Танець недоумка

29

УРЯДОВА АГЕНЦІЯ КОСМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ.

ОБ’ЄКТ № 00

БОРТОВИЙ ЖУРНАЛ.

РОЗАЛІН ДІЛАН

ПОВІДОМЛЕННЯ ДЛЯ ФРЕГАТА «АРТИЛЕРИСТ ГАНС»

Услід за п’ятирядковим титром на моніторі з’явилася красива жінка років тридцяти п’яти. Якби я не прочитав ім’я, ніколи б не впізнав у ній ту, що була зображена колонією цвілі. Високі вилиці, гарні мигдалеподібні очі, округле чоло, акуратний ротик… Вона могла би працювати провідницею на міжзоряних рейсах, і всі б оглядалися на неї й думали: «Ну чому стюардеси такі вродливі!». Але Розалін була зовсім не стюардеса, а фахівець з інопланетного життя. Замість фешенебельних лайнерів вона літала на бляшанках, як‑от «Артилерист Ганс». А замість яскравого блайзера й капелюшка-таблетки на Розалін була нейлонова футболка кольору «койот» з темними плямами під пахвами й пара армійських жетонів на шиї.

Розалін сиділа в невеликій кімнаті, схожій на ту, в якій і ми з Ірмою, — стандартний офіцерський кубрик. Кошмар, пережитий за останні тижні, геть-чисто (і, здавалося, назавжди) стер з її обличчя миловиду усмішку, опустивши куточки губ, і наклав під очі глибокі землисто-сірі тіні. Я б не здивувався, якби з’ясувалося, що Розалін не тридцять п’ять, а, скажімо, двадцять сім чи менше.

«…Ми утримуємо менше половини будівель, — казала Розалін. — І тільки за цю добу втратили шістьох людей…»

Цієї миті у двері за її спиною постукали. Вона здригнулась, але не озирнулася. Нервово зітхнувши, дівчина відкашлялася в кулак і продовжила.

«Природа химер залишається за межею нашого розуміння… Спершу ми вважали їх клонами полковника Нейтана Гоґа та інших зниклих, — у двері знову наполегливо постукали, змусивши Розалін засоватися на стільці. — Але химери стали змінюватися. Тепер вони набагато небезпечніші…»

З-за дверей раптом пролунав мелодійний жіночий голос: «Розалі-ін! Ти там?».

Дівчина ще раз болісно відкашлялася й поспіхом продовжила — здавленим голосом, зриваючись на фальцет: «А тепер — до головного… Як я вже казала, ми виявили ключ до причини загибелі місцевої цивілізації. А вчора нам нарешті вдалося культивувати мутаген у лабораторії. По суті, це одноклітинні мікроскопічні гриби…»

Двері несподівано затряслися від потужного удару, так ніби там стояла не жінка, а, щонайменше, ведмідь. Полімер тріснув, але витримав.

«РО-ЗА-ЛІН!!!» — у красивому жіночому голосі тепер чітко дзвеніла лють.

Розалін нервовим рухом розмазала по лобу великі краплини поту і здивовано подивилася на долоню. Потім її погляд повернувся до об’єктива. «Це моя мама… — сказала вона якимось тьмяним, розгубленим тоном. — Вона померла… Ще на Землі…»

Новий удар із брязкотом вигнув двері, і тепер вони трохи нагадували зім’яту пивну бляшанку. Розалін втягла голову в плечі й тихо скрикнула. Двері, попри свій жалюгідний вигляд, іще трималися на завісах. Я мимоволі відірвав погляд від екрана й озирнувся й собі на дверний отвір. І тільки зараз помітив, що вхідних дверей в приміщенні немає взагалі. Тільки обірвані завіси по-сирітському стирчали з лутки, погнуті й викручені. «Це її кубрик», — і від цієї думки в животі стало холодно, як у морозильній камері.

На екрані Розалін опанувала себе, опустила очі й, ковтнувши слину, стала поспіхом дочитувати заздалегідь написаний текст.

«Мутаген, за допомогою якого можна створювати універсальних, непереможних солдатів — це найдосконаліша в історії зброя масового ураження. Ми усвідомлюємо, яка ціна такого відкриття. Саме тому вимагаємо негайної й безумовної евакуації всього персоналу…»

Двері за її плечем раптом зім’ялися, неначе з того боку їх стиснули невидимими клешнями, і тепер вони нагадували грудку пластику, що застрягла між одвірками. Розалін навіть не обернулася, тільки стала читати швидше.

«В іншому разі, останній, хто залишиться живим, знищить мутаген і всі матеріали досліджень! Повторні дослідження можуть тривати століттями…»

З огидним скреготом понівечені двері видерла з дверного отвору якась невидима сила. Розалін підхопилася, зачепивши ліктем комп’ютер (або на що вона там записувала послання), камера зрушилася, й двері опинилися в кадрі. Власне, спина Розалін перекривала кадр майже повністю, й тільки верхній кут дверного отвору виднівся над її плечем. Пальці жінки вчепилися в стіл, і камера автоматично перефокусувалася на руку. Я пильно вдивлявся в розмите зображення дверного отвору, але майже нічого не бачив. Тільки дівочу руку і набряклі від напруги вени на ній.

«Не треба…» — видихнула Розалін.

А потім у прорізі з’явилося щось. Дівчина нестямно заверещала, спробувавши заскочити на стіл, темне й велике щось опинилося поруч із нею, і комп’ютер полетів додолу. Камера марно намагалася сфокусуватися на візерунку покриття підлоги, а за кадром лунали здушені, якісь булькотливі крики… Потім на підлогу з глухим стукотом упала сама Розалін. Камера, виявивши довгоочікуваний об’єкт, одразу сфокусувалася на тьмяній зіниці мертвої дівчини, а потім зображення зникло.

— Кінець запису, — спокійно констатувала Ірма.

Я не відповів, дивлячись у чорну поверхню погаслого монітора. Перед моїми очима досі було оте щось, яке з’явилося у дверях за кілька митей до падіння камери. І, незважаючи на розмите зображення, я ні секунди не сумнівався, що бачив жінку з темним, як у самої Розалін, довгим волоссям.

І ця жінка вповзала в кімнату по стелі.