Танець недоумка

11

Ледве розтулюю повіки, і яскраве світло ріже очі, миттєво озиваючись нападом нудоти. Намагаюся глитнути. Не виходить… Так наче намагатися проковтнути грудку паперу. Хочу закричати, але виходить стогін — низький, немов чужий, і тихий-тихий.

— Тс-с-с… — прохолодна долоня лягає мені на чоло. — Тихо… Тобі не можна вставати…

Голос жіночий. Хочу підняти голову, але спалах болю відразу паралізує мене. Гострий, як ніж, він починається праворуч над попереком і прокочується по хребту, віддаючи в зубах…

— Лежи-лежи… Усе добре. Чуєш мене? Уже все добре.

Я впізнаю голос. Мама. Авжеж, це мама. Перед очима мутний розпливчастий силует, і я довго кліпаю, щоб він набув форму. Нарешті можу роздивитися її. Вона всміхається.

— Мама… — голос хрипкий і слабкий. Наче шурхотить сухий пісок.

— Усе добре, синку. Усе добре. Ми тебе знайшли. Тепер усе добре.

Вона не плаче, але очі, запалені від сліз і безсоння, ще не висохли. Вона гладить мене по чолу, і від цього дотику добре й легко. Мені три роки. Я хочу сказати, як люблю її, але не вистачає сил видати звук. Реальність навколо розсипається, віддаляючись і перемішуючись. «Сон», — кажу я собі в останній момент.

Сіпнувшись, прокидаюся й випростовуюся. Важко збагнути, де я. За столом. Це мій стіл, так… Тільки я ніби не впізнаю його якоюсь частиною своєї свідомості… Металевий, невеликий, із двома проекційними моніторами… Де це в мене такий? На біостанції? Відповідь точно «так»… Тільки чомусь здавалося, що мій стіл мав бути пластиковий, світло-бежевий…

На столі — пістолет, і теж — не мій. Господи, та це ж етиленовий бластер! Такі перестали виробляти років п’ятдесят тому… Хочу взяти його, та замість цього рука тягнеться до моніторів і вимикає їх. Вона наче здобула власну волю, а я став глядачем у першому ряду. «Only God» — написано вигадливим готичним шрифтом на передпліччі, трохи нижче по-армійському підкоченого рукава. «Judge me», — продовжую подумки і хочу подивитися на ліву руку, але не можу. Моє тіло належить не мені.

Сон… Сон уві сні… І я чомусь — Нейтан Гоґ.

— Агов!!! Чи є хтось?! — долинає здалеку, і я здригаюся.

Цей голос я добре знаю, але Гоґ, що в його голові я поселився в цьому дивному сновидінні, його знає просто чудово. Цей голос йому рідний.

— Ірма?

Гоґ встає, насторожившись, як службовий пес, і хапає зі столу пістолет.

— Ірмо, ти де?!

Знайомий коридор веде мене в загальний зал дослідницького комплексу «Об’єкт «Два нулі»». Але Гоґ іде в інший бік — туди, де вузькі сходи, схожі на корабельний трап, — і спускається в лабораторію на цокольному поверсі.

— Ірмо!

Голос був зовсім поруч, але її ніде немає. Кожен би зауважив цю суперечність, але Гоґ думає про те, як нерозважливо було б здіймати через таке тривогу. Нерозважливо й не гідно офіцера. Для початку треба в усьому розібратися.

— Ірмо! — він швидко спускається по вузькому сходовому прольоту.

— Нейтане!

Коридор унизу — порожній. За поворотом скляні двері в лабораторію. Це місце я теж впізнаю. Але зараз — ніяких залізних заслонів, а по той бік скла — ні коріння, ні моху. Ідеально чисте приміщення: метал і гладкий білий пластик. Гоґ вдивляється через скло, вишукуючи очима найменший рух. Але бачить лише столи та лампи. Отам стояла моя маленька Ельза, а до неї наближався гігантський павук… І я, осліплений, біг уперед, нічого не розуміючи. Але Гоґ геть інший.

— Ір-р-рмо! — низький і сильний Нейтанів голос вібрує в грудях, і мені приємно бути цією могутньою людиною, яку, здається, ні на чому неможливо заскочити.

