Танець недоумка

16

Найтонші голочки вп’ялися мені в пальці й стали поколювати десь глибоко-глибоко, неначе пробиваючись нервовим закінченням з іншої реальності. Серце шалено стугоніло. На лобі виступив піт. Ще за кілька секунд енергійних розтирань я відчув, як гаряча хвиля крові приплинула до руки… Але «голочки» ще не хотіли зникати, а пучки пальців майже нічого не відчували, так ніби були зроблені з латексу. «Ну ж бо, — казав я руці. — Я знаю, що просто перележав тебе».

Мабуть, тільки цієї миті я зрозумів, що не вірю. Страшенно боюся цього, але, насправді, не вірю. І навіть зараз, розтираючи пальці, які стали чужими, я не думаю, що захворів, а навпаки — намагаюся переконати себе, що мені здалося: «Затерпла — і не більше. Даремно злякався… Даремно…». Рука потроху знову набула чутливості, якщо не зважати на вже звичну «рукавичку». Пальці й досі поколювало, ніби слабкими електричними розрядами. Кілька разів повільно вдихнувши, я заспокоївся. Усе добре. Поки що все добре.

…Ранок видався на диво холодний і похмурий. Сподіваюся, Ірма не розраховувала, що я стану її будити — найменше цього ранку хотілося дивитися їй в очі, тож я просто втік, поки вона спала… Нова думка тепер стукотіла в скронях, витісняючи з голови все інше: ти ночував в Ірми, хлопче! Посварився з Вірою й не придумав нічого кращого, ніж піти ночувати до Ірми! Ще й в одному ліжку! «Ну, і чорт із ним… — я спробував заткнути рот совісті, що істерично волала. — Віра однак нічого не дізнається!» Але, здавалося, тепер я фізично відчуваю у своєму роті нудотний присмак сорому. Не заходячи додому, я пішов просто на біостанцію. Ірма прийшла за пів години. Весело привіталася, наче цієї ночі з нею нічого незвичайного не сталося.

Години за дві страхи щодо руки і докори сумління через Ірму поступилися іншим важким, густим страхам, що мене заарештують. За дві години я випив чотири кави й разів п’ятнадцять закрив і відкрив той самий файл, не змінивши в ньому ані літери. І ледь не щохвилини чекав, що зараз увірвуться хлопці з внутрішньої безпеки (звісно ж, на чолі зі старшим офіцером контролю Вандлик) і обвинуватять мене в убивстві. Або — що ще гірше — вони заарештують Ірму, а не мене. А я дивитимуся їм услід, задихаючись через власне боягузтво, й плавитимуся від жалю до самого себе, але мені забракне духу зізнатися, що вбивця — я. І тоді Ірма озирнеться, і в її погляді буде навіть не презирство, а відверта огида…

…Ще гірше, якщо це станеться вдома. Вони подзвонять у двері, а Вірунчик відчинить, як тут заведено, навіть не питаючи, хто там. І вони скажуть щось офіційне на кшталт: «Ваш чоловік обвинувачується в убивстві беззахисного пацієнта реанімації». Ні, «беззахисного» вони, звісно, не скажуть. І про пацієнта — теж. Я навіть не знаю, чи мають вони право повідомити їй про обвинувачення раніше, ніж мені. Ймовірно, вони повинні будуть сказати щось нейтральне, як‑от: «Нам потрібен ваш чоловік, мем», і далі стоятимуть із загадковими обличчями і мовчатимуть, аж поки я вийду з ванної, обмотаний рушником. І тоді вони накинуться на мене… Напевно, саме накинуться — я все ж таки обвинувачуюся у вбивстві… Повалять на підлогу, вивернуть руки, потім, надівши наручники, піднімуть… З мене спаде чортовий рушник, і голий я видаватимусь якимось жалюгідним, безпорадним черв’яком на тлі їхніх бойових скафандрів… Ельза вибіжить зі своєї кімнати й заплаче. Або навіть кинеться до мене з криком «Татусю!», а один із тих здорованів перепинить її лапищем у механізованій рукавичці і прогарчить Вірі: «Заберіть дитину! І принесіть вашому чоловікові штани!». А Віра візьме Ельзу на руки й, відшукавши мій погляд, вимовить одну лише фразу: «Гілю, це правда?». А я, перебравши подумки з десяток безглуздих відмовок, змушений буду просто кивнути…

Усі ці картинки прокручивалися в моїй голові з такою безжалісною чіткістю й так часто, що кілька разів я задумався, а чи не здатися добровільно. Потім опановував себе, і страх трохи відступав. Утім, він не зникав, а тільки зморщувався, ховаючись десь у районі печінки, і постійно нагадував про себе настирливим тягучим, схожим на нудоту відчуттям.

Коли я не думав про арешт, то мимоволі знову й знову переживав жах темної палати, на стелі якої — дивна істота. То раптом зринав інший, зовсім недоречний спогад, якому не повинно було залишитися місця на тлі того кошмару: Ірма йде у ванну, притискаючи до грудей простирадло, а я поїдаю її поглядом, намагаючись не пропустити жодного вигину тіла.

