Танець недоумка

27

— Отже, ти мені збрехала? — я дивився на Ірму впритул, щоб не пропустити ані найменшого поруху її очей.

Вона спокійно і якось утомлено знизала плечима:

— По суті, ні.

— Ні?!

— Ми хотіли дізнатися, що сталося з капралом. Усі відповіді — тут.

— Але ти знала про місто! А вдавала, що вперше бачиш! — усередині мене немов закипав величезний чайник, і окремі пухирці злості вже піднімалися до поверхні, заважаючи говорити.

— Невже?

— Ірмо!

— Не кричи, — огризнулася вона. — Я не вдавала! Це ти стояв із відкритим ротом, і тобі здалося, що я така ж ошелешена.

— Тільки ось Окамура сюди не їздив! І ніяких даних трекінгу не стирав! Адже так?

— Тиждень тому ми поїхали сюди вдвох. Уночі. Пам’ятаєш, коли впіймали рибоящера? Нам добряче підфартило зі зразками, і ніхто б у житті не запідозрив, що то був не просто рейд… Але він злякався, коли я протаранила огорожу забороненої зони. Довелося повернутися. Я стерла дані трекінгу. Усе майже, як я й казала.

— Майже? Майже, як ти казала?! — тепер я й справді кричав.

— Вибач.

В її голосі не було й натяку на вибачення. Так ніби наступила на ногу незнайомцеві в юрбі, де всі й так одне в одного на головах, і суто для проформи кинула через плече: «Вибачте!». Від такої образливої байдужості мій внутрішній чайник моментально закипів. Я міг би багато чого їй сказати, але всі думки обернулися на клуби чистої безглуздої люті. Таку не можна змалювати словами, а тільки виявити дією. І я оскаженіло буцнув електричний паркан. Між вічками сітки з тріскотом проскочив каскад іскор.

— Обережно, — спокійно мовила Ірма.

— Та йди ти!

Це єдине, що я зміг сформулювати тієї секунди, й пішов уздовж огорожі. Спиною відчував її погляд, але хотів, щоб вона сама наздогнала мене й спробувала якось усе пояснити. Або, навпаки, почала доводити, що її правда, і тоді я виплесну на неї всю лють до решти. Але вона мовчала. Я повільно відраховував крок за кроком, намагаючись притлумити емоції. Ти просто ображений, що хтось маніпулює тобою, а потім так легко каже «вибач», наче так і має бути… Ображений, що через неї по вуха в лайні. В Ірми ж немає дочки, якій потрібно забезпечити майбутнє!

І навіть раніше, ніж я подумки дістався від слова «майбутнє» до слова «недоумок», пальці правої руки мимоволі потерли зап’ястя. Доторк відгукнувся тисячею найтонших голочок. Ще вранці все було гірше. Не варто забувати, що ще вранці було набагато гірше.

— А як би ти хотів?! — раптом вигукнула Ірма, наче ми не переривали нашої розмови. — «Агов, їдьмо в одне інопланетне місто, тут недалеко!» Так треба було сказати, лейтенанте?

— Для початку, можеш почати називати мене на ім’я! — випалив я, розвернувшись на каблуках.

— А тут армія, а не клуб знайомств! — у тон мені відповіла Ірма й зашарілася.

— А я думав, що ми друзі!

— І саме тому ти намагався мене трахнути?! По-дружньому?!

Ми обоє замовкли. Я мимоволі згадав, як паморочилося в голові від запаху її волосся. І ці думки дивним чином заспокоїли мене. Неначе в киплячу лють налили холодної води, і вона відразу перестала вирувати, розмірено погойдуючись схололим супом. Я повернувся до Ірми. Рум’янець іще не зійшов з її щік, але злості в погляді теж не було.