У тому, як він стукнув ключ-карткою по замку, вчувалося роздратування. Ривком розчахнувши двері, Гоґ заходить у лабораторію. Він міцно стискає бластер. Кожного, хто зараз ризикнув би його атакувати, Нейтан спалив би на місці. Через хвилину, не припиняючи гукати Ірму, він повертає до карантинного відсіку. Нікого.

— Нейтане! — голос лунає десь попереду. — Хоч хтось! Допоможіть!!!

Я відчуваю, як у мене самого виникає бажання щодуху кинутися вперед, але Гоґ насторожений. Він повільно йде до дверей у карантинний відсік, тримаючи зброю напоготові. Аж раптом, забувши про все, завмирає. Я відчуваю зараз усе, що відчуває він, і здивовано розумію, що глибоко в Нейтановому серці ворухнувся страх. Ні, ні на що, схоже на павукофобію чи неусвідомлений екзистенційний страх до якоїсь там старої зі спогадів, він не страждав. Дитячі кошмари давно вицвіли на тлі того, що він бачив на декількох війнах. Єдине, чого він по-справжньому боявся, це напалм. І зараз до чутливого Нейтанового носа долинув ледь помітний, лоскітливий аромат армійського напалму. «Здалося», — вирішує він через кілька секунд.

Наблизившись до важких сірих дверей карантину, Гоґ зазирає в маленьке віконце з непробивним склом. І сахається з несподіванки, опинившись віч-на-віч із чиїмось обличчям.

— Нейтане!

Це Ірма. Авжеж, це Ірма… Але якого милого вона всередині?!

— Нейтане, допоможи мені!!!

Я б уже кинувся відчиняти двері, адже замкнена в карантині людина — це вже надзвичайна ситуація. Захлопнути важкі двері зсередини можливо, а от відчинити — вже ні. Але Гоґ не метушиться. «Щось не так», — думає він і знову зазирає у віконце. Ірма притулилася з того боку й чекає. Гоґ бачить тільки її обличчя й шию.

— Ірмо? — тихо каже він, і та, здається, перестає дихати. — Відійди, щоб я міг тебе побачити.

Я, напевно, на її місці здивувався б із такого прохання. Будь-хто би здивувався. Адже найпростіший спосіб побачити Ірму — це відчинити двері. Та, хоч як це дивно, вона покірно відступає на кілька кроків. Бо є дещо, чого поки що не розуміє навіть обачний Нейтан. Ірма — не людина.

— Нейтане… — жалібно повторює Ірма, мерзлякувато зіщулившись. — Допоможи мені…

Вона гола-голісінька. Не в піжамі, у якій спала, не в простій армійській білизні, яку зазвичай носила, не в тому мереживному пеньюарі, в якому зустрічала його в кубрику, коли вони домовлялися перебути разом вечір. Замкнена в карантині Ірма була геть без одягу, і це дивувало. Так само, як дивувало те, що Гоґ почув її голос у своєму кабінеті поверхом вище. Як запах армійського напалму, який то зникає, то раптом стає такий інтенсивний, аж заважає Нейтанові думати.

— Ірмо…

Він сумнівається. Чи є підстави негайно здіймати тривогу? Чи, може, спершу слід розібратися зі своєю дівчиною, яка гола залізла в карантин?

— Що ти там робиш?!

— Допоможи мені! — каже Ірма й простягає до нього руки.

«І не думай!» — волаю про себе, наче він може почути. Гоґ і справді підняв ключ-картку, але до замка так і не підніс.

— Чому ти гола?

Вона не відповідає. Тільки чмихає носом і, здається, ось-ось заплаче.

Запах напалму знову став виразніший, і тепер Гоґу здається, що він заходить крізь двері. Нейтан здивовано нахиляється й принюхується, забувши, що двері — герметичні. На чолі в нього проступив піт. Він нервово крутить головою, намагаючись визначити джерело запаху. Запаху, який асоціюється у нього з криками й смородом горілого м’яса. З тим, чого він боїться дужче за смерть. За будь-яку іншу смерть.

— Чим тут так пахне? — запитує Ірма, ще більше підливаючи лою у вогонь.

