Танець недоумка
- Автор: Ілларіон Павлюк
- Жанр: Космическая фантастика
- Дата выхода: 2019
Читать книгу "Танець недоумка"
13
— Тихо-тихо… — я намагаюся відчепити її руку від кітеля, але вдається не відразу. — Заспокойся. Тобі треба заспокоїтися.
— Почуй мене, ти ж біолог! Пам’ятаєш, що значить «позамежне гальмування»?
— Так, але це індивідуальна річ! Воно не може статися масово.
Вона відмахується.
— Може! Вона все прорахувала. Новий режим сну ввели для всіх водночас, отже, точка відліку одна. А далі — чиста теорія ймовірності. Двадцять відсотків досягнуть межі навантаження нервової системи вже цієї ночі. Вони просто повирубуються, не зважаючи ні на які сигнали.
Жінка вилазить із кокона, і я бачу, з якою огидою вона до нього торкається. На ній форма першої експедиції. Брудна.
— Повирубуються одночасно чи як? — невпевнено перепитую я.
— Я ж кажу, впродовж ночі! Вони вже потроху вирубуються. І до ранку кожен п’ятий стане химерою. А до завтрашнього вечора химер буде більше, ніж людей. Якщо взагалі доживемо. Дай вогнегасник!
— Що?
— Вогнегасник, — повторює вона й показує пальцем.
Машинально корюся.
Досі думаю про позамежне гальмування. Вона підходить до розпластаного на підлозі оголеного тіла власного клону і з низьким грудним «ха-ах», високо піднявши вогнегасник, б’є його по голові. Неприємний, оглушливий хрускіт пробирає до діафрагми.
— Стій!!!
Але вона вже знову замахнулася. Вогнегасник опускається на те ж місце — тепер звук такий, ніби вдарили по роздавленому яйцю.
— Боже мій, припини!
— Вона б ожила. Але тепер — усе. Принаймні поки я не в коконі.
Тепер вона оглядає мене від голови до ніг.
— Як тебе звати? Скажи, тепер я запам’ятаю.
— Гілель.
— А доньку?
— Ельза.
Вона киває.
— Я Ірма. Затримай-но подих, тут повно пилку, — і вона швидко скидає з себе форму, залишившись у самих трусах.
Від одягу й справді здіймається чорна пилкова хмара.
— Дай мені твій кітель, — просить Ірма, прикриваючись рукою, — бо я, як ота… З яблуком.
— Єва.
— Так. Теж запам’ятаю.
Одягнувши кітель, вона рішуче попрямувала до дверей.
— Кокон Ельзи в іншому приміщенні, — коротко повідомляє вона. — Зараз покажу.
Я захопив вогнегасник, бо нічого іншого, схожого на зброю, не було, і кинувся наздоганяти.
— Слухай… А ти знаєш усе, що знала та Ірма?
— Не смій її так називати. Ірма — це я.
Ми пройшли повз коридор, який вів до виходу, і попрямували далі, аж вона нарешті відповіла:
— Знаю все, але пам’ятати можу не все. У мене звичайний людський мозок.
Вона зупинилася біля якихось дверей.
— Тут. Ламай, вона заблокувала замок.
Це якесь технологічне приміщення. Двері звичайні, й кількома ударами вогнегасника я легко вибиваю їх.
Кокон геть крихітний. З нетерпінням рву його пальцями і навіть зубами. Павутина набивається в рот, я відпльовуюсь, і знову… Нарешті роздираю краї дірки і витягаю таке тендітне, таке ніжне тільце… Вона в піжамі… Господи, а в чому ж іще — звичайно ж, у піжамі… Цілую її й боюся: а раптом не прокинеться. Але вона розплющує очі.
— Таточку…
Я хочу сказати «Ельза», але не можу, бо ще розридаюся й налякаю її. І просто цілую її щоки, лоб, очі, знову щоки…
— П’ять хвилин, Гілелю, — каже Ірма. — Більше дати не можу. І поясни їй, що я вже не монстр.
…Катер сідав із ювелірною акуратністю — точнісінько на вузький майданчик перед входом у дослідницький комплекс. Я й досі був із вогнегасником. Ірма взяла Ельзу за руку, в іншій руці тримала стару рацію — ми відкопали її в колишній кімнаті Гоґа. Я весь час озирався, нервово очікуючи, що вилізе якась чергова потвора з дитячих кошмарів. Катер легко торкнувся землі й щойно присів на опорах, ми кинулися до кабіни.
Алекс розчахнув дверцята, але замість схожої на грушу всміхненої фізіономії з кабіни понуро визирнув ствол «Шиви».
— Назад, — прогарчав він.
Ми відійшли. Я сховав Ельзу за спину. Алекс висунув свою величезну голову й роззирнувся, ніби хотів перевірити, що крім нас тут нікого немає. Потім кинув щось просто на землю.
— Ось. Усі троє. І зараз.
Три трубочки тестерів.
Ми зробили це. Ельза трохи вередувала, та я її вмовив. Потім стояли й флегматично трясли білі трубочки, не зронивши ані слова. З боку, мабуть, все це мало химерний вигляд… Здоровань був серйозний. Його «Шива» не опускала ствол ні на секунду. Нарешті ми по черзі показали йому трубочки — на кожній по зеленому вогникові.
