Танець недоумка

19

Алекс курив під блакитним світлом ліхтарів на бетонному майданчику біля заднього входу. Я помахав йому здалеку. Він ледь помітно кивнув і затягнувся. Судячи з трьох недокурків, хлопець нервувався.

— Вибач, що довго. Що сталося? — я широко всміхнувся й простягнув йому руку. — Доброї ночі, до речі!

— Тіпун тобі на язик… — він мляво потиснув мою долоню. — Якщо ця ніч добра, до злої краще не дожити.

Він буркнув: «За мною», — стрельнув недокурком у напрямку урни (промазавши з добрячий метр), якось увесь згорбився й пішов усередину складів. Біля воріт Алекс довго вовтузився з електронним ключем, що нагадував чи то пульт, чи мініатюрний смартфон, а той усе не відмикав.

— Батарейка сіла?

— Ні… — Алекс поморщився. — Він же хакнутий. Вхід, загалом, заборонений отак посеред ночі…

— І що ти тоді тут робив?

Він знову поморщився.

— Воно тобі треба? Справи…

Нарешті пульт здався, і важка стулка складських воріт відійшла вбік.

Ми ввійшли у величезне приміщення, заставлене контейнерами і ящиками так щільно, що проходи між ними були схожі на лабіринт. Навіть не озирнувшись на мене, здоровань швидко заглибився в нетрі нескінченних поворотів.

Кілька разів я змушений був бігти підтюпцем, щоб не відстати. Коли Алекс зник за черговим поворотом, я знову побіг, боячись його загубити.

І, повернувши за ріг, ледь не врізався в його спину.

— Що за фігня! — Алекс стояв, уп’явшись поглядом у порожню стіну. — Пів години тому ця штука була тут!

Він повернувся до мене і якось аж благально зазирнув у очі:

— Гілю! Гілю, брате, я люблю потриндіти й усе таке, але я не божевільний! Я скажу тобі зараз дещо, і ти повинен мені повірити! — вираз його обличчя був такий, наче він мав переконати мене в існуванні привидів.

Нічого не відповівши, я підійшов до стіни, на яку він щойно здивовано витріщався. На вуглепластиковому покритті були помітні залишки якоїсь клейкої речовини.

— Я прийшов на склад близько третьої… — затинаючись, почав розповідати Алекс. — Була одна справа… Немає значення… Коротше… Пів години тому тут, на цій стіні, я клянуся тобі, Гілю, клянуся, чим хочеш… Прямо на цій стіні була така фігня величезна…

— Кокон, — підказав я.

— А ти звідки знаєш?! — видихнув Алекс, і в цьому його запитанні змішалися полегшення й подив.

— Краще б ти сказав, що я помилився… Великий?

— Заввишки — десь як ти. І товстий… Я побачив його й одразу пішов дзвонити тобі! Надвір. Не хотілося стирчати поряд із ним…

— А поки ти був усередині, ворота були зачинені?

— Типу натякаєш, що тварюка, яка вилупилася, ще тут?

— Якщо інших відчинених виходів немає…

Алекс мотнув головою:

— Ні-і-і.

— Так… Куди виводиться сигнал з камер спостереження?

— Е-е-е… — Алекс зам’явся, вочевидь, прикидаючи, наскільки відвертим він може бути зі мною. — Я тому й подзвонив не в службу безпеки, а тобі… Ну, ти ж типу свій, а ми тут ліві справи крутимо… Мене ж одразу спитають, що я тут робив… І чому камери відключені… Ем-м-м… Тимчасово.

Жалісний погляд Алекса немов благав не питати, навіщо він відключав камери. Але саме на це мені було геть начхати.

Я гарячково прокручував у голові можливі варіанти розвитку подій. Якщо розповімо службі безпеки, то скоро вони знайдуть іще одного зварйованого, як Окамура, конкістадора. І така чіпка леді, як Вандлик, напевно, найперше зіставить два випадки й зацікавиться, чи був кокон у кімнаті капрала й куди він дівся. І згадає про порожнє відро для сміття. Наша з Ірмою брехня остаточно лусне, і нас обвинуватять іще й у приховуванні доказів, чи як це називається. Так чи так, це — трибунал.

— Не ловити ж його вдвох! — сказав я вголос.

— Давай удвох, Гілю, брате! — майже благав Алекс. — Це ж стопудово якийсь місцевий жук. А якщо випливе, що ми тут робимо, я в такій сраці буду. Га?

Коли цей гігант вигинав брівки дашком, можна було заплакати від розчулення.

— І куди міг подітися кокон? — запитав я, заглядаючи, чи є простір між контейнерами. Але вони стояли впритул, і пальця не пропхнеш.

— Так звідки ж я знаю! Кажу тобі, був тут…

— Ось що, — у моїй голові промайнув здогад. — Де б ти сховав кокон, якби хотів, щоб він не впадав в око?

— Я? — здивувався Алекс. — Я тут до чого!

— Просто подумай. Можна запхати кудись між контейнерами?

— Ти ж бачиш, тут кішці ніде сховатися. Тому тільки в смітник. Або з собою забрати.

— Чудово. І де тут найближчий сміттєвий бак?

— Нафіга?

