Танець недоумка
- Автор: Ілларіон Павлюк
- Жанр: Космическая фантастика
- Дата выхода: 2019
Читать книгу "Танець недоумка"
Я вибіг за нею майже відразу, але, як це буває вві сні, рухався повільно, ніби у воді. І Ельза, коли я переступив поріг, була вже далеко. Вона сиділа навпочіпки й рила землю уривчастими собачими рухами. Її плечики ритмічно смикалися, і в такт цьому ритму розліталися навсібіч грудки землі.
Тільки ми були вже не в таборі, а далеко за Контуром. Я стояв у Ельзи за спиною, а зовсім поруч здіймалася, виливаючи п’янкий запах суниці, величезна лілова квітка.
— Ельзо, донечко… — я повільно простягаю руку до її плеча.
І тут вона обернулася сама — раптово і різко, так ніби хотіла вкусити мої пальці, і я відсахнувся, судомно набравши повні легені суничного аромату. Це більше не Ельза!
На мене дивилася моторошна істота з тільцем моєї доньки й хижо розкритою ліловою квіткою замість голови. Я ладен був закричати від страху, але мені забракло сил виштовхнути повітря з горлянки, і замість крику вийшов ледь чутний хрип. Тоді я усвідомив, що це сон. Сон! Просто сон!
Докладаючи неймовірних зусиль, намагався розплющити очі, але сон і огидне створіння у ньому нікуди не дівалися. Довгий язик істоти тягнувся до мене, як великий рожевий черв’як. Я вже відчув власне тіло в ліжку, але кожен його сантиметр — немов налитий свинцем. Намагався ворухнути рукою — це виявилося так важко, що спину й потилицю пронизав біль. Рука не поворухнулася й на міліметр. Тоді, зібравши всі сили, я спробував зосередитися на повіках. Просто розплющити очі… Розплющити очі й випірнути із суничного дурману… Здається, у цій болісній спробі я напружив кожен м’яз свого тіла, але повіки навіть не здригнулися.
І тут істота стрибнула.
…Монотонне пілікання ввірвалося в моторошну реальність сновидіння, розмиваючи образи й витравлюючи з пам’яті деталі. На мить мені здалося, що мене розбудив звук відмикання вхідного замка. Я сів, збираючись кинутися наздоганяти Ельзу, і виявив у своїй руці телефон. На дисплеї сяяла сліпучою усмішкою фотографія Алекса. Нарешті до моєї свідомості дійшло, що гидке пілікання видає саме телефон.
— От же ж каторжанська душа… Алексе… Алло!
— Салют, бро. Ти спиш?
— Алексе… Проста логіка повинна тобі підказати, що вже ні.
— Слава Богу! — цілком серйозно сказав він. — Ти терміново потрібен мені тут. Терміново, Гілю.
— Ти сказився… Котра година?
— Початок на четверту. Давай, воруши суглобами, бо станеться не знаю що!
Я уважно подивився на Алексове фото на дисплеї, наче це могло щось прояснити. Якого чорта лисого йому треба?
— Алексе… А можна по телефону?
— Не можна. У мене тут якась хрінь… А Ірма не бере трубу. Крім тебе — тупо нікому. Не гальмуй там, добре? Я від’єднуюся.
— Зажди, Алексе! Поясни нормально!
— Поясню на місці, брате! Усе дуже серйозно. Чекаю тебе на складах за п’ятнадцять хвилин.