Танець недоумка

— Готовий?

Вона стала біля замка з іншого краю широких дверей.

— Ти за цим мене й притягнула, так? — здогадався я. — Двері занадто широкі, і потрібна друга пара рук, щоб прикласти картки одночасно.

Вона кивнула, навіть не спробувала виправдовуватися:

— Але не тільки. Я довіряю тобі.

— Знаю. Ну, плюс ще те, що Окамура злякався, щойно ти проламала паркан забороненої зони.

Я не приховував сарказму, заодно намагаючись відігратися за те, що вона втягнула мене в цю авантюру. Але їй, схоже, байдужісінько — вона звела плечима:

— Це теж.

Я зітхнув і підніс картку до замка.

— Три… Чотири! — скомандувала Ірма, і ми одночасно приклали картки.

Нічого. Якщо відверто, я встиг зрадіти: вся ця витівка мені таки не подобалася. Аж тут двері гучно клацнули.

— Ану!

Ми схопилися за скоби аж унизу заслінки. Вона знехотя поповзла вгору і нарешті відкрила нашим очам звичайні, повністю скляні двері. Ірма поспішно приклала свою картку до замка і відімкнула. Тепле застояне повітря обдало нас вогкістю й таким недоречним ароматом свіжої лісової суниці.

— Так! — Ірма міцно стисла мене в обіймах. — Вийшло!

Але я стояв, роззявивши рота, намагаючись одягнути в слова те, що побачив:

— Це що за…

33

— Підвал закинутої будівлі, — Ірма гмикнула. — Який він повинен бути, як на тебе?

Лабораторія нагадувала декорації до фільму. Стіни й стеля були густо заплетені якимось корінням. Воно «з м’ясом» вирвало вуглепластикові панелі й звисало зі стелі, як ліани. Просто на підлозі густим килимом ріс мох чи щось таке…

— Тепер відчуваєш, чим пахне? — спитав я.

— О, так. Я б і пилку набрала, користуючись нагодою.

Я витріщився на неї. Вона гиготнула. Жартує. Вирішила зняти напругу.

— Ходімо, — Ірма ступила за скляні двері. — Карантинний відсік там, за рогом. Потім сідаємо у всюдихід і — додому.

Ми йшли мовчки. Я витріщався на джунглі, що виросли тут при штучному світлі. У деяких приміщеннях були цілі кущі. Промайнула думка, що тут можуть бути й тварини. Світлові панелі горіли безтурботним тьмяним світлом, наче були нічниками в коридорі огорнутого сном будинку. Чи, радше, ліхтарями в парку… Відчуття тривоги відпустило. Злякався власного переляку — ось що це було. Не передчуття й не наближення химери. І все ж я зловив себе на думці, що чекаю, чи не з’явиться щось страшніше за бабу з сокирою. Наприклад, здоровенний, завбільшки з теля, болотяний павук із Проксими. І я мимоволі пересмикнув плечима. Так… Павуків тут тільки й не вистачало. Не сказати, що в мене арахнофобія… Але мало що викликає в мені такі почуття, як павуки.

У дитинстві я міг годинами спостерігати, як хрестовик із товстим візерунчастим черевцем плете павутину, але ніколи б не взяв його в руки. Річ не в тому, що гіпотетично він міг укусити (насправді, якщо взяти правильно, — не міг), а в чомусь прадавньому й незаперечному, прописаному десь на рівні ДНК тисяч поколінь тому. А одного разу батько показував мені каракурта. Великий чорний павук із круглим, майже кулястим черевцем — таким надутим, наче ось-ось лусне. І яскраві червоні крапки, як бісер. Це було на півдні, в бабусі — батько знайшов його на клумбах. «Ніколи не торкайся до таких павуків», — серйозно мовив він. Доти він не говорив подібного навіть про моторошних на вигляд волохатих тарантулів, яких там водилося чимало.