— Не «нафіга», Алексе, а «де найближчий сміттєвий бак». Веди!

Ми знову стали петляти поміж стелажами контейнерів.

В якийсь момент вийшли до широких воріт, над якими висіли відразу три камери спостереження.

— Стій, — Алекс взяв мене за плече. — Ті камери треба обходити. До них у мене немає доступу.

Ворота були пофарбовані в чорні й жовті смуги, різко контрастуючи з усталеним тут сірим. Над ними величезними буквами було написано «SWEAR». Ми обходили їх, роблячи чималий гак.

— І що там таке важливе?

— Якась суперзброя на випадок повної жопи, — компетентно пояснив Алекс. — «SWEAR» — це акронім. «Special Weapons Reserve». Ходімо, он твій смітник.

Простий пластиковий бачок стояв біля виходу з ангара. Я відкинув кришку. Трохи упаковок від чогось, плівка, ущільнювач… І все.

— Не те, — я потер підборіддя. — А якщо припустити, що він пішов кудись в інший бік… З того боку комплексу є такий бак?

— Пішов в інший бік — хто?

— Потім поясню.

Алекс насупився, але наполягати не став і знову повів мене через складські нетрі. І знову я ледь не налетів на його спину, коли він зненацька став мов укопаний.

— Всратися в шлюзі…

Я глянув через його плече. Спереду височіли нагромаджені купи пакетів від сніданків швидкого приготування, готових обідів, сухих пайків, живильних батончиків, енергетичних коктейлів тощо. Я придивився й зрозумів, що припаси були вмістом найближчого контейнера, кришка якого зараз валялася долі. Ще один контейнер був лише трохи відкритий. З нього, немов нутрощі, стирчали білі малярські комбінезони, що тяглися гірляндою уздовж вузького проходу, наче хтось висмикував їх розгонистими нервовими рухами, намагаючись відкопати під ними щось іще.

— Я не біолог, Гілю… — убитим голосом сказав Алекс, — але мені здається, жуки не користуються викруткою, щоб відкрити контейнер…

Алекс показав рукою на відгвинчені шурупи, що лежали на підлозі поряд із кришкою. Викрутка теж тут валялася.

— А ще вони не знають, як відкривати пластикові застібки на сухпайках, — Алекс подивився на мене з якоюсь нелюдською тугою.

— Питання потім, пам’ятаєш? Ходімо.

Хвилини за дві ми стояли біля самотнього сміттєвого бака в іншій частині складу. Я підняв кришку й жестом запросив Алекса глянути.

— Що за фігня така?

— Кокон, який ти бачив. Упізнаєш?

Я обережно витяг двома пальцями світло-сірі шматки сплетеного з павутини покривала.

— Здуріти! — сказав Алекс.

— «Здуріти» буде, якщо ми з тобою викрутимося з усього цього. Виймай. Треба буде усе це десь спалити…

Алекс витяг пакет зі сміттям, ошелешено й водночас жалібно заглядаючи мені в очі.

— Що за лайно свиняче тут коїться? Благаю тебе, бро, скажи, ти хоч щось розумієш, бо в мене зараз тупо пробки виб’є від перенапруження.

— Я розумію далеко не все, друже… Але в кімнаті нашого знайомого Окамури в день, коли він перестріляв купу людей, ми з Ірмою знайшли такий самий кокон. А ще — вся кімната була завалена недоїдками й упаковками.

— Всратися… Це типу зомбі-епідемія почалася?

— По-перше, поки що не епідемія…

— А по-друге?

— Та немає в мене ніяких по-друге… Але якщо історія з коконом спливе, у мене будуть величезні проблеми. Розумієш?

— Тобто ти — в одному човні зі мною? — запитав Алекс.

— І наш човен сильно протікає, друже. Зранку сюди прийдуть люди, і той, хто виліз із кокона, може на когось напасти. І тоді…

— Слухай сюди… — раптом пожвавився Алекс. — Я влаштую спрацювання сигналізації годину на п’яту ранку. Тоді першими сюди ввійдуть не абихто, а хлопці з безпеки. Вони, як мінімум, будуть напоготові. Ну, а далі — вони або відразу знайдуть зомбі, або спершу наткнуться на цей бардак, а потім знайдуть зомбі. Немає значення. Вони його завалять, і край. Іще один збожеволілий солдат, звісно, факт підозрілий. Зате ніяких коконів, а головне — нас із тобою, тут не було.

За дві хвилини ми вже стояли біля чорного виходу, й Алекс набирав на дверях комбінацію, що замикає замок. Раптом мене як струмом ударило:

— Слухай, Духовко! А як же ваш ринг для боїв? Його ж знайдуть!

— Ти чо’, бро! Ми все розбираємо й ховаємо. Комар носа не підточить. І Капібара з’їхав. Усе чіки-пуки, — він простягнув мені на прощання руку: — В одному човні?

— В одному човні, — і я міцно потиснув його теплу долоню.

Я вже ступив кілька кроків, аж вирішив усе-таки спитати:

— Так а що за суперзброя за тими воротами?

Він знизав плечима.

— Доступу немає ні в кого, крім командування. Але враховуючи всю цю таємність, то там, щонайменше, Спис Долі. Ну, або чим там убили Христа…