Я встав і пішов до кавового апарата. Усвідомив, що роблю, тільки коли моя рука потягнулася до кнопки «еспресо». П’ята чашка? Справді? Трохи подумавши, я просто випив води.

Потрібно все розповісти Вірі. Просто щоб не воювати на два фронти.

Цікаво, що вона скаже, коли ти зізнаєшся в убивстві? Я поморщився, як від скреготу металу по склу. Ніяке це не вбивство. Самозахист. Та й то, якщо вважати ту істоту людиною. Адже мені здається, це не так. Він уже не був людиною. «Розкажи це Вірі, хлопче! — підбивав той розумник, який любить давати поради, сидячи в мене голові. — З усіма подробицями! Як вирішили полізти в госпіталь через вікно, а потім — як капрал повзав по стелі. А коли вона повірить, скажи оце все: чистий самозахист, він і людиною не був… І на трибуналі це повториш, якщо Віра раптом не схоче ставати співучасницею».

Що за маячня! Вона ніколи мене не здасть!

«А що зробить? — не вгамовувався внутрішній голос. — Поспівчуває? Чи, може, скаже: «Я не можу лягти в одне ліжко з убивцею»»?

Навряд чи… Навряд чи вона так скаже… Але проблема в тому, що впевненості в цьому я не відчував…

— Чули про того японця в госпіталі? — несподівано зі свого місця подав голос Антон.

Я сіпнувся всім тілом, наче мені зненацька дали стусана.

— Кажуть, його вбили сьогодні, — продовжив він.

— Як убили?! — мені здалось, я сказав це жахливо фальшиво.

— Отак. Я теж думав, що він іще вчора помер. Усі думали. З нього ж буквально зробили сито. А з’ясувалося, що ні. Уночі щось там сталося в госпіталі. І його застрелили. Чи то охорона, чи то… Різне кажуть.

— Звідки дані? — обережно запитала Ірма.

— Скрізь є свої люди, — знизав плечима Антон.

Через хвилину Ірма вислизнула на вулицю, непомітно показавши мені, щоб я приєднався. Я зробив каву й вийшов.

— А ти? — запитала вона, коли простягнув їй стаканчик.

— У мене вже з вух ллється.

Ірма ковтнула.

— Треба поквапитися, — сказала вона.

— З чим саме?

— З нашим… Цим… Дослідженням.

— Розслідуванням, — машинально поправив я.

— Так. Адже на цьому все не закінчиться.

— Для нас?

— Для всіх нас, — сказала вона з притиском. — Ти був у морзі?

Запитання було таке несподіване, що я аж розгубився.

— Коли?

— Узагалі. Ти коли-небудь був у морзі?

— Бував… А що?

— На чому вони там лежать?

— Хто?!

Я не розумів, про що вона.

— Трупи, лейтенанте, трупи! Прокинься!

— Ну… На столах… І на таких полицях спеціальних… Висувних…

— З чого?

— Що «з чого»? Ірмо! Я не розумію, про що ти!

— З чого зроблені столи й полиці в морзі? Я ніколи там не була. Це важливо.

— Зі сталі… Мабуть… Для чого важливо?

— Мабуть чи точно?

— Та звідки, Ірмо, я знаю! Може, десь зі сталі, а десь із вуглеволокна! Що за вікторина? Я нічого не розумію!

Вона подивилася крізь мене, думаючи про своє.

— Сподіваюся, їх швидко кремують.

У її словах вчувалася тривога.

— Ірмо, я тебе зараз задушу. Кого кремують?!

— Тих хлопців, кого вбив капрал.

— Слухай, якщо ти щось знаєш, кажи прямо!

— Не сьогодні. Але скоро ти все дізнаєшся. Навряд чи зрадієш, але дізнаєшся.

— Мені це не подобається. Між нами не повинно бути секретів після всього.

— І не буде. Слухай, що ми зробимо далі. Учора я видаляла з бортового комп’ютера нашого всюдихода дані про поїздки за пилком… І заодно переглянула всі виїзди, в яких капрал був без мене. Коротше, капрал нащось стер дані одного рейду, куди їздив тільки він. Я відправляла його встановити відеопастки на північний схід від табору. І пастки він встановив! Але замість того, щоб повернутися на базу, капрал того дня поїхав іще кудись.

— Чому ти так вирішила, якщо дані стерто?

— У бортовому комп’ютері є час першого старту двигуна того дня. Восьма ранку. І дані після закінчення роботи — шоста вечора. А до місця, де розставлені пастки, — двадцять хвилин. Плюс година, щоб їх розставити. Устигаєш рахувати? О десятій максимум він повинен був повернутися на базу.

— А повернувся о шостій, — кивнув я, намагаючись хоч зараз не втрачати нитки її міркувань.

— Так. Він їздив кудись іще.

Я подивився на Ірму, намагаючись второпати, про що їй ідеться.

— І куди?

— Гадки не маю. Але побувавши там, капрал вирішив стерти дані трекінгу, — Ірма повернулася до мене, уп’явшись своїм пронизливим поглядом. — А що відбулося далі, ти знаєш. Хоч би що сталося з капралом, це сталося десь на північному сході. Досить близько, щоб повернутися того ж дня. Поїдемо туди відразу після похорону. А потім я розповім решту.