Танець недоумка

— Лейтенанте! — повторила вона пошепки, не відриваючись від мене.

Я встиг здивуватися з того факту, що Ірма говорить і водночас цілує мене, і прокинувся.

Ірмине обличчя й справді було зовсім близько, майже як уві сні, а мій рот вона затиснула долонею.

— Тс-с… — піднесла палець до губ.

Я повільно кивнув. Ірма забрала руку і, не мовлячи й слова, показала пальцем у кінець довгого коридору. Я придивився. Спершу здалося, що там абсолютно порожньо. Але Ірма наполегливо вказувала своїм тонким пальчиком на щось у самому кінці… І я помітив. Щось темне. Я напружив зір. У тьмяному світлі чергових ламп я навіть не міг стверджувати, що це предмет. Може, просто тінь. Якби не Ірма, я б у житті не звернув уваги. Вже збирався сказати, що не бачу нічого страшного, аж тінь раптом поворухнулася. Жодних сумнівів, вона поворухнулася — якось дивно й незграбно! Я відразу поклав руку на пістолет. Пальці намацали руків’я. «Дякую чорному пилку», — промайнуло в голові. Тінь ворухнулася ще раз.

Ірма нахилилася до самого мого вуха, торкнувшись його вустами, і прошепотіла так тихо, як тільки змогла:

— Химера.