— Коли ми повернемося на базу, — сказала вона, — ти можеш розповісти все, як є. І де ми були, і хто затягнув тебе сюди. Ніхто тебе не каратиме, бо я старша за званням. І формально могла віддати наказ. Але тоді ми всі помремо. Не відразу, звісно. Але скоро. Думаю, щонайпізніше — за пів року.

Я подивився їй в очі. Ірма вірила в те, що казала. Вірила, як у щось цілком зрозуміле й абсолютно безсумнівне. З таким же виразом обличчя вона могла б сказати: «Сьогодні сонце сяде за обрій. Думаю, щонайпізніше — годин через вісім».

Ірма чекала, що я відповім, але я мовчав.

— Або можеш допомогти мені, — повільно вимовила вона, і це пролунало зовсім не так упевнено, як фраза про смерть.

— Допомогти чим?

— Зробити те, для чого я тут. І врятувати всіх, кого обдурили, заманивши в цю місію.

— Розкажеш докладніше, чи спершу потрібно скріпити підпис кров’ю?

Ірма гмикнула.

— Спершу потрібно, щоб ти дав відповідь. Навіть не мені, а самому собі. Що ти обереш — жити так, наче немає й не було ані мертвого міста, ані дивних коконів, ані капрала, що, мов муха, лазить по стелі… Жити й чекати, чим усе це скінчиться. Або ж — іти до кінця, щоб урятувати людей. Твою сім’ю, інші сім’ї, просто хлопців, які не планували вмирати на цій планеті… І між цими двома рішеннями — нічого. Ні компромісів, ні третіх варіантів. Або рятувати — або чекати.

Вона замовкла, питально задерши своє витончене підборіддя.

— А не зарано для вибору?

— А ти мало побачив? Досі віриш у місію категорії «А»?

Я насупився, встромивши руки в кишені. «Ступінь ризику в місії оцінюється за мінімальною категорією», — пролунав у моїй пам’яті жіночий голос. Цікаво, як вони собі це уявляли… Після того, як знайшли місто, що загинуло в бою. Після того, як зібрали там тисячі одиниць зброї, яка не допомогла вижити цілій цивілізації, — як, у біса, вони уявляли собі ці мінімальні ризики?! А люди, які тепер вилуплюються з коконів, — у якій узагалі категорії описане таке! І наш Контур, який не обладнаний усіма цими плазмовими бар’єрами й захисними екранами…

Ірма мовчки чекала. Її правда. Нехай вона сто разів авантюристка й брехуха, усе це давно вже не тиха місія для тих, кому не потрібні проблеми.

— Добре, — сказав я. — Але ти більше мені не брешеш, не маніпулюєш і не вирішуєш за мене. Згода?

— А ти?

— Обираю рятувати.

— Добре.

Я чомусь чекав, що ми якось зафіксуємо нашу угоду. З розмаху ляснемо долонею об долоню — як у кіно. Щось таке. Але вона просто підійшла до воріт, розкидала листя біля однієї з опор і відкрила якусь ляду в землі. Клацнув рубильник. Гучно чхнув механізм, і ворота із дзижчанням поповзли убік.

— І що ти замислила?

— Евакуацію, — сказала вона, не обертаючись.

— Тобто утекти?

— Звідси не можна втекти. Не можна полетіти за власним бажанням. Не можна достроково розірвати контракт. Просто беручи до поваги, що до Землі сто шістдесят тисяч світлових років. Я кажу про загальну евакуацію.

— Загальну?!

— Саме так. Ми змусимо їх згорнути місію як таку — до того, як усе тут накриється одним великим хоботом і ми станемо продовженням усього цього… — вона окреслила пальцем коло, показуючи на місто навколо нас, — цвинтаря.

Ірма йшла перша, як людина, що провела тут не один день. Комплекс мав десятки зо три однакових будівель, кілька захисних веж по периметру, посадковий майданчик. Трохи далі виднілися потужні передавальні антени.

— Що тут було? — запитав я.