Відтоді образ каракурта вабив мене. Я прочитав у довідниках усе, що про них знайшов, і чорний у червону крапку павук став для мене символом навіть не небезпеки, а огидної болісної смерті…

Я труснув головою. Навряд чи зараз такі спогади доречні. Тільки не павуки. Думай про що завгодно, крім них. І не про отих телят із боліт Проксими — здоровенних темно-коричневих істот із лискучим міцним панциром і пазурами на кінчиках хеліцер, завбільшки з мисливський ніж… Мене знову підхопив цілий потік спогадів. Стоп! Подумки зім’яв і розірвав нав’язливий образ. Вистачить! Аж раптом мене осяяла проста і логічна думка — але ж Нейтан Гоґ замалий для болотяного павука! І якщо химера надумає взяти цей образ, павучок вийде геть кволий. Здихляк. Ця ідея мене розвеселила. Я навіть пришвидшив ходу. Тим більше, що ми повернули за ріг і масивні двері карантину вже виднілися за звислим плетивом коріння. І ніяких тобі павуків. Ні гігантських болотяних, ні маленьких із червоними крапками…

Пам’ятаю, якось улітку — теж у бабусі — ми гралися з іншими дітьми на пустирі. Трава — переважно ковила — була висока й колихалася під поривами вітру, як море. І ми падали в неї горілиць, розкинувши руки, і кричали: «Мене немає! Мене немає!». Я теж упав, і ковила підставила стебла, дбайливо приймаючи в обійми. Аж ось висока травинка нахилилася наді мною, наче заглядаючи в очі. І на її кінчику я побачив величезне, як вишня, чорне з червоними крапками черевце каракурта. Він висів там, учепившись усіма вісьмома лапками, а травинка зігнулася, опинившись біля самого мого обличчя. Я завмер, боячись дихати, бо уявив, як павук падає мені на підборіддя й його округле тільце одразу скочується за комір футболки… Я практично відчував це. Практично бачив, як я підхоплююся, в паніці намагаючись витрусити каракурта, а він, переляканий не менше за мене, притиснутий тканиною до чогось теплого й живого, втикає мені в тіло свої хеліцери й впорскує отруту.

Від цих спогадів я мимоволі зіщулився й машинально провів рукою по коміру, наче хотів переконатися, що туди не впав павук. Тоді, в дитинстві, усе, звісно, закінчилося добре. Павук так і не впав, а я виліз з-під проклятої травинки й утік… Але уявне падіння смертельно отруйного каракурта мені за пазуху залишило в пам’яті майже такий самий шрам, якби воно було реальним. Навіть зараз по шкірі пішли сироти, і мені важко було боротися з бажанням зняти й негайно витрусити кітель…

Тьмяні лампи чергового освітлення розмірено пропливали над головою… Ми майже прийшли — двері за кілька метрів. Я про всяк випадок озираюся. Нікого. Аж раптом Ірма зупинилася й дивно змахнула руками. Наче на щось напоролася.

— Що там?

— Якась нитка, — невпевнено сказала вона, провівши долонею по обличчю.

На її пальцях і справді щось біліло. Але набагато товще за нитку і якесь занадто легке… Дикий здогад промайнув у моїй голові, але я відмовився вірити. А Ірма вже простягла руку до ще однієї такої ж дивної нитки. І ледве вона до неї торкнулася, хвиля задушливого страху сповнила мене по самісіньке горло. Як і з появою Горбошиї. Я більше нічого не чую, крім стукоту власного серця, яке наче зірвалося з ланцюга. Павутина тремтить під Ірминими пальцями, і мені здається, що навколо все знову сповільнилося, так ніби я вжив пилок, але тепер лише мої думки обганяють події, а я такий самий повільний, як і весь застиглий навколо нас світ. Щось тріщить над головою, і згори сиплються шматки пластикових панелей. Намагаюся відскочити, але тіло занадто незграбне. Не встигаю.

З діри в стелі просто на нас падає величезний, як перегодований кабан, чорний павук.

Здається, падаючи, він випадково штурхнув мене, відкинувши вбік. Пощастило, бо я вже впав у цей желейний ступор і сам точно не відскочив би. Жирна, здоровенна самка з роздутим, як перевантажений наплічник, черевцем і повними отрути хеліцерами. Каракурт, тільки в тисячі тисяч разів більший за земних родичів. Я намагаюся підвестися, та, здається, долаю буквальний, фізичний опір простору. Пручався, звісно ж, не простір, а моє власне, паралізоване впливом інфразвуку тіло.

