Танець недоумка

— Капібара все бере на себе. Забираємо зброю й валимо.

— Я б не хотів, щоб хтось постраждав… Ми ж ніби йдемо на це заради них же.

— Ти йдеш на це заради доньки, — Ірма відвернулася.

Її правда.

Попереду нас залишалося людей зо п’ять. Капібара давно був усередині. Я дивився, як перевіряють металошукачами тих, хто проходить. І подумав про свою штучну нирку. Якщо їхній прилад досить чутливий, вони помітять і захочуть документ. З’ясується, що в мене немає ключ-картки, а потім — що мене взагалі не має бути поміж живими. Не знаю, чи є в базі позначка про арешт… Байдуже. Вони все одно викличуть службу безпеки.

Мабуть, слід сказати про це Ірмі. Але усвідомлення, що зробити однаково нічого не можна, змушувало мене просто стояти, притискаючи до себе доньку, і чекати. Буде як буде. Ірма взяла мене під руку й поклала голову на плече. Хоч як це дивно, стало затишно й добре.

Від групи «чорних рукавів» відокремився конкістадор із собакою й пішов у наш бік. Та жінка — вона стояла просто переді мною — стала якось дивно посмикуватися й тупцювати на місці. Перша думка була, що вона хоче в туалет. Навіть подумав було — добре, що ми її пропустили. Вівчарка зосереджено нюхала повітря. Її навмисно вели дуже близько до черги. Аж раптом собака підняв свої розумні очі і кинувся вперед навіть не з гавкотом, а з якимось гортанним виттям.

Конкістадор натягнув повідець так сильно, що в нього на шиї набрякли вени. Жінка відсахнулася й налетіла на мене, ліктем ударивши Ельзу. Та прокинулася й голосно заплакала. Пес клацнув зубами й розлючено завалував у наш бік.

Усе це сталося за одну секунду. Конкістадор схопив вівчарку за нашийник двома руками й насилу відтягнув.

— На перевірку! — гаркнув він. — Ви четверо!

Він показав на нас з Ірмою, жінку й ще якогось чоловіка позаду. Кілька «чорних рукавів» клацнули гвинтівками й побігли до нас.

— Відходьмо вбік! — скомандував конкістадор. — Не затримуймо!

Жінка заметушилася ще сильніше. Так ніби їй уривався терпець. Підбіг високий хлопець з валізкою. Я здивувався, упізнавши в ньому нашого Антона. Він відкрив валізу на коліні і витяг кілька білих «ручок»-тестерів. Раптом я зрозумів, що він неминуче впізнає мене і, як мінімум, здивується, що я не під арештом… Секунду я був у ступорі і, здається, не дихав.

Аж тут мене осяяло. Відвернувшись від Антона, я підійшов до конкістадора з собакою й показав йому пучку вказівного пальця. На ній було видно слід від проколу й характерний синець, залишений тестером.

— Ось. Уночі проходив.

Він оглянув палець, із сумнівом пожував губами й, очевидно, вирішив, що тестери треба економити.

— Проходьте, — і нетерпляче хитнув головою. — Дитину віддайте мамі.

Мимоволі всміхнувся від того, що він назвав так Ірму. Вона теж усміхнулася — трохи зніяковіло. Намагаючись не видати свого полегшення, передав їй Ельзу. Пройшов уздовж черги й став чекати. Антон у мій бік не дивився. Привітався з Ірмою, зробив тест чоловікові, який стояв позаду. І раптом Ірма тривожно повернулася до дивної жінки.

— Що з вами? Вам погано?

Та щось бурмотіла. Тепер, коли на неї звернули увагу, вона злякано замовкла. Аж раптом сказала голосно, ні до кого не звертаючись:

— Капібара все бере на себе!

І відразу додала, розсіяно поглядаючи довкола:

— Я б не хотів, щоб хтось постраждав!

— Леді, підніміть руки, щоб я їх бачив! — гаркнув конкістадор із гвинтівкою, прикладаючись до прицілу.

Знову зайшовся розлюченим гавкотом собака. Юрба сахнулася вусібіч. Ірма, притуливши до себе Ельзу, підбігла до мене.

— Химера, — сказала вона пошепки. — Роби, що я скажу. Заткни вуха пальцями й роззяв рота, як під час вибуху! Роби! Буде дуже хотітися витягти пальці. Витягнеш — помреш! Ти зрозумів?!

