом різко захряскував. І я подумав, що, коли щілина збільшиться, він зможе вилетіти. І тоді відразу ж прийде мама. Так я вирішив. І дуже переживав за метелика, щоб він скоріше полетів і щоб скоріше прийшла мама.
І коли стулка знову відчинилася, метелик і справді ковзнув у щілину. Я чекав, що він зараз полетить на луки, а я дивитимуся. Але тут протяг передумав. З неприємним хрускотом стулка розчавила нещасного метелика, і він так і залишився в заповітному просвіті, за пів сантиметра від волі. Повітря тріпало його крила, і вони конвульсивно смикалися в останньому польоті, а віконна стулка відчинялася й причинялася знову й знову, наче з люті не могла зрозуміти, що чорно-помаранчевий сонцевик мертвий. І завдавала удар за ударом. Удар за ударом… Я ридав і хрипко кликав маму.
Світ навколо вкрився сірою пеленою й наче віддалився. Я не розумів чому, але звуки будівництва тепер долинали як через товсту подушку. А я — немов провалювався кудись. Тоді я ще не знав про смерть. І точно й гадки не мав, що таке внутрішня кровотеча. Але було страшно. Дуже страшно.
Тріпотливі крила мертвого метелика — останнє, що я тоді побачив.
Батьки розповідали мені про цю подію, але я не пам’ятав її. Ніколи до цього дня. І ось тепер вона зринула в пам’яті так чітко, ніби сталася вчора.
Вочевидь, тоді хтось зламав медичну базу даних. Не так і складно в наш час. І цей хтось побачив, що в мене четверта група крові з негативним резус-фактором. Так само, як і в тієї дитини, що її організм відторгав синтетичні імплантати. У дитини, батьки якої знайшли гроші, щоб заплатити, і сили, щоб не ставити запитань.
Нирку вирізали вночі, а вдосвіта мене покинули відходити від наркозу в сторожку на пустирі. Батькам навіть подзвонили. Мама часто промовляла фразу «Спасибі хоч за це», і слово «спасибі» завжди мене обурювало.
Усе життя моїм останнім спогадом про ту подію були двоє чоловіків у машині, а першим після нього — біль і нудота в лікарняній палаті.
У палаті була мама. Я застогнав, а вона відразу ж поклала на чоло прохолодну руку й стала повторювати: «Усе добре, усе добре». Я не пам’ятав сторожки. Не пам’ятав, як чіплявся за життя. І як з останніх сил кликав її, думаючи, що кричу на пів світу, а насправді ледь шепотів. І, найголовніше, не пам’ятав, як подумав, що вона ніколи не прийде.
Тому там, у палаті, я не зрадів. Не подумав «нарешті». Я думав лише про те, що мені боляче. І що мене обдурили з тим песиком погані люди, а мами поруч не було. А зараз мені погано й страшно, але вона каже, що все добре…
Очевидно, все життя відтоді я прожив з підсвідомою переконаністю, що все — погано. Адже епізод у сторожці, викреслений з переліку спогадів, насправді нікуди не подівся. Навпаки: він провалився глибше, на дно підсвідомості, і став головним і найстрашнішим досвідом мого життя. І цей досвід упевнено говорив: ніхто не врятує й ніхто не допоможе, хоч би як сильно ти чекав. Усе скінчиться погано, навіть якщо ти до останнього відмовляєшся в це вірити. За пів сантиметра від волі тебе розчавить віконна рама. І ти помреш на самоті, навіть якщо ще не знаєш значення слова «смерть». Бо до трирічного хлопчика в сторожці порятунок так і не прийшов.
Я зрозумів усе це так само чітко, як і те, що опритомнів у темному підвалі госпіталю на планеті Іш-Чель. Отже, точно знаю, де я й що тут роблю, навіть не розплющивши очей. Жодної дезорієнтації або страху. Я в коридорі, де повно женців. І маю намір вибратися з нього дуже скоро. Тому що більше не буду тим хлопчиком, який помер.
Тепер я той, хто дочекався.
Частина 4
Час родитися