— Дослідницька станція, заснована урядом шістдесят років тому. Кодова назва об’єкта — «Два нулі»… Отут не лякайся…

Вона сказала це ніби між іншим, кивнувши на щось на стіні найближчої будівлі, і я так само машинально туди подивився. Й остовпів. Зі стіни моторошним барельєфом видавалося вперед спотворене криком і болем жіноче обличчя. Чомусь попелясто-сіре, воно виступало із гладкого пластику так, наче вона намагалася вирватися з полону полімерного покриття. Жах, відтворений на ньому, був найстрашнішою гримасою, яку я колись бачив чи навіть міг уявити. Рот відкритий у німому несамовитому крикові — здавалося, ширше, ніж це можна зробити фізично. Від напруги на тонкій і, напевно, гарній колись шиї неприродно роздулися вени… Її очі — широко розплющені й вилізлі з орбіт — були позбавлені зіниць і від цього видавалися ще більшими. По обидва боки від обличчя, ніби намагаючись продавити стіну зсередини, виднілися дві такі ж сірі долоні…

— О Боже… Що… Що з нею таке…

Ірма встигнула піти вперед і тепер повернулася.

— Це не людина. Колонія грибів. Цвіль. А зображує ця цвіль нашого старшого біолога Розалін.

— Вона загинула?

Ірма кивнула, але з якоюсь непевністю. Здогад, що промайнув у моїй голові, був геть безглуздий, і я не наважувався його озвучити. Але потім усе ж таки запитав:

— Вона що — всередині?

— Ні, — Ірма всміхнулася. — Розалін померла не тут… Я намагалася знищити цю гидоту. Спершу просто зчистила, але ця штука виросла знову. Тоді взяла пожежну сокиру й порубала все до чортової матері разом зі стіною… Залишилося тільки місиво. Але приблизно за два тижні на цьому ж місці виросло нове зображення. Коли прилетіла розвідка Корпусу, портрет Розалін узагалі зняли разом з листом полімеру й перенесли в лабораторію. А він виріс знову. Тож ця Розалін — уже третя.

— І що сказали в лабораторії?

— Нічого. Цвіль як цвіль. Тільки й того, що росте у вигляді Розалін, яка б’ється в агонії… Таке от… А взагалі портретів тут декілька — один миліший за інший. Ходімо вже.

Ми вийшли до декількох великих корпусів у тіні величезної інопланетної естакади. Вони були абсолютно звичайні й навіть — типові. Такий вигляд майже у всіх пересувних комплексів — від табору геологів до будівельного містечка. Якби не химерне місто навколо, можна було б подумати, що ми на Землі.

— Коли сюди прилетіли люди, місто було вже мертве?

— Усі міста, — сумовито відповіла Ірма. — Цю планету відкрили через рік після запуску системи «Ора про Нобіс». Орбітальні телескопи дозволили роздивитися міста. І те, що в них вирувало життя. Звісно, всі розуміли, що через надзвичайну віддаленість ми бачимо картинку, що існувала сто шістдесят тисяч років тому. І все ж сюди відрядили експедицію, сподіваючись налагодити контакт… А спізнилися ми зовсім трохи. На якусь сотню років…

— Ви?! Хочеш сказати, ти була в першій експедиції?! Шістдесят років тому тебе просто на світі не було! Чи натякаєш, що добре збереглася?

Ірма всміхнулася.

— Якщо зважати на астрономічний час, то й ти летів сюди двадцять років. Але це ж не значить, що тобі було п’ятнадцять, коли ти вилетів із Землі?

Я невпевнено зітхнув:

— То виходить, що ти… Ого… Добре… І… Як це було?

— Нас було п’ятдесят осіб, — сказала Ірма. — Я стояла така сама ошелешена, як і ти сьогодні… І це місто було перше, що ми знайшли.

Я майже побачив їх, закутих у скафандри, оточених настороженими, нервовими солдатами групи супроводу. Як вони стоять на краю висіченого в землі міста і ніхто не зважується заговорити першим.