Цієї миті я цілком чітко розумію, що напалмом тхне від замкненої в карантині лілової квітки. І що цей запах грибниця підготувала персонально для Нейтана — як підготувала суничний аромат для Ірми. Запах не проникає крізь герметичні двері карантину, він потрапляє в коридор через вентиляційну шахту, — тому Нейтан і не розуміє, де джерело! — і настирливо лоскоче ніздрі, вимагаючи, щоб Гоґ негайно витяг звідти Ірму. Витяг і забрався до чортової матері, поки не спалахнуло! Поки все тут, до біса, не спалахнуло!

Мені здається, якби він подумав, то згадав, що рідкого напалму в місії немає. Є порошкове пальне, яке пахне зовсім по-іншому. Але моторошний запах, від якого мороз пробирає шкіру, уже напосів на більшу частину його думок. І коли Ірма раптом показує пальцем на стелю, він покірно переводить погляд — його мозок більше не здатен аналізувати.

Просто над ним зі стелі стирчить металеве рильце системи пожежогасіння.

— От чорт!!! — кричить Гоґ, рішуче ляскаючи карткою по замку й усією масою повисаючи на важких дверях. — Мерщій звідси!!! Бігом!!!

Я відчуваю, як Нейтанів страх прориває греблю критичного мислення й затоплює найдальші закутки його розуму, й він викрикує одне лише слово: «НАПАЛМ». Схопивши Ірму за лікоть, зривається з місця. У його діях вже немає логіки. Немає відповідей на запитання «навіщо» і «яким чином». Є лише кошмарні, нестерпно страшні спогади двадцятилітньої давнини, коли молодий Гоґ опинився в будівлі, де терористи закачали напалм у систему пожежогасіння.

Ірма ледь встигає за ним, але він би не зупинився, навіть якби довелося її тягти. У цей момент Гоґовий мозок перейнятий лише тим, як не зашпортатися самому. Опинившись по той бік скляних дверей у лабораторії, Нейтан обертається й чітким рухом зриває ручку аварійного блокування. З гуркотом падає броньований заслін, надійно перекриваючи вхід. Гоґ не бачить, як Ірма стає йому за спину, піднявши витончений вказівний пальчик, наче це ствол пістолета, і націливши його точно Нейтанові у вухо. Тонкий хітиновий шип, що висунувся в неї з-під нігтя, миттю пронизує барабанну перетинку й входить глибоко в мозок. Нейтан устигає судомно вдихнути, а потім падає, не розуміючи, що вмер.

А я кричу замість нього моторошним передсмертним криком і прокидаюся.

Знайомі запахи. Знайомий ранковий напівморок. Крики торговців із рибного ринку й надривні зойки чайок. Удома. Ельза спить поруч. Я цілую її, щасливий, що все скінчилося. Несміливий, іще зовсім малесенький черв’ячок сумнівів ворухнувся в душі, але я занадто щасливий, щоб надати цьому значення.

Входить Ірма. На ній тонкий домашній халатик. Вона приносить дві чашки кави на таці й сідає поруч. Щось не так.

— Доброго ранку, — каже вона й цілує мене в ніс.

— Доброго…

Щось невловно не так, але думати про це дуже важко.

— Ти кричав уві сні, — каже вона.

— Кошмари. Дуже дивні…

— Ти забудеш їх через п’ять хвилин.

— Ірмо… — кажу я, і її ім’я звучить якось дивно. Недоречно. Наче вона не Ірма, і ми обоє це знаємо.

— Що? — питає вона.

— Щось не так, — кажу.

— Просто випий кави, лейтенанте.

— Ти називаєш мене «лейтенант»… Чому?

Вона дивиться на мене, всміхаючись так, наче я запитав цілковиту дурню.

— Матінко Божа… Це ж сон! Тебе не може тут бути! Ні тебе, ні мене!

— То й що, лейтенанте? — вона знизує плечима. — Те, що ти бачив перед цим, — теж був сон, але водночас — правда. То в чому ж різниця?

— Де я?

— Тут, зі мною. Зі мною й зі своєю дочкою.

— Ні… О Господи, ні!

Я жбурляю тацю й намагаюся прокинутися — так, як ви робите це в дуже реалістичному сні, коли раптом усвідомлюєте, що навколишній світ не може бути справжнім: заплющую очі й намагаюся знову їх розплющити, — але вже насправді. І розплющую все в тому ж сні.

— Ти не встигнеш прокинутися, — спокійно каже Ірма. — Не встигнеш у своєму тілі. Бо ще трохи, і грибниця створить для тебе нове.