Танець недоумка
- Автор: Ілларіон Павлюк
- Жанр: Космическая фантастика
- Дата выхода: 2019
Читать книгу "Танець недоумка"
— Свободу вибору, — кажу я й роблю крок номер три.
Вогнегасник ліворуч. Зовсім поруч.
— Який сенс у виборі, якщо ви з ним весь час помиляєтеся? А якщо я запропоную вам ідеальний вибір…
— Цей момент у Біблії теж є, — кажу і ступаю четвертий крок. — Остання спокуса чи щось таке.
— Тож ти пам’ятаєш, чим закінчилася впертість того хлопця? Чи ти віриш, що теж воскреснеш?
Вона посміхається, і більш хижої посмішки годі й уявити. Ірма — на відстані випаду. Крапелька моєї крові згорнулася на кінчику її пазура, застигши чорною бородавкою.
— Ні, — чесно кажу я і зважуюся на останній крок. — Знаєш чому?
Розгубленість проступає на її обличчі лише на частку секунди — як тінь від птаха, що пролетів. Але мені досить.
Вогнегасник сказав низьке втомлене «бам», коли я тріснув її по коліну, й одразу проспівав протяжливе «тинь», — коли вдарив плазом по спині. Я був навіть вдячний їй за оті двадцятисантиметрові пазури — без них було б відчуття, що я б’ю беззахисну голу жінку.
Ірма звалилася мішком. Що вона встане, сумніватися не випадало. Я перестрибнув через неї й побіг до кокона справжньої Ірми. Чудовисько за моєю спиною люто верескнуло. Зірвавши чеку з вогнегасника, я, не дивлячись, зацідив у псевдо-Ірму тугим струменем холодоагенту, й вона здійнялася в нелюдському, високому стрибку. Наче мангуста. «Якщо я помилився, вона вб’є мене» — ця думка виникла окремо від емоцій, сама, і я знаю, що це правда. Відкинувши вогнегасник, чіпляюся руками за кокон справжньої Ірми. Білі, тонкі, як волосся, нитки тягнуться кудись углиб, і я боюся, що вони виявляться занадто міцними. Позаду лунає гортанний рик. Бічним зором бачу, як, змахнувши пазурами, звір кидається в мій бік, і ривком висмикую кокон із гнізда. Нитки лопаються з неприємним липким звуком, і кокон падає на підлогу. Одночасно з ним, наче зашпортавшись, з усього розмаху падає клон, і пазури завмирають за пів метра від моєї ноги.
Жінка в коконі судомно вдихає й сідає ривком, наче людина, яка щойно прокинулася.
— Не сон, — каже вона, і я аж здригаюся.
Вона водить руками перед лицем, ніби вперше їх бачить, рухаючи пальцями, наче грає на невидимій арфі.
— Не сон, — повторює вона.
Обводить поглядом приміщення, але я не впевнений, чи бачить вона хоч щось — її погляд видається порожнім.
— О Господи… — раптом каже вона на якомусь судомному, мимовільному вдиху й підводить очі на мене. — Ось чому вона так поспішала…
Чесно кажучи, тієї миті я нічого не зрозумів.
— Ти щойно прийшла до тями, — кажу й замислююся, а чи багато вона взагалі пам’ятає. — Ми на об’єкті «Два нулі» і…
Блискавичним рухом вона хапає мене за петельки. Так швидко, що я не встиг відсахнутися.
— Послухай мене! Послухай! — її тон тепер крижаний. — Ви забули про позамежне гальмування. За найближчу добу всі помруть!