Павучиха, високо задерши передні лапи, загрозливо підіймається дибки. І те, що відкривається очам, одразу спричиняє пульсуючу тягучу нудоту: замість хітинового панцира я бачу фантасмагоричне сплетення оголених людських тіл. Жіночих. Ноги, космаки довгого волосся, груди з великими темними сосками й у самому центрі — синюшне обличчя мертвої Розалін Ділан. Химера складається не менше ніж із шести клонів. Вони майстерно з’єднані — немов витвір божевільного митця, який так квапився, що розфарбував його лише зверху, залишивши під потужною головогрудиною каракурта моторошний виворіт дівочих тіл.

Пролунали постріли — розумниця Ірма зорієнтувалася перша. Павучиха кидається вперед, але шпортається через шматки обваленої стелі, лапки роз’їжджаються на гладкій підлозі, й вона падає на черево. Пістолет… Розгублено шукаю його поглядом… Ось він — під ногами. Піднімаю, але паніка, що живе окремо від моїх рішень, ошпарює мене, як струмінь окропу, вибиваючи повітря з легенів і захльостуючи одним-єдиним безглуздим, ірраціональним бажанням — завмерти.

— Стріляй! Стріляй! — я усвідомлюю, що Ірма кричить це вже давно.

Треба стріляти, я знаю. Павучиха вже підводиться на лапи… «Тільки ти можеш убити свою химеру». Ось тільки б знайти в собі сили…

Павучиха не дає мені жодного шансу: з наростів під черевцем, що вигадливо стирчать між тілами Розалін, вона вистрілює мені в обличчя кілька клейких струменів, що застигають нальоту білими нитками. Ляп! Я миттєво втрачаю орієнтацію й, намагаючись стягнути павутину, ще дужче заплутуюся. Наче мене обмотали харчовою плівкою…

«Це кінець, — зринає в голові. — Не рухайся, щоб вона вбила тебе швидко».

Ця дика за своєю суттю ідея на вигляд така переконлива, що я підкоряюся, остаточно втративши відчуття реальності. Найважливішим видається саме це — пережити моторошний, болісний момент уведення отрути схожими на тигрові пазури кінчиками хеліцер… Безпомічно наосліп відступаю на кілька кроків, майже відчуваючи уявлюваний біль від павукового укусу. Аж раптом падаю, спіткнувшись об якийсь корінь. Геть інстинктивно кілька разів стріляю, щиро вважаючи, що це кінець. Буде боляче. Надто коли мою нервову систему атакує нейротоксин. Найімовірніше, пекельний біль у хребті стане останнім, що я відчую в цьому світі…

Щось не так. Занадто довго… Зриваю павутину, боячись побачити впритул до свого обличчя вісім павукових вічок… Павучиха вайлувато звивається на боці, намагаючись підвестись — я відстрелив їй дві лапи! Ірма щось бурмоче крізь зуби й безкінечно довго намагається замінити акумулятор в індукційнику. Її ніби заклинило на цьому, бо, здається, вона не розуміє, що відбувається довкола.

— Біжімо!!! — кричу і волочу її, схопивши за комір.

— Ні! — Ірма навіть намагається вирватися; схоже, втратила відчуття реальності. — Нам потрібен мутаген!

Силою дотягую її до виходу з лабораторії.

— Допоможи! — кричу й показую на аварійну заслінку. — Допоможи опустити!

І, не чекаючи її, підстрибую, ухопившись за скобу. Чути, як за рогом стукотить лапами павучиха, намагаючись підвестися. Я геть не впевнений, чи зараховується моя панічна стрілянина за спробу «убити свою химеру». Я б не зарахував… Ірма підводиться — мені здається, занадто повільно.

— Ану!

Заслінка не піддається. Я теліпаюся на ній, як школяр на турніку. Ірма вагається.

— Треба повернутися! Ти вбив її! — і благально дивиться на мене.

Моєї ваги не вистачає, щоб опустити заслінку.

— Допоможи мені! Ірмо, ну ж!

Вона хитає головою й, здається, ледь не плаче. Зо дві секунди я не знаю, що робити, і тільки смикаюся на заслінці. Аж раптом та опускається відразу на пів метра. А потім наче передумала, — і я знову не можу її зрушити. Нарешті, отямившись, Ірма кидається допомагати. Але заслінка ніби нагадує, що пробула без уваги цілих шістдесят років. Я вишу на ній, звиваючись, як вуж. Заслінка видає жалібний звук, просуваючись іще на кілька сантиметрів…