— Ну, слава Богу! Повірити не можу! — відкинувши «Шиву», він вистрибнув із катера й кинувся мене обіймати. — Бро, той хлопець був викапаний ти, я розмовляв з ним отак само! І він к чортовій матері розніс собі голову на моїх очах! У шлюзі всратись!
— Алексе… Це і був… — я не зміг відповісти, бо він притиснув моє обличчя собі до грудей.
— Господи, знали б ви, що діється в таборі! Фу-у-ух… Ірмо! Ти взагалі в курсі, що він пристрелив тебе?
Нарешті Алекс мене відпустив.
— Алексе… — знову сказав я, відсапуючись. — Вона якраз у курсі… А той хлопець, що вистрілив собі в голову, і був я. Але я тебе прошу, не треба зараз питань.
— Не треба питань? Та ви охрініли! Ви взагалі бачили, що навколо вас до дідька велике місто довбаних інопланетян? А в таборі зараз стрілянина із зомбі! Стрілянина, бляха, із зомбі! Йоханий, сука, по голові! І ці гівнюки, типу, дуже нехріново стріляють! — тут він зніяковіло глянув на Ельзу. — Перепрошую… Коротше, щось вам розповісти доведеться. І швидко, бо Вандлик збожеволіла й наказала збивати шатли з «Шив».
— Що?!
— Вона боїться, що з’явиться химера з її зовнішністю й опустить їх. До речі, кажуть, таку почвару реально бачили.
— Скільки вони збили?
— Уже три, коли я злітав. Тож, сподіваюся, у вас є план. Бо якщо ні, я краще ляжу й висплюся перед смертю. Серйозно, вирубуюсь на ходу. Я здохну просто зараз…
Ми з Ірмою перезирнулися. Вона кивнула.
— Виспишся дорогою на лінкор, — кажу Алексу. — Скільки в нас «Шив»?
— Три, як і обіцяв… Ви таки реально вирішили здиміти?!
— Ні, — заспокоїла Ірма. — Усіх, кого зможемо, заберемо. Але ти маєш дещо зробити.
— Ви знаєте, що я ненавиджу слово «дещо»? — Алекс стривожено переминався з ноги на ногу, дивлячись, як я саджаю Ельзу в катер.
Ірма вмостилася на підлозі за кріслом пілота.
— Наш план тобі не сподобається, — чесно зізнався я. — Але інших ідей немає. Залазь. За кермом буду я.
Приблизно тоді, коли Алекс саджав катер посеред об’єкта «Два нулі», якась жінка в таборі заснула просто в черзі на кордоні в центральний сектор. З боку здавалося, що вона знепритомніла. Насправді мозок, рятуючись від перевантаження, активував аварійний механізм — позамежне гальмування. На неї витратили дорогоцінний тестер і, переконавшись, що це не химера, поволочили в медпункт. Це була помилка. Фельдшер перевірив, чи вона не захлинається блювотою, й узявся за тяжчих пацієнтів. А коли черга дійшла до неї, вона вже перетворилася. І вчепилася бідоласі зубами в горло.
Водій транспортера мчав у центральний сектор на терміновий виклик, витискаючи зі всюдихода все, що можна. Казали, в медпункті якась жінка загризла кількох людей. Ще подейкували, начебто ті, кого вона загризла, ожили й теж стали кидатися на людей. Усе це було схоже на сюжет фільму. Або на марення. Ми не знаємо, що саме думав про це водій. Очевидно, що в якийсь момент він опинився по той бік свідомості — швидко, як клацання пальців. Позамежне гальмування. Піднімаючи хмари снігових бризок, транспортер заклав широку дугу, протаранивши кордон, і на повному ходу врізався в стіну складів.
Швидкість була достатньо високою, щоб більшість конкістадорів усередині залізної утроби позвертали собі в’язи. Грибниця простягнула невидимі пальці-гіфи у щілини в сталевій обшивці й оживила їх хвилин через п’ятнадцять — похапцем і не встигнувши цілком реанімувати. Підняла їх рівно настільки, щоб вони змогли добігти до найближчих людей і вчепитися в них зубами й нігтями. Убивати зомбі було нескладно, та вони й самі незабаром умирали. Інша річ ті, які встигли проспати бодай годину. Вони перетворювалися на цілком сформованих, умілих монстрів, а навички, набуті за життя, чудово застосовували й після переродження. Тренований конкістадор стріляв із гвинтівки однаково добре і на честь Корпусу, і на славу Грибниці…
Останньою краплею, що зламала моральний дух захисників колонії, став завалений у самому центрі табору шатл. «Чорні рукави», що збивали їх за наказом Вандлик, робили це вправно. Вони виводили з ладу тільки один із чотирьох двигунів пасивної левітації, — тоді човник, накренившись, зіслизав похилою дугою за межі колонії й незграбно завалювався в тайгу. Теоретично, якщо пережити найближчі дні, шатли ще можна відновити. Принаймні зо два… Отож хтось відключився під час стрілянини, і всадив убік завислого над ним човника довгу чергу синтез-ядерних зарядів — геть-чисто зніс два двигуни разом зі стабілізатором. Істерично завертівшись, шатл звалився просто на колишній штаб служби безпеки.
Піднятий у небо чорний стовп масного диму — останнє, що ми бачили, перш ніж наш катер пронизав шар хмар.