— Боже, а Ельза! — я повернувся до доньки, яка теж здивовано дивилася в бік тієї жінки. — Ельзо, іди до тата, доню. Я затулю тобі вушка…

— Ні! — Ірма смикнула мене за куртку. — Я сама! Роби, що кажу!

— З глузду з’їхала!

Я опустився перед Ельзою навпочіпки.

— Буде дуже гучно, доню, — і затулив її маленькі вушка великими пальцями, так, щоб зуміти втримати її голову, якщо вона стане вириватися. Тільки б витримати самому…

— Гілю! Ти не зможеш! — Ірма сіла поруч, говорила квапливо, весь час озираючись туди, де стояла під дулами гвинтівок дивна жінка. — Я понад рік вживала пилок. Пам’ятаєш? Мій організм витримає. Твій — ні. Заткни вуха, а я подбаю про Ельзу.

Вона кинула ще один погляд через плече, але так і завмерла, наче в неї заклинило шию. Між губ жінки з’явилося щось, що нагадувало лапки здоровенної комахи. Чотири, завтовшки з мізинець, — вони розтягли їй рота, як стоматологічні розпірки, оголивши зуби й рожеві ясна. Я чекав, що зараз із рота покажуться головогруди якоїсь тварюки, аж ось зауважив, що її зуби зімкнуті, а чотири «лапки», насправді, ростуть із ясен. Вони розсовувалися дедалі сильніше й робилися довшими, розтягуючи губи й щоки до якогось неймовірного ступеня. Я аж скривився, наче відчувши біль, який би мала оце відчувати людина. Але ця жінка не була людиною.

— Чому вони не стріляють… — видихнув я. — Чому не стріляють!

Рот жінки перетворився на величезний рупор з натягнутої шкіри. Усі остовпіло дивилися на неї. Замість того, щоб відкрити вогонь, «чорні рукави» з ошалілими обличчями опустили зброю — так само, як і ті, що зустріли мого двійника в госпіталі.

Ірма боляче копнула мене в щиколотку.

— Заткни вуха! І дай мені дочку!!!

— Це банші! — зненацька з відчаєм закричав конкістадор із собакою, наче опам’ятавшись. — Банші! БА-А-А-АН-ШІ-І-І-І!!!

— Пізно, — самими лише губами прошепотіла Ірма.

І відразу закричала химера.

Це неначе на концерті ви б стояли біля самої стіни колонок і низькі частоти змушували гудіти зуби. Тільки стократ сильніше. Біль, що пронизав мене, був такий інтенсивний, ніби хтось вставив мені у вуха розпечені цвяхи. Усі м’язи враз звело потужним болісним спазмом, тугим вузлом скрутило живіт, — довелося впасти на коліна. В очах потемніло. Ельзині вуха я щільно затуляв пальцями, але майже не відчував власного тіла й не знав, чи на довго мене вистачить.

Аж ось відчув, як кінчики прохолодних Ірминих пальців наполегливо й щільно заткнули мені вуха й наче зразу зрізали половину частот. Спазм моментально припинився, залишилася тільки низька нудотна вібрація в потилиці. Тепер я чув цей звук переважно «кістками», і він більше не пронизував мозок вогняними стрижнями. Я відчув, що стою коліньми в крижаній сніговій каші, але руки й досі обхоплюють Ельзину голову, затуляючи пальцями її маленькі вушка. Вона стояла замружившись і міцно притуливши долоньки до моїх зап’ясть.

— Ірмо… Не треба… — мені здається, я сказав це голосно, але не почув навіть сам.

Ельза злякано пхикала, я нахилився й притулився щокою до її личка. Люди корчилися, ніби через їхні тіла пропустили електричний струм. У більшості руки були підняті вгору, як у молитві. Насправді, вони намагалися заткнути вуха, але так і не встигли.

Ірма… Як же вона витримує…

Виникло нав’язливе, ірраціональне відчуття, що полегшає, якщо я мотну головою й звільнюся від її пальців. Відчуття було таке сильне, що годі й опиратися. Я стиснув зуби й замружився, намагаючись зосередитися на Ельзі. На тому, наскільки щільно мої пальці перекривають її слухові канали, наскільки надійно я тримаю